Що б там не твердили вчені, а коріння цивілізацій, на мою думку, почали проростати не тоді, коли виникла перша держава або почала вирувати перша війна за володіння грушею на межі. І навіть не завдяки тому, що будівники Вавілонської башти не тільки заговорили на різних мовах, але й негайно почали примусово, зi зброєю в руках, нав’язувати власні говірки всім своїм сусідам. Все це, звичайно, мало місце, але дійсний поштовх розвитку людства надали перші записані історичні твори — на камені, на папірусі, на бересті, на пергаменті, на глиняних табличках, а також — в газеті «День». Єдине, заради того, щоб бути зафіксованими на сторінках Історії, яка читатиметься і вивчатиметься людьми до останніх часів, пишно розвинулося те, що ми називаємо історичним процесом (так званий прогрес). Бо саме там, в історії, а не в буденному житті, події набувають ваги, величі, артистичної закінченості, а діючі особи одягаються в тоги шляхетності, розуму, хоробрості, — тобто стають історичними героями.
Історичні розвідки в газеті «День» давно стали органічною і для багатьох читачів вельми привабливою частиною наших публікацій, без яких імідж «Газети» міг би бути зовсім іншим (адже сучасній політиці ще дуже далеко до скрижалей історії). Сторінками нашої газети статечно пройшли десятки (а може, й сотні) історичних постатей всіх часів і народів — героїв та антигероїв. Особливо цікаво те, що кожен персонаж, із яких би глибин часу він не явився перед нами, завжди так чи інакше роз’яснює читачу смисли сучасних подій, а також демонструє, що історія — то вселенський театр, де костюми і маски часто-густо набагато більш важливі, ніж самі події.
Якщо придивитися до мінливої історичної мапи України, то складається враження, що на цій землі сливе ніколи не було (немає і сьогодні) широких магістральних доріг — всюди видно лише густе плетиво стежок в різні боки. Кожною стежкою хтось кудись прямує, на перехрестях люди іноді зустрічаються, намагаються збагнути маршрути один одного, але це їм майже ніколи не вдавалося (не вдається і сьогодні). То ж кожен знову поспішає своєю стежкою у своєму «правильному» напрямку. Немає також згоди між напрямками та діями поколінь, єдиний зв’язок між ними — скриня легковажної Пандори, набита сварками часів Ноя, заздрістю, егоїзмом, ворожим суперництвом. Ця скриня — то і є головна спадщина, яку одне покоління отримує від іншого. І не було ще випадку, аби якомусь поколінню людей було таки хватило глузду залишити зачиненою цю жахливу Пандорину скриню і не сперечатися із мертвими, не судити їх. Здається, однак (про що свідчать деякі матеріали на сторінках «Дня»), що все більше сучасних істориків хочуть розуміти минуле, а не шукати в ньому союзників чи ворогів або, ще гірше, зброї для сутичок.
Одним із гірких феноменів як минувшини, так і теперішнього часу є особлива, чисто українська перверсія. Полягає вона в тому, що тільки на службі у чужих держав (поза географічними та духовними межам своєї країни) українці в усі часи демонстрували і демонструють зараз неабиякі та різнобічні здібності й таланти. І через те вельми шануються закордонними можновладцями. Ось один маленький приклад, пов’язаний з розбудовою нашого церковного православного життя, з якою сьогодні ніхто не може впоратися. Цар Петро I, скасувавши православного Московського патріарха, замінив його Святішим Синодом, до якого сам підібрав 11 членів. Президентом Синоду став Стефан Яворський, віце-президентом — Феофан Прокопович, обидва — випускники Києво- Могилянського колегіуму. П’ятеро радників Синоду — також випускники Могилянки. У складі Синоду був ще один грек і один серб, а також — два(!) великороси нижчого сану. І так йшло до наших днів — у науці, мистецтві, політиці, церковному будівництві можемо що завгодно, тільки-но дайте нам чужий грунт!
Історія — примхлива панi. Іноді складається враження, що люди різних епох мало відрізняються між собою і що історичним дорогами марширують через віки одні й ті самі особистості, змінюючи тільки костюми. Придивимося до своїх сучасних політиків і подумки прикинемо на одного — козацьку одежу, на другого — старовинний боярський каптан, на третього — західні строї, на ще іншого — чернечий габіт. Тоді побачимо, що для кожної сучасної головної ролі легко знайдуться знайомі персонажі — Бутурліни, Самойловичі, Немиричі, Махно тощо. А якщо перевести сучасні лозунги, промови, обіцянки на трохи змінену мову минулих століть, то вийде те, про що говорить Еклезіаст (вочевидь про українців!): «Усе це марнота й ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного та нового!». Тому не дивно, що не тільки події минулого можуть сприяти розумінню подій сьогодення, але й навпаки — сучасні соціальні феномени, а особливо — характери головних осіб новітньої історії можуть слугувати моделями для вивчення давнини, перш за все — минулих гірких поразок.
Але чи можна знайти відповідь на таке запитання: «Є сьогодні серед нас люди майбутнього? Чи ми є нацією, котра живе тільки минулим і всі її герої, як персонажі старовинного вертепу, століттями залишаються незмінними?». А може, справа в тому, що в нас перехопили (перекупили?) всіх видатних акторів того вертепу, й вони тепер грають чужі історичні ролі навіть тоді, коли виступають на своїй сцені? Може, їх треба якось викупати з рабства, як колись викупали було знатних полонених у Стамбулі чи в орді? Головна складність, мабуть, у тому, що чимало людей, разом із костюмами іншої епохи чи держави, змінюють також власну сутність. Особливо тоді, коли вдягають ліврею — уніформу лакея.
Багато людей зберігають в пам’яті той чи інший історичний образ, з яким порівнюють діючих осіб на підмостках сучасної історії. Мені найбільше імпонують ті молоді, переважно безвісні люди з українських містечок та хуторів, які, починаючи з XV століття, без будь- якої підтримки (грантів, фондів), пішки, з клунком через плече подавалися до Західної Європи за освітою. Вивчали там мови, філософію, медицину, музику, зрештою — життя. Ставали професорами чи навіть ректорами західних університетів, а потім подавалися додому — навчати інших.
