Коли 29 листопада 1778 року (за новим стилем) у Федора Квітки, вихідця з шанованого й знаного на Слобожанщині козацько-старшинського (а тепер поміщицько-дворянського) роду, в його маєтку — селі Основа під Харковом народився син Григорій, то хто міг знати, яка незвичайна доля судилася цьому хлопчикові? На світ з’явився не лише наділений від Бога даром видатного майстра рідного слова майбутній перший прозаїк нової української літератури, але й талановитий актор, публіцист, непоганий як на той час поет... І головне, завдяки чому Григорій Федорович Квітка, який обезсмертив своє ім’я творами, підписаними псевдонімом Грицько Основ’яненко, безперечно заслуговує на вдячну пам’ять нащадків — це його заслуги в справі пробудження національної свідомості українців. Народжений в родині, котра, як і переважна більшість козацько-старшинських сімей, прийняла імперські «правила гри» Катерини II, Основ’яненко одним із перших у нашій новітній культурі зміг яскраво змалювати національні українські характери (і то не лише позитивні, про що мова попереду). Парадокс: поміщик, предводитель дворянства в своєму повіті, голова Харківської палати карного суду, кавалер орденів святої Анни та святого Володимира, надвірний радник Основ’яненко, можливо, не абсолютно усвідомлюючи значення ним зробленого, об’єктивно розхитував підвалини миколаївської імперії, торував шлях до духовного визволення свого народу!
Дорога молодого Григорія до літературної слави виявилась звивистою й довгою. Юнак не один рік «шукав себе». До 26 років він устиг уже побути й армійським капітаном (практично без служби в армії, бо в ті часи дворянських дітей ще змалку формально «записували» до війська, вони не служили, але здобували звання), і комедійним актором-аматором, і чиновником при департаменті герольдії, та ще й брав участь у роботі з підготовки до відкриття Харківського університету (1802—1803 рр.)... У 1804 році Квітка, за його ж словами, «пустился врысь и вскачь к обители преподобных», тобто став послушником Курязького монастиря під Харковом.
Але чернече життя не привабило молоду людину, наділену характером допитливим, життєрадісним i непогамовним. «По встретившимся обстоятельствам и чувствуя слабость здоровья», Квітка незабаром попрохав не числити його «в оном монастыре», подані ж ним раніше документи «возвратить и о том учинить рассмотрение». Отже, судилася Григорію доля одного з творців української культури ХIХ століття, а не служителя Господнього...
Сучасники захоплювались багатогранністю талантів цієї людини. Відома така дружня епіграма на Основ’яненка:
Не надивлюся я, создатель,
Какой у нас мудреный век:
Актер, поэт и заседатель —
Один и тот же человек.
Але тут зовсім не згадується Квітка-прозаїк, класик української літератури. Річ у тім, що остаточне рішення присвятити своє життя служінню «словесности», як тоді казали, Григорій Федорович прийняв лише близько 1827 р., коли йому було вже майже п’ятдесят років. Рішення цілком свідоме, відповідальне й певною мірою громадянськи мужнє — бо він став письменником українським (хоч і російська література теж має всі підстави вважати його не чужим) якраз тоді, коли на теренах «свинцевої» романівської держави посилювалась брутальна пропаганда шовінізму в дусі сумнозвісної тріади Уварова «Самодержавие, православие, народность». Все українське було об’єктом хамського глузування або поблажливої етнографічної моди (в кращому разі). І саме в цей час Основ’яненко створює свої класичні, незабутні українські повісті та оповідання (бурлескно-реалістичні та сентиментальні) «Салдацький патрет» (1833), «Маруся» (1833), «Конотопська відьма» (1833), «Сердешна Оксана» (1838), «Козир-дівка» (1836).
Справа не лише в тому, що цими творами було закладено основу української сучасної прози. Важливо відчувати їхню високу мистецьку якість. Відомий український та російський філолог і письменник Осип Бодянський відзначав такі риси творчості Квітки, як «простота, природність оповіді, повнота в цілому, правильне співвідношення між частинами, живі, яскраві, свіжі картини, веселий гумористичний тон, влучні дотепні натяки, начебто ненароком, мимохідь зроблені, швидкість переходів, майстерні відступи, правильна, переважно чиста мова й численні вдало схоплені в народу звороти й вирази». Сам Григорій Федорович так пояснював причини, що спонукали його до написання українських повістей, зокрема «Марусі»: «По случаю был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе неспособен. Знав его удобство, я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно расстрогаться».
Хай нас не дивує скромна, непоказна мета, що її начебто ставив перед собою письменник: «расстрогать» читача. Заслужено високу оцінку творчості Квітки дав Іван Франко, вказавши, що він — «творець людової повісті, один з перших того роду творців у європейських письменствах». Сучасники захоплено відзначали вміння автора «Конотопської відьми», «Сердешної Оксани», славетних п’єс «Сватання на Гончарівці» (1835), «Шельменко-денщик» (1836) зображувати з неперевершеною природністю «пересічну» (майже не зображувану до нього в літературі) українську людину. Без мистецьких досягнень Основ’яненка, без його гуманізму, щирого болю за майбутнє ображеної людини не було б ні Шевченка, ні Марка Вовчка, ні Панаса Мирного, ні Нечуя-Левицького (список класиків української літератури можна продовжувати)...
Квітка-Основ’яненко був людиною м’якої, лагідної вдачі, ніжно кохав свою дружину, Анну Григорівну Вульф (1800—1852). В лютому 1841 р. він писав у листі до П.О.Плетньова: «Я и Анна Григорьевна — один человек, одинаково чувствующий, одинаково мыслящий, одинаково действующий». Але Григорій Федорович завжди був здатний з необхідною чіткістю та «наївною» (насправді мудрою) правдивістю називати речі своїми іменами — хиби та вади суспільства він не приховував. Відомі його слова, що у вищому світі «обезьян много, но людей мало» (до речі, це ж іде від Сковороди, якого знали й шанували в сім’ї Квітки; саме геніальному мандрівному філософу належить порівняння сучасного суспільства з «напомаженной обезьяной»). А ось дуже виразна цитата з «Конотопської відьми»: «А се вже звісно і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні». Ні, зовсім не простим був цей митець, що ховав свої думки та почуття під маскою простецького провінційного мешканця Грицька Основ’яненка (саме від його імені писались повісті).
Квітка щедро «дарував» (не обов’язково в прямому розумінні слова) сюжети із своїх творів геніальним молодим сучасникам. Так, шевченкова «Катерина» народилась (це довів філолог Юрій Івакін) під безпосереднім враженням від повісті «Сердешна Оксана», гоголівський «Ревізор» напрочуд нагадує квітчину комедію «Приезжий из столицы, или суматоха в уездном городе». Шевченко, до речі, розвивав і ще одну славну традицію Квітки — нещадної національної самокритики, таврування всіх отих Шпаків (прізвище дали за те, що розважав гетьмана, свистячи шпаком) та Халявських (той «звитяжно» прибив халявою мишу, що дратувала короля).
Видатний письменник ставив завжди перед літературою високі морально-етичні завдання. Ось його слова: «Была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши — все вздор». Або: «Пиши о людях, видимых тобою, а не вымышляй характеров небывалых, неестественных, странных, диких, ужасных». Вимогливість до себе, людяність, мистецька майстерність забезпечили Квітці почесне місце й у російському літературному процесі, активним учасником якого він був. Це підтверджують захоплені відгуки провідних російських критиків того часу. Так, Плетньов писав про повість «Маруся», російський переклад якої був надрукований в «Современнике» (1838 р.): «Мы желали бы поделиться таким сокровищем не только со всей Россией, а и с Европой». До речі, прецікавий факт: французький переклад повісті «Сердешна Оксана» вийшов у Парижі через 11 років після смерті Квітки, 1854 року!
І все ж таки особливе місце посідає Основ’яненко саме в нашій літературі, культурі загалом. Шевченко мав абсолютну рацію, коли звернувся саме до нього, надвірного радника імперії, з пристрасним закликом:
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
(«До Основ’яненка»)
Бо без творів того, кого Кобзар називав «батьку ти мій, друже», хто вчив українців почуттю людської (а отже, й національної) гідності — не було б і самого Шевченка. За це Григорiю Квiтцi-Основ’яненку вічна шана й подяка.
