Цієї весни у львівському видавництві «Кальварія» в українському перекладі вийшла у світ книжка «Протистояння цивілізацій» відомого у світі політолога (додамо — й футуролога), президента Американської асоціації політологів Семюеля П. Гантінгтона. У своїй праці автор намагається виявити головні рушії сучасної світової політики, а також нові джерела міжнародних конфліктів, які прийдуть на зміну політичним «декораціям i діючим особам» ХХ століття.
Автор книжки переконаний, що майбутні жорстокі конфлікти на земній кулі найчастіше відбуватимуться не між державами в межах однієї цивілізації (наприклад, європейської) чи різними моделями економіки або ідеології, а між цивілізаціями, культурами, етносами. Це стало очевидним після падіння залізної завіси, про що говорять такі сьогоденні протистояння, як Християнство — Іслам, Захід — Схід Європи, Росія — Чечня тощо. Серед чинників, які відрізняють людей різної культури, різних цивілізацій, перші місця займають, на думку С. Гантінгтона, мова та релігія.
Свою книжку Семюель Гантінгтон закінчує апокаліптичним (і дещо голівудським) видінням Третьої світової війни — збройним зіткненням різних цивілізацій, де головними протагоністами є США та Китай (який невдовзі може стати «найбільшим гравцем в історії людства» й уже сьогодні має претензії на керування світом). Нижче наводимо кілька думок автора «Протистояння цивілізацій» (не завжди з ним погоджуючись).
Учені розходяться у визначенні загального числа цивілізацій на планеті. Згідно з однією гіпотезою, їх 12: сім древніх (месопотамська, єгипетська, критська, антична, візантійська та ін.) та п’ять існуючих цивілізацій — сінська (китайська), японська, індуїстська, ісламська й західна. Дехто включає до цього списку ще кілька інших. Це, наприклад, православна цивілізація, яка сформувалася під впливом татарського ярма, бюрократичного деспотизму влади та за умов обмеженого впливу Відродження, Просвітництва, Реформації, що робить її відмінною від західного християнства. Кожна цивілізація бачить себе центром світу й пише свою історію як головний сюжет історії всього людства. Однак видатні західні історики останніх двох століть категорично відкидають теорію єдності історії на землі — «єдиної ріки цивілізації й завжди нашої власної». Та «історичні» ілюзії й забобони все ще існують; серед них — концепція універсальності європейської цивілізації Заходу, начебто придатної й корисної для всіх народів світу.
На думку С. Гантінгтона, після холодної війни ідеологічні, політичні чи економічні відмінності втратили свою першочергову важливість — тепер найсерйозніші проблеми виникають не поміж народами (в межах однієї цивілізації), а між цілими цивілізаціями. «Люди визначають себе на підставі свого походження, релігії, мови, історії, звичаїв, інституцій, культурних цінностей (думка автора тут значно розходиться з теорією глобалізації). Це означає, що в сучасному світі локальною політикою стає етнічна політика, а глобальною — політика цивілізацій.
Цивілізаційна парадигма дає, зокрема, відповідь на одне цікаве запитання: «Де закінчується Європа?». Виявляється, що вона обмежується зовсім не Уральським хребтом, а кордонами західного християнства — великим релігійним рубежем поміж народами, які отримали своє християнство від Риму або його посередників, з одного боку, й тими народами, до яких християнство прийшло через Константинополь – з іншого. То ж виходить, що нам — східнім слов’янам — у справжній Європі не жити. (Принагідно згадаємо слова президента США Клінтона: «Кордони свободи тепер мають визначатися новою поведінкою, а не старою історією... Ми не повинні позбавляти Європу можливості кращого майбутнього — демократії, ринкової економіки, безпеки»).
Значну частину своєї книжки автор приділяє так званим розколеним країнам, в яких окремі групи населення належать до різних культур: через ці країни проходить «вододіл», лінія розлому між двома цивілізаціями, що радикально підвищує небезпеку розколу. Це Індія, Шрі-Ланка, Малайзія та інші країни, де проблеми збереження цілісності держави особливо складні.
Крім «розколеної країни» С. Гантінгтон вводить ще один термін — розірвана країна. Ідеться про країни, народ яких має одну панівну культуру, належить до однієї цивілізації, але політики цього народу прагнуть іншого — «хочуть змінити цивілізаційне місце» країни у світі. Яскравим прикладом може бути частина політичної еліти Росії, яка бажає «перейти» до західної цивілізації. Ще з часів Петра I перед росіянами повстала дилема — приєднатися до Заходу чи йти своїм шляхом і бути стрижнем самобутньої євразійської православної цивілізації.
Україну Семюель Гантінгтон зараховує до розколених країн. Адже її територія та культура населення розділені й належать до двох різних цивілізацій. При певних умовах це може привести країну до повного розколу по тій лінії, яка ділить антагоністичні культури — уніатський націоналістичний україномовний захід і православний російськомовний схід. Кожна половина начебто заявляє: «Ми – різні народи й належимо до різних світів». Сили відштовхування розколюють країну на частини, притягуючи кожну до магнітів двох цивілізацій — східної й західної. Через те існує велика небезпека виходу Західної України зі складу тієї України, яка все більше зближується з Росією (це написано в часи президента Кучми). Здається, однак, що незалежна Західна Україна зможе набути життєздатності лише за умови сильної підтримки Заходу, а це, у свою чергу, можливо тільки за умови радикального погіршення стосунків у системі Захід — Росія.
Найбільш вірогідним сценарієм, за С. Гантінгтоном, є той, за яким Україна залишається неподільною,незалежною, але перетворюється на країну «розірвану» — з двома частинами громадян, які по- різному бачать своє цивілізаційне майбутнє, — але зберігає цілісність і тісно співпрацює з Росією. Адже головними проблемами України залишаються проблеми економічні.
Закінчимо словами Семюеля П. Гантінгтона: «Сьогодні ми є свідками «кінця прогресивної ери», коли домінувала західна ідеологія, та вступаємо в еру, в якій численні й різноманітні цивілізації взаємодіятимуть, конкуруватимуть, співіснуватимуть і пристосовуватимуться одна до одної».
