Наприкінці XIV століття землі України опинилися цілком
під владою Великого князівства Литовського. 15 серпня 1385 року було підписано
Кревську унію, яка майже на чотири століття визначила історичні перспективи
Польщі, Литви, України та Білорусі. Нехрещена Литва разом з великим князем
Ягайлом, який спокусився вільною польською короною (пани вибрали королевою
молодшу дочку угорського короля Людовіка Ядвігу і зуміли нав’язати її молодому
сусіду), звісно ж, від цього союзу не виграла. Поляки хотіли землі Литви
(а українські та білоруські її володіння становили близько 90% території)
перетворити на звичайні свої провінції.
Литовські князі вже незабаром після підписання Кревської
унії відчули себе обділеними і зуміли 1400 року фактично дезавуювати її
результати, примусивши Ягайла посадити на великокняжий престол свого двоюрідного
брата Вітовта, сина Кейстута — дядька Ягайла. Але одна з умов угоди братів
була, звісно ж, на руку Польщі — Литва залишалася незалежною, але Вітовт
все ж визнавав старшинство Ягайла та його нащадків на польському престолі.
Ще з 90-х років XIV століття вони спільно почали викорінювати права та
свободи східнослов’янських православних князівств, які входили до складу
Литви, навперемінно тасуючи, мов колоду карт, місцевих князів, переводячи
їх з великих столів (престолів) на менші, часто просто конфісковуючи їхні
володіння.
Українські землі таким чином втратили останні ознаки незалежності,
кожний житель був підлеглий литовському уряду. Процес полонізації, покатоличення
набув постійного характеру. Адже ще недавно Велике князівство Литовське
було фактично східнослов’янським князівством, етнічні литовці становили
величезну меншість населення, державною мовою була староруська (у XIV ст.).
Ягайло, прийнявши католицьку віру відразу після весілля,
розпочав справжній хрестовий похід проти православ’я. Князі та бояри (навіть
з литовської династії), котрі дотримувалися східного обряду, обмежувалися
в політичній свободі. Умовою кар’єрного зростання ставала зрада віри предків.
І от обставини склалися так, що на арену політичного життя
Литви, саме наприкінці XIV століття, виходить Свидригайло Ольгердович,
князь вітебський, молодший брат Ягайла. Останній зумів наполягти на тому,
щоб Свидригайло прийняв католицтво, але той завжди був прихильником православ’я,
до того ж і дружиною його була православна княжна Ганна Тверська. Ще в
молодості неспокійний, імпульсивний і войовничий Свидригайло постійно брав
участь у змовах проти Ягайла та Вітовта. Так, 1394 року він став союзником
Тевтонського Ордена, війська якого взяли в облогу Вільно. Він, на той час
вже сіверський князь, не хотів миритися з владою Вітовта, вважаючи, що
Ягайло пожертвував ним у інтересах своєї зароджуваної династії. 1407 року
Свидригайло виїжджає в добровільну еміграцію до Москви. Великий князь московський
Василь Дмитрович віддав у прогодування йому міста Володимир, Переяславль
і ще три маленьких містечка, безумовно, враховуючи високий сан емігранта.
Він же (авантюрист за вдачею) разом з татарським ханом Едигеєм шукав будь-яку
можливість посварити Василя Дмитровича з його тестем — Вітовтом. Останні
1409 року нарешті помирилися, а молодшим російським князям набридла велика
влада, дана чужоземцеві. Свидригайлові довелося повертатися до Литви. Але
він і там не заспокоюється. Невгамовний характер веде його до нової змови
— тепер у союзі з рицарями Ордена, головними противниками литовців, Свидригайло
хоче позбавити влади Вітовта. Невдачі продовжують переслідувати претендента-невдаху
— Вітовт дізнався про підступи двоюрідного брата і садовить його в темницю.
Майже десять років Свидригайло проводить у замках і нарешті
опиняється у Крем’янці. Українські та білоруські князі, які протягом довгого
часу не полишали спроб звільнити свого вождя, нарешті змогли дізнатися
про місце його знаходження. Данило Острозький і Олександр Ніс, князь волинський,
знайшли спосіб зв’язатися з в’язнем. У встановлену годину вони зі своїм
почтом напали на замок і звільнили Свидригайла (1418 рік).
На цей час Ягайло з Вітовтом досягли великих успіхів у
боротьбі з Тевтонським Орденом — 1410 року біля Грюнвальда об’єднані польсько-литовсько-руські
полки завдали хрестоносцям нищівного удару, від якого ті вже не оклигали.
Свидригайло ж вирішив після звільнення вступити з ними в боротьбу, знову,
вже вкотре, не зваживши своїх сил. Захопивши було Луцьк, він змушений рятуватися
в Угорщині від полків Вітовта. Пізніше угорському королеві Жигимонту (Зигмунду)
вдалося залагодити чвари між братами, і Свидригайло отримав віддалений
чернігівський стіл, терпляче чекаючи на свою годину.
І вона таки настала. 1430 року помирає Вітовт. Ягайло пускає
чутку про те, що перед смертю він заповідав йому Литву. Але князі литовські,
а тим більше українські та білоруські, й чути не хотіли про «ополяченого»
Ягайла. Вони обирають великим князем Свидригайла. Старший брат, немічний
старик, не міг (та й не дуже хотів) продовжувати боротьбу з молодшим. Польські
пани на Сандомирському сеймі навіть запідозрили його у зраді. Вони примушують
Ягайла розв’язати на Поділлі та Волині бойові дії. Влітку 1431 року він
на чолі польських військ (іронія долі — литовець, польський король іде
війною на землі, що раніше належали йому) переходить Буг, захоплює Володимир-Волинський
і бере в облогу Луцький замок. Кращий воєвода Свидригайла Юрша зумів відбити
кілька штурмів, облога затяглася, і протиборствуючі сторони уклали дворічне
перемир’я.
Великий князь литовський припустився головної помилки.
Він просто спочивав на лаврах, не звертаючи уваги на зовнішні погрози.
Вороги ж його, насамперед литовські феодали, роздратовані посиленням впливу
православних побратимів Свидригайла — руських князів, не дрімали. Поляки
вміло скористалися цими настроями. Їхній посланець до короля — Лаврентій
Зоронба — організував класичну середньовічну змову, на чолі якої поставив
рідного брата Вітовта — Жигимонта (Сигизмунда) Кейстутовича, князя стародубського.
Він несподівано напав на Свидригайла, якому ледь вдалося втекти з Вільна
до Полоцька. Українські землі, Вітебськ і Смоленськ залишилися йому вірними.
Власними силами узурпатор великокняжого стола триматися не міг, тому і
став під корону Польщі, визнавши себе її васалом, як і Вітовт. Фактично
Велике князівство Литовське розкололося на дві частини. Попервах зустрітися
зі Свидригайлом у битві Жигимонт побоювався, оскільки литовські князі зачаїли
на нього образу за надмірні поступки полякам.
1434 року помирає король польський Ягайло і на трон вельможі
обирають його сина Владислава, який став продовжувачем роду і другим представником
нової династії — Ягеллонів (звідси й назва Краківського університету).
Свидригайло вирішив використати проблеми, пов’язані з перехідним періодом
у Польщі, і нарешті повернутися до Вільна. Але... в черговий раз він, загалом-то
сміливий і самовідданий воїн, зазнав страшної поразки на річці Святій під
містечком Вількомиром (1435 рік). Так безславно закінчився похід углиб
Литви. На полі бою Свидригайлові фатально не щастило. 42 православні князі
потрапили в полон до Жигимонта. Сам же невдаха екс-князь вже вкотре цілим
і неушкодженим втік із місця битви. Торжество Жигимонта сягнуло апогею
тоді, коли й Волинь відмовила його противнику в допомозі через побоювання
потрапити під владу польських феодалів, з якими вже домовився про взаємодопомогу
нерозбірливий у способах Свидригайло.
Восени 1438 року Жигимонт став майже повноправним господарем
на землях Великого князівства Литовського. Він вирізнявся дуже крутою вдачею,
був жорстоким і аморальним навіть за мірками XV століття, і незабаром відштовхнув
від себе навіть найближчих сподвижників. У вербну неділю 1440 року прихильники
Свидригайла князі Іван та Олександр Чарторийські «по волі всіх панів і
князів», як говорять літописці, вбили в Тракайському замку Жигимонта Кейстутовича.
Після вбивства останнього у литовських і руських князів розділилися думки.
Хто ж тепер буде великим князем: Владислав Ягайлович, король польський,
син Жигимонта, Михайло чи Свидригайло? Довго тривав період «міжцарствування»,
та й до того ж Владислав гине у знаменитій битві з турками під Варною 1444
року. Литовці нарешті вибирають своїм великим князем молодшого сина Ягайла
Казимира, який, об’єднавши у своїх руках неосяжні простори найбільшої держави
Європи того часу, незабаром стає також і польським королем.
А Свидригайло залишився доживати свого віку на Волині,
удільним князем волинським. Помер він своєю смертю 1452 року, у вельми
похилому віці, що було на той час доволі рідкісним явищем. Влада його на
Волині була фактично одноосібною, але, звісно ж, не відповідала владолюбству
й темпераменту Свидригайла.
Його історична невдача провела своєрідний рубіж. Україна
на два із зайвим сторіччя перетворилася на безправну складову частину могутнього
католицького Польського королівства, котре зуміло підім’яти під себе другого
члена Унії — Литву. Це стало можливим через явний занепад і деградацію
славного у минулому князівства. Свою лепту в цей процес вніс, і чималу,
сам того не бажаючи, неприборканий авантюрист Свидригайло Ольгердович.
