Зараз у пастви УПЦ МП велике свято — до Києва з Росії прибула частка мощів св. Серафима Саровського (в миру Прохор Мошнін), канонізованого 1903 року за активного сприяння Миколи II. Для ієрархії церкви поклоніння мощам є одним із надійних засобів єднання пастви, пожвавлення парафіяльної активності, укріплення віри. То ж зраз до Києво-Печерської лаври сходяться і з’їжджаються віруючі із ближніх та дальніх єпархій заради секундного обряду — приложитися до раки з мощами святого Серафима. Поклоніння мощам є одним із найдавніших обрядів церкви — його коріння сягає раннього мученицького катакомбного християнства. Та сьогодні хотілося б звернути увагу читача на зовсім інше.
Життя, духовний подвиг св. Серафима Саровського майже не мали якогось помітного зв’язку з Україною, тим більше, що Перша світова війна, революції, громадянська війна та радянська влада аж ніяк не сприяли поширенню культу святого за межі Тамбовської губернії. Сьогодні ж поклонитися йому йдуть сотні і сотні українців, утворюючи неабиякі черги. Найчастіше це «колективні заходи» — люди приходять чи приїжджають групами на чолі з парафіяльним священством.
Але привертає увагу інше. Незадовго перед прибуттям до Лаври мощів св. Серафима Саровського сюди були доставлені мощі Первоапостольного князя Київського Володимира. Як усім добре відомо, саме він фактично ввів християнство на Русі, звідки воно розповсюдилось на схід і північ. І коли я йшла до Лаври, то очікувала, що туди з’їхалася чи не вся Україна — кожен народ всюди й завжди найбільше шанує саме тих святих, із діяльністю яких пов’язана християнізація його країни. Яким же був мій подив, коли з’ясувалося, що в Теплій церкві, де було виставлено раку з мощами св. Володимира, було тихо й пусто: не те що кілометрової черги — не було жодної людини. Хоча найменшої частки мощів св. Володимира в Києві раніше не було.
У чому тут справа? Головним чином — у політичних пріоритетах духовенства Української православної церкви Московського патріархату. Саме воно, — єпископи й батюшки — вказує своїй пастві, хто зі святих є найважливіший і найвпливовіший. А для ієрархії цієї церкви староруський Київський князь занадто, мабуть, асоціюється з Україною або навіть — із Майданом. Для підтвердження наведу одну цитату із журналу УПЦ МП «Спасите наши души». Там описується, як на телебаченні «плакала» ікона Сергія Радонєжського: «В белорусской информационной программе лик на телеэкране был показан неожиданно крупно: слезы истекали из глаз преподобного. И было это накануне украинских выборов»!
Між іншим читати пресу УПЦ МП — захоплююче зайняття, яке відкриває читачу картину сучасного православного життя, а вірніше — інтерпретацію і регламентацію цього життя ієрархією церкви. Перш за все дивуєшся повному і навіть ворожому неприйняттю всього того, що знаходиться за межами цієї церкви. Здається, що наші «московські» православні живуть в оточенні ворогів, а не серед земляків, хоча й інших конфесій. Неабияк вражає й те, що у церковній друкованій продукції майже повністю відсутній християнський мотив милосердя, допомоги ближньому, прощення людям їхніх гріхів; і це попри всі євангельські заповіді і шляхетні приклади. Наприклад, у брошурі «Православная исповедь. Перечень грехов. В помощь кающемуся», серед таких гріхів, як «читання світських книжок та газет, слухання світських музики й пісень»; як великий гріх згадується «єресь спілкування з єретиками, молитва з єретиками, споживання їжі з ними». Немає жодного сумніву у тому, що під «єретиками» розуміються всі ті люди на землі й в Україні, які не є парафіянами УПЦ МП.
ЗМІ УПЦ МП цікаво висвітлюють також суспільні проблеми, хоча значна частина матеріалів запозичується на православних сайтах Російської православної церкви. Наведу кілька витягів із матеріалу «Почему самодержавие лучше демократии» (журнал «Спасите наши души»):
«Демократія є одним із проявів первородної порчі людської природи... Тільки православна держава здатна дійсно допомогти людині на її життєвому шляху».
«Сьогодні особливим нападам і шельмуванню піддана свідомість, яку з осудом називають православно-імперською, імперською, великодержавною... Між тим великодержавне мислення є достоїнством, гордістю російської людини і вона — людина — повинна визнавати це, не соромлячись. Росія зобов’язана бути великою державою». Вельми оригінальною є й теза стосовно того, що «боротьба проти православ’я — це головна таємна рушійна пружина світових політичних і суспільних процесів». (Щодо останнього погляду, нагадаємо: частка російського православ’я у складі світового християнства за найбільш оптимістичними прогнозами не перевищує 5%.)
Дуже гарно сформульовано постулат про важливість мови у статті «Церковнослов’янська мова: картина світу» Олександра Моторіна. Автор небезпідставно стверджує (на основі постулатів ісихазму), що «Ослаблення, занепад мови завжди означає також занепад народу. А поширення мови серед інших народів свідчить про розповсюдження влади народу, який є носієм цієї мови!»
Неабияке місце в ЗМІ все ще займають ідентифікаційні коди — друкуються фантастично-істеричні листи, залякуються гієною вогненною віруючі, подаються адреси спеціальних юридичних контор, які кваліфіковано займаються наданням «допомоги» віруючим — судовими справами, пов’язаними з відмовою користуватися ідентифікаційними номерами (такі прицерковні контори, вочевидь, зовсім не зацікавлені у тому, аби «кодова буря» втихомирилися). Загалом, ця суто технічна проблема і все, що з нею пов’язане — то серйозна політична палка в колеса українського уряду (може, саме так воно було задумане?). Принагідно згадаємо, що жодна з православних церков Світового православ’я — окрім РПЦ та її «філіалів» у колишніх радянських республіках — не має жодних претензій чи інтересу до того, яким чином ведуть свою «бухгалтерію» системи управління їхніх країн.
Очікуємо від наших читачів розвитку теми.
