Мені до рук потрапила невелика книжечка під назвою «Тарас Шевченко и его религиозно-политические взгляды», видана нещодавно Крутицьким подвір’ям (Москва, Руська православна церква, резиденція патріарха) накладом 5000 екземплярів. Це передрук твору протоієрея Івана Чернавіна, виданого в еміграції в Нью-Йорку ще 1941 року — у 80-ту річницю з дня смерті Поета («українського віршомаза» та «батька мазепинського руху», як пише автор).
У вступі о. Іван Чернавін висловлює щирий подив із того, що «день народження й день смерті поета iз самого 1861 оточені якимось «магічним вшануванням» всюди, де збирається хоча б 3-4 «українцi» (це слово автор завжди бере у лапки) — в «Україні», в Галичині, в Америці, в Сибіру, в столицях Росії та в Парижі. В урочистостях завжди беруть участь і діти, і молодь, і старі люди. Останні роки ці урочистості розповсюдилися й на села… На панахиду стікаються тисячі віруючих, в театрах місця не вистачає для шанувальників поета». Автор згадує відзначення 1914 року століття з дня народження Шевченка, яке в Києві та в інших «південних містах» і навіть в Сибіру супроводжувалось вуличними маніфестаціями, страйками в університетах, гаслами «Хай живе вільна Україна!».
У подальшому тексті о. Іван Чернавін робить неабиякі зусилля, аби довести цим простакам (так званим українцям), що вони не мали, не мають і не матимуть ніколи ніяких підстав для вшанування Шевченка — «безбожника, людиноненависника, бездари». Доводить із такою наполегливістю і пристрастю, неначе власне життя його та вічне спасіння залежать від того, втопче він сина й гордість іншого народу в багно чи ні. (Цікаво, що було б, якби, скажімо, в українських ЗМІ та в україномовних газетах Польщі раптом розпочалася дифамаційна кампанія проти Міцкевича або Шопена?)
Переказувати такі опуси — невдячна справа. Чого там тільки немає! Скажімо, порівняння Шевченка, «ворога Православної церкви», з такими «взірцевими православними», як російські письменники Олександр Пушкін (з його-то «Гаврилиадой»!) та Лев Толстой (відлучений Синодом від церкви). Копирсаючись у подробицях приватного життя, звичок, характеру великої людини, абсолютно неможливо збагнути велич її творчості, таланту, поклику. На цьому шляху можна впертися лише в одне — в той очевидний факт, що будь-який геній є також людиною. Людиною, «як усі» (у Пушкіна є влучні вірші: «Пока не требует поэта к прекрасной жертве Апполон, В заботах суетного света он малодушно погружен…»). За цією логікою слушне також зворотне: всі люди, починаючи з авторів подібних брошур, у всьому подібні до геніїв. Хіба що не створюють геніальних творів — творів, що мають магічний ірраціональний вплив на суспільство, історію, погляди людей. Найбрудніші «викриття», хоч як старатися, це змінити не можуть.
Мені завжди здавалося, що чим кращим письменником, художником, композитором є людина, тим менше значення має для нас, «споживачів» мистецтва, її біографія, характер, звички, стосунки з людьми. Що мені за діло до того, якими були в приватному житті, скажімо, Фідій та Каллікрат, творці Парфенону? Або те, який характер мав Ель Греко, що написав на своїх полотнах десятки найрізноманітніших характерів? І всі — в мантії незбагненної містичної краси. Мене не цікавлять подробиці життя Достоєвського з його драмами, важким характером, хворобами, нужденним побутом, комплексами. Істинний Достоєвський — це його книги, гранично реальні й фантастичні водночас.
Думаю, що тільки заздрісні, злостиві, наділені комплексом меншовартості особи беруться за порівняння талановитих чи навіть геніальних людей з пересічними; намагаються довести, що генії — такі самі грішні люди, як усі інші. Бо їм притаманні малі й великі недоліки, чудернацькі звички, бо вони бувають, так само, як ми, і скупими, і дражливими, і полюбляють горілку, і небайдужі до жіноцтва та ін., та ін. Люди, які займаються «девальвацією» національних чи світових геніїв, просто не здатні зрозуміти, що все це не має значення. Значення ж має тільки те, що написано, намальовано, зліплено, зіграно й проспівано.
Чому, власне, ось уже півтора століття не стихає хвиля «виведення Шевченка на чисту воду»? Заради чого Руська православна церква витрачає кошти на передрук застарілої, підлої (іншого слова не підібрати) брошури, та ще й написаної невігласом? Із якої причини деякі наші сучасні інтелігенти-русофіли так силкуються замазати образ Шевченка дьогтем?
Про це написано достатньо. Переконливу (для себе) відповідь я знайшла у книзі Оксани Забужко «Шевченків міф України». Нижче до уваги читача наведено кілька цитат із цієї книги.
«Головну проблему української літератури Шевченко вбачає в тому, що можемо нині назвати роздвоєнням — у відчуженні від автентичної етнокультури. Тому «Енеїда» визначається (ним), як «сміховина на московський кштальт», Квітці-Основ’яненку й Гулаку- Артемовському закидається недостатня увага до мови, спричинена внутрішньою інокультурністю, та й Сковорода не витримує тесту «українського Бернса», бо його «збила з плину латинь, а потім — московщина, — сучасників Шевченко закликає «на москалів не вважати: нехай собі вони пишуть по-своєму, а ми — по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди…»
Шевченко вчинив «коперниковський переворот в історії української самосвідомості. До нього всі без винятку діячі української культури — затяті монархісти (російські)». Шевченко здійснив обрив цієї тяглості й ознаменував зародження якісно нової, модерної української еліти — національної інтелігенції. Він впродовж всієї творчості проводив «громадянську війну України з Малоросією»… І при цьому у нього ніде немає зневаги до росіян як народності, навіть коли він протиставляється їй».
То ж, мабуть, саме війна «України з Малоросією», вперше об’явлена Шевченком, не дає спати прихильникам «единой и неделимой».
