Ще донедавна я був схильний твердити, що за умов нормалізації українського культурного та політичного життя Шевченко перестане бути іконою, пророком і стане «тільки» одним iз великих поетів людства. Це, напевно, так. Але в якійсь мірі він таки залишиться пророком, бо не можна не враховувати історичної пам'яті й своєрідного, глибоко закарбованого в українських серцях, здається, Богом даного, тайнопису його слова.
Пересвідчитись, що без Бога тут не обійшлося, ми можемо, порівнюючи Тараса Шевченка з Робертом Бернсом.
Порівняння українського Кобзаря з шотландським Бардом належить до найпоширеніших, адже обидва стоять першими у шерезi претендентів на звання народного Поета — поета з великої літери, вшанування якого серед співвітчизників перевершує всі досі знані зразки. «Пожалуй, нет в мире поэта, которого бы так знали и так пели — на протяжении двух веков! — в его родной стране… Его слова вошли в поговорки, в пословицы, его песни вернулись в народ», — це Р.Райт-Ковальовою сказано про Бернса, але рівним чином це можна сказати й про Шевченка. «Феномен письменника як героя національної культури знаходимо в багатьох народів, але, мабуть, жоден письменник не займає цієї «посади» так міцно та не користується такою одностайною любов'ю своїх співвітчизників», — це Дж.Грабович сказав про Шевченка, але так само можна сказати й про Бернса.
Деякі зовнішні паралелі здаються просто неймовірними. Так, обидва виявили неповагу до монарха у творі «Сон», обидва мали даму-патронесу з вищого світу (княжна Варвара Рєпніна і місіс Данлоп). Після виходу у світ першої невеличкої збірки поезій (накладом кілька сотень екземплярів) і Бернс, і Шевченко вирушають у доленосну подорож країною їхнього поетичного натхнення. Обидва листувалися та вели щоденник нерідною для них мовою імперії.
Але головні мотиви, що уможливлюють порівняння та навіть роблять його необхідним, звичайно, інші. Передусім — українець і шотландець творили мовою свого народу, хоча їм наполегливо пропонувалось писати літературною мовою імперії та не марнувати свій талант на вмираючий «діалект». У цьому мовному аспекті необхідність зіставлення настільки очевидна, що до паралелей вдається сам об'єкт порівняння! Як написав Ю.Левін у коментарі до збірки бернсових поезій (російською й англійською), «интересно отметить, что внутреннее родство с Бернсом ощутил великий украинский поэт Тарас Шевченко. В 1847 г., отстаивая свое право создавать поэзию на украинском языке, он ссылается на пример Бернса, творившего на родном диалекте вместо общепринятого литературного языка: «А Борнц усе таки поет народний і великий».
«…Вам надо менее пользоваться провинциальным диалектом. К чему, употребляя оный, ограничивать число ваших почитателей только теми, кто понимает по- шотландски, ежели вы можете включить сюда всех лиц с изысканным вкусом, понимающих по-английски? По моему разумению, вам следовало бы начертать мысленно план более обширного произведения, чем те, за которые вы брались до сих пор. Я хочу сказать, что вам надобно подумать над какой-либо достойной темой, не приступая к выполнению, прежде чем вы не изучите лучших английских поэтов и не приобретете более глубоких познаний в истории. Греческие и римские повествования вы сумеете прочесть в каком-нибудь пересказе, и вскорости вы сможете ознакомиться с самыми блистательными фактами, которые должны в высшей степени восхищать поэтическую душу. Вы также непременно должны и, конечно, сможете овладеть языческой мифологией, на которую постоянно ссылаются все поэты и которая сама по себе полна очаровательных вымыслов…» — намагався повчати Бернса доктор Мур, критик тонкий та досвідчений. Iз найкращих міркувань повчали й Шевченка; одна шанувальниця планувала навіть відправити його на трирічне навчання до Італії. Адже «из Академии художеств Шевченко вынес только поверхностное знакомство с античной мифологией, необходимой для живописцев, да и некоторыми знаменитыми эпизодами из римской истории. Никакими систематическими знаниями не обладал, никакого цельного взгляда на жизнь не выработал» (Ніколай Ульянов). На велике щастя для українців і шотландців, їхні корифеї національного відродження не дуже зважали на поради імперських доброзичливців.
Не викликає здивування й спільне джерело мистецького натхнення, що його український та шотландський Поети знаходили в героїчному минулому своєї батьківщини — нині підкореної, приниженої, скривдженої.
Когда-то Стюарты владели этим троном,
И вся Шотландия жила по их законам.
Теперь без кровли дом, где прежде был престол…
— діамантовим олівцем написав на склі Роберт Бернс, відвідавши Стирлінг — древню резиденцію шотландських королів.
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
— про славне минуле України згадує в далекому Петербурзі Тарас Шевченко.
Шотландський патріотизм — це для Бернса одночасно й палке почуття, й свідоме переконання, що впливає на всю його систему оцінок. Коли 5 листопада 1788 року (роковини Славної революції 1688 року) поет прослухав у церкві урочисту проповідь, зневага та презирство, з якими поставився до Стюартів улесливий до правлячої династії проповідник, глибоко обурила шотландця. Цього ж вечора Бернс пише листа до редактора «Единбурзьких вечірніх курантів»: «…Скажу в заключение, сэр: пусть каждый, кто способен пролить слезу над множеством бед, уготованных человечеству, пожалеет династию, не менее славную, чем многие династии Европы, и претерпевшую несчастия, неслыханные доселе в истории. И пусть каждый британец и особенно каждый шотландец, который когда- либо с почтительным состраданием взирал на немощи престарелого родителя, опустит завесу над роковыми ошибками королей своих предков». Без письменницьких евфемізмів цю думку найкраще висловити, скориставшись формулою президента Теодора Рузвельта: «Стюарт, звичайно, сучий син, але це наш, шотландський сучий син!» Напад раптової та палкої любові бунтаря Бернса до королівського дому Стюартів був викликаний виключно зневагою англійців до останніх. Як у такому випадку зазначив Тарас Григорович,
За що ми любимо Богдана?
За те, що москалі його забули,
У дурні німчики обули
Великомудрого гетьмана.
Хоча, по суті, серед своїх оцінка Шевченком Хмельницького дещо інша —
Якби то ти, Богдане п'яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! Здорово упивсь!
І препрославлений козачий
Розумний батьку!..
І в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь
Або в калюжі утопивсь, В багні свинячім.
У 1827 році, розмовляючи з Еккерманом, Гете зауважив: «Возьмите Бернса. Не потому ли он велик, что старые песни его предков жили в устах народа, что ему пели их, так сказать, тогда еще, когда он был в колыбели, что мальчиком он вырастал среди них и сроднился с высоким совершенством этих образцов, что он нашел в них ту живую основу, опираясь на которую мог пойти дальше? И еще, не потому ли он велик, что его собственные песни тотчас же находили восприимчивые уши среди его народа, что они затем звучали ему навстречу из уст жнецов и вязальщиц снопов, что ими приветствовали его веселые товарищи в кабачке? Тут уж и впрямь могло что-то получиться».
Тезу Гете про співзвучність бернсових пісень пісням народним слід розуміти буквально: «одно время поэт пробовал сам сочинять мелодии к своим песням, однако убедившись, что ему это не удается, обратился к уже существовавшим мелодиям, приспосабливая к ним свои песни» (це з того ж Коментаря до бернсових поезій), дуже часто указуючи своїм читачам, iз якою саме піснею чи танком пов'язаний той чи інший його вірш. Тобто народність шотландського барда близька тій формальній, зовнішній подібності до народної творчості, якою відзначалась творчість росіянина Кольцова та якої не знаходили в Шевченка його критики (Франко зазначав, що в Шевченка в жодному місці не помітно намагання «наслідувати народні вислови або мелодію»).
Суттєвим є також той факт, що мова, якою творив Бернс, не була мовою поневоленого народу; навпаки, в ХI столітті військовополітичними поневолювачами англів виступили шотландці. Завойовані силою варварської зброї слабкі, але культурніші англи невдовзі жорстоко помстилися, і вже за півстоліття після перемоги шотландців їхній король Малькольм III провадив політику розповсюдження в Шотландії англійської мови та культури. Таким чином, північний діалект середньоанглійської мови став національною мовою Шотландського королівства (так само руська мова свого часу «захопила» князівство Литовське). Співвідношення ж малоросійської мови, мови Шевченка, та великоросійської мови імперії було прямо протилежним. Тому мовне питання набувало в Україні значення мало не сакрального, й принципова боротьба велась за визнання малоросійського діалекту національною літературною мовою. Натомість діячі «Шотландського відродження», й передусім Бернс, не створювали національну мову, яке творення мало б опозиційний щодо імперії характер, а консервували саме діалекти, народні говірки. У згаданому вище Коментарі зазначається: «Отличия шотландского языка, на котором писал Бернс, от английского языка его времени не очень значительны (недаром и сам поэт, и его современники говорят не о шотландском языке, а о шотландском диалекте)». Гете був правий — тут (у Великій Британії) й справді могло щось вийти (успіх Бернса); там (в Україні), якщо шукати причини успіху шевченкової поезії лише в «природних», так би мовити, чинниках, — навряд чи.
На думку Девіда Сіббалда (автор сайту www.robertburns. plus. com), поезії, що їх написав Бернс у період перед подорожжю шотландською Верховиною (Highlands) 1786 року, були такою собі «мрією про Шотландію». Проте реальність знищила бернсову мрію. Після унії 1707 року його країна вже не знала, хто ж вона є насправді — Шотландія чи Північна Британія? «Сама сутність бернсового самопочуття як поета була поставлена під сумнів, його впевненість у собі виявилась надламаною, й Шотландія, що намагалася стати Англією, була цьому виною. Бернс і Шотландія ніби придивлялись одне до одного, шукаючи справжнього та достовірного. Бернс був справжнім поетом потенціально справжньої нації. Але він бачив, що потенціал цей зраджено, й саме це найбільше вплинуло на його талант… Подорож шотландською Верховиною почалася як тріумфальний марш, а закінчилась відступом. Омріяне так і залишилось можливим — не більше».
Жодної надії щодо майбутнього України студент Петербурзької академії мистецтв Тарас Шевченко не мав.
Тілько і остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть-завивають:
«Поховали дітей наших
І нас розривають».
Ревуть собі й ревітимуть —
Їх люде минули;
А Україна навіки,
Навіки заснула…
Все замовкло,
Нехай мовчить:
Така Божа воля
(«Гайдамаки», 1841).
І далі, у Передмові: «Слава Богу, що минуло», — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яни… Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав'янська земля».
Але після відвідин України 1843 року в столицю імперії повернувся не слов'янський поет, а український національний пророк, що абсолютно та одноосібно втілював у собі дух народу (народний дух, за Гегелем). Нехай Україна спить, але Божа воля така, що він, Шевченко, стає Україною; в ньому, в Шевченкові, перебуватиме вона, аж поки Світовий Дух не покличе український народ на авансцену історії — межувати слов'янські й азійські землі останньої імперії.
На відміну від шотландського Барда, який своєю творчістю маніфестував «малобританську» національну ідентичність («каждый британец и особенно каждый шотландец»), цілком прийнятну для всіх верств шотландського суспільства, український Кобзар творив ідентичність не малоросійську, а опозиційну їй українську (про це: О.Забужко. Шевченків міф України, A.Wilson. The Ukrainians: Unexpected Nation), творив всупереч всьому — й імперській політиці асиміляції, й уподобанням змосковщеної малоросійської інтелігенції, й настроям народних мас.
Бернсова опозиційність зводилася до переваги, що її шотландці надавали Стюартам, вважаючи, що шотландська за походженням династія має більше прав на британський престол (аніж династія Ганноверська). Радикальний же націоналізм викликає в народного шотландського поета суровий осуд:
…Якобиты на словах,
Вам пою.
Якобиты на словах,
Обличу я вас в грехах
И ученье ваше в прах
Разобью…
Что есть правда?
Что есть ложь?
Где закон? Где закон?…
Героической борьбой
Что назвать?
Героической борьбой
Звать ли распри и разбой,
Где в отца готов любой
Нож вогнать?..
Хватит происков, ей-ей,
В этот век.
Хватит происков, ей-ей.
Без непрошеных друзей
Пусть идет к судьбе своей
Человек!
Зовсім iз інших позицій оцінював «распри и разбой, где в отца готов любой нож вогнать» наш Поет:
«Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга». Махнув ножем —
І дітей немає!
Попадали зарізані.
А на присуд «общечеловеков» (термін Максима Соколова), що, мовляв, «гайдамаки не воины, — разбойники, воры, пятно в нашей истории…» відповідав:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб'є живе серце
За свою країну.
У жодному зі своїх творів національний поет Шотландії не бачить для своєї батьківщини майбутнього, іншого від теперішнього. Час, у якому існує Шотландія бернсових балад та пісень, має всі ознаки часу міфологічного, чітко розділеного на час сакральний, що був «колись, дуже давно», та час профанний, який не сполучається ані з минулим, ані з майбутнім, а лише безкінечно обертається по колу в теперішньому.
Забудь, Шотландіє моя,
Свою колишню славу!
Забудь своє гучне ім'я,
Звеличене по праву!
Розпука душу рве мою —
Ми в рабстві жити мусим!
О, чом я не поліг в бою
З Уоллесом чи Брюсом!
Хоча ідеальний шотландський світ залишився в сакральному минулому, теперішнє «рабство» цілком влаштовує Бернса. Він консервує національно-політичну даність — так само, як законсервував і даність національно-лінгвистичну, компонуючи свої пісні та балади «chiefly in the Scottish dialect». Загрозу цьому нехай і не ідеальному, але ж цілком прийнятному світові Бернс бачить у чинниках соціальних і моральних (а не національних):
Шотландия! Родной, любимый край!
За сыновей твоих мои моленья!
Здоровый дух, довольство, мир — пускай
Всегда хранят их мирные селенья!
Да не коснется их зараза тленья,
Яд роскоши, пороков гнусных гной.
Пусть мир тогда торгует без стесненья
Коронами, но остров свой родной
Народ весь окружит, как пламенной стеной!
в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»
