Що ж являв собою Київ після 1240 року? Серйозні дослідження розпочалися лише на початку XIX століття. Археологічні розкопки поєднувалися з вивченням старовинних рукописів, картографічних матеріалів, записів іноземців, що в різні часи відвідали Київ. Однак брак необхідної інформації призвів до суперечливих висновків. Більша частина дослідників схилялася до думки про певне запустіння на протязі XIII — XVII століть Верхнього міста Києва — резиденції Великих князів київських. Значною мірою їхні висновки базувалися на писемних свідченнях іноземних мандрівників XVI — XVII ст., котрі співпадають між собою в загальних рисах.
Так на початку XVI ст. австрієць Герберштейн під враженням від побаченого записав: «Пишність і справжня королівська велич цього міста підтверджується самими руїнами і пам’ятками, від котрих залишилися рештки. Ще й досі на прибічних горах помітні сліди спустошених церков і монастирів...» Йому вторить посланець імператора Еріх Лясота (1596 р.): «Там, де стоять руїни, де колись знаходилося місто, тепер або майже нема будівель, або їх дуже мало, нинішнє місто побудоване внизу...»
Не внесло помітних змін у стан речей і XVII ст., в 30 — 40 роках якого французький інженер Гійом де Боплан констатував: «Від старовинних храмів досі збереглися лише два — на згадку про минулі часи — Софійський та Михайлівський. Від інших залишилися лише звалища, з яких найцікавіші напівзруйновані стіни храму Св. Василiя заввишки від шести до п’яти футів, вкриті грецькими написами».
Лише п’ять древніх церков позначено на плані Верхнього міста монаха Печерського монастиря Опанаса Кальнофойського (1638 р.), решта «лежать великими могилами, здається, навіки поховані». Приведені вище інші описи залишків Давнього Києва доповнювалися зображенням величних споруд, якi дещо нагадують давньоримські руїни Верхнього мiста, виконаних 1651 р. голландським живописцем Вестерфельдом. Зрозуміло, що його роботи не відзначаються фотографічною документальністю: можливо, щоб надати руїнам більш романтичного вигляду, художник, поряд iз введенням жанрових сцен, дещо змінив їх окремі деталі, але в цілому малюнки досить точно передають характерні стилістичні риси кам’яних давньоруських храмів, що підтверджено пізнішими дослідженнями.
Безперечно, подібного рівня руйнувань Київ не знав за свою багатовікову історію, хоч під час внутрішніх війн 1169 і 1203 рр. за свідченнями літописців також горіли і храми, і боярські хороми, і кліті простолюдинів, грабувалося церковне майно, захоплювалися у полон його мешканці. Але наслідки татарського погрому 1240 року стали катастрофічними як для Києва, так і для Київської землі, головним чином через підрив потенціалу народу до швидкого відродження своєї землі, оскільки левова частка праці значно поріділого населення йшла не на відбудову зруйнованих мiст, спалених сіл, а присвоювалися Золотою Ордою. Однак приписувати ті руїни, що зображені на малюнках Вестерфельда чи описані сучасниками в XVI — XVIII ст., лише 1240 р. теж неправовірно. Адже Київ також пережив спустошливі татарські погроми 1416 і 1482 рр.
Якщо після 1416 року київські володарі, зокрема, князі Олелько Володимирович та Семен Олелькович досить швидко відбудували мiсто, то наприкінці XV ст. для давньої столиці настав період затяжної кризи, пов’язаної з безперервними татарськими набігами на Київську землю, а також експансією на Україну шляхетської Польші, котрі стали на перешкоді ліквідації наслідків останнього погрому. Як і після 1240 року, пошкоджені кам’яні споруди саморуйнувалися під натиском часу та кліматичних чинників. Руїни, що постали перед іноземцями, значною мірою можуть бути пов’язані з цим погромом.
Прихильники іншого погляду на наслідки для Києва Батиєвого погрому, що виник як противага попередньому, і в котрому теж, напевно, є зерно істини, стверджували про перебільшення збитків, завданих столиці Русі, посилаючися при цьому на надмірну емоційність літописців при описах падіння Києва та інших міст Русі. Що ж до конкретних руйнувань, зазначали вони, то в давніх документах указано лише про зруйнування Десятинної церкви. Подібні твердження частини істориків минулого століття перекликаються з поглядами, викладеними російським істориком Л. М. Гумильовим у книзі «Давня Русь і Великий степ» та ін. Перед читачем цих фундаментальних праць розгортається широка панорама життя кочівного степу у всій його розмаїтості та багатогранності, змінюються одна за одною епохи і народи, що їх представляли, розвиваються непрості, суперечливі вiдносини Давньої Русі та Степу.
1243 року Батий повернувся після більш-менш вдалих походів до Центрально-Східної Європи і заснував біля сучасної Астрахані нову столицю Золотої Орди — Сарай (з тюркської «палац»). До 60-х років XIII століття, вже за часів наступників Батия, ханів Берке і Менгу-Тимура (Батий помер 1255 р.), Золота Орда нарешті позбулася обтяжливої зверхності каракорумського хана, що перебував занадто далеко — в Монголії. А до того її володарі віддавали значну частину прибутків великому ханові.
Цікаво, що татаро-монголи вже 1246 року зробили перший перепис населення Південної Русі (поняття «Україна», «український» у контексті XIII — XVI ст. вельми умовні, тогочасне ж населення українських земель усвідомлювало себе виключно як «руське»). Цей перепис населення зафіксував синодик любецького Антонієвого монастиря. А за свідченнями францисканського монаха Плано Карпіні, татаро-монголи вимагали, щоб підкорені народи «давали їм десяту частку усього — як людей, так і майна». Джерела підтверджують, що збір данини супроводжувався й масовою депортацією руських людей на схід.
Не можна сказати, що й місцевих можновладців- князів оминула чаша важка. Багато з них знайшли смерть в Сараї, куди їздили на уклін до хана, щоб отримати «ярлики» (дозвіл) на князювання. Так Михайло Всеволодович Чернігівський 1245 року прибув у ставку Батия. Останній, безумовно, з метою захоплення земель чернігівського князя вирішив піддати Михайла і його супутника боярина Федора «випробуванню вірою». Відмова Михайла й Федора поступитися своїми релігійними принципами («тєбє кланяємося и честь приносим, а закону отцов твоих и твоему не кланяємся») призвела до того, що Батий наказав піддати князя й боярина страшним тортурам. Михайло Всеволодович був канонізований православною церквою як страстотерпець за віру.
Як пише Михайло Грушевський, «Боярам, вищим духовним і всяким багатим людям, що звикли жити під особливою опікою й захистом князів і дружин, під татарською зверхністю ставало дуже непривітно, як упав князівсько-дружинний устрій. І вони переходили звідси (з Подніпров’я. — С. М., В. Г. ) туди, де далі тримався княжий устрій — на північ, або в західні українські землі... Людність же не піднімалася у своїх інтересах вище за справи щоденного прожитку: не було кому замовляти книг, ікон. риз...»
Ще за Батиєвих часів у Південній Русі було створено фіскальну систему — адміністративну баскакську організацію. Загони на чолі з баскаками збирали данину й фактично здійснювали політичний нагляд за підпорядкованими татаро-монголам територіями. До того ж система баскацтва передбачала й створення укріплених поселень, своєрідних військових осередків татаро-монголів, які були форпостами влади кочівників на Південній Русі. Серед таких містечок ординців було й сучасне селище Батиєве на Київщині.
За Батия ще сформувалися й улусні структури його держави. Так Подніпров’я було поділене між Куремсою й Мауци — воєводами, які пройшли школу походів Батия. Францисканський монах Плано Карпіні змальовує трагічну картину занепаду колишньої столиці Давньої Русі Києва: місто «тепер зведено майже нанівець і там ледве нараховується 200 будинків».
Археологічні дослідженння Києва висвітлюють страхітливу картину монголо-татарського погрому 1240 року. Так лише в одній братській могилі вже у XX столітті знайдено останки близько двох тисяч киян. Ця катастрофа значно уповільнила плин історичного процесу в регіоні.
Навіть академік Михайло Грушевський, який обстоював точку зору з цього питання свого вчителя Володимира Антоновича про міфічність повного спустошення Подніпров’я після Батиєвої навали, зауважив: Подніпров’я, яке «в перших віках історичного життя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного життя для цілої Східної Європи... стало глибоким перелогом, на якому буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка...»
Закінчення читайте на наступній сторінці «Україна Incognita»
