Федір Достоєвський колись назвав класичну Європу «погостом», куди їздять поклонитися дорогим могилам. Нічого, однак, кращого за класичну мистецьку спадщину досі так і не було створено, щоб там не говорили прихильники модерна всіх часів, ті, що полюбляють скидати з престолу класику. А вона все стоїть собі, як стояла.
Багатьох мандрівників із вишуканими смаками відштовхує від відомих пам’яток саме популярність цих пам’яток. Для мене то неважливо. Що з того, що я прийшла дивуватися на Рим услід за мільйонами людей, стародавніх і сучасних? Я відчуваю себе тут у доброму товаристві, серед людей, смаки яких я поділяю. А Вічне Місто не може стати банальним або «затертим» поглядами — дійсне мистецтво, як і святість, не зменшується від споглядання, від паломництва, яке триває тисячоліттями. Глибоко впевнена, що Рим — то не омана, не мода, не снобізм. Бо завжди, коли гуляєш його вулицями, трохи болить душа — від видимої і невидимої краси, розлитої усюди.
Римський Пантеон було збудовано за часів правителя Октавіана Августа, тобто за часів народження Ісуса з Назарету. Зовні він нагадує древню фортецю чи капище, суворе, трохи незграбне, тим більше, що помітно вросло в землю. Через єдині двері потрапляєш всередину і вмить розумієш, що метою творців була не архітектура, не декор, а щось більш амбітне — формування якогось особливого простору, мікрокосму. Високо над головою — гігантський купол, напівсфера, прикрашена кесонами. Глухі, без вікон, яруси циліндричних стін із колонами та пілястрами. Вражає м’яке й одночасно сильне освітлення. Між тим, тут немає ні вікон, ні світильників і тому мало б бути темно. Якби стародавні будівничі не зуміли освітити величезний інтер’єр одним єдиним отвором, діркою у центрі куполу на висоті 100 метрів. Діаметр отвору 9 метрів, знизу ж він здається зовсім маленьким. І тому гарне освітлення сприймається як чудо. В певні часи дня всередину Пантеону спускається супернатуральний конус світла — наче від велетенського прожектора, підвішеного десь у небі.
Точно під центром куполу у підлогу вмонтовано бронзовий круг розміром із тарілку. На цей круг треба обов’язково стати, виструнчитися, зосередитися і дуже уважно подивитися через магічний отвір в небо. Якщо пощастить, можна побачити тіні старих античних богів, що зазирають до Пантеону.
Ти йдеш по звичайній вулиці мегаполіса — шалений потік машин і мотоциклів, спека, лубочні сувеніри, жебраки, піцца, водограї для загального водопою. Вирує інтернаціональний натовп — старі й малі з рюкзаками за плечима, в яких носять бутерброди, сифони з виведеними через плече трубочками, невеличкі килимки. Їх розстилають для відпочинку де завгодно — на асфальті чи на мармурових полах музеїв, біля стін Колізею, в колонаді на площі Св. Петра. Від пекучого сонця, від вавилонської мішанини мов паморочиться у голові й починаєш малодушно запитувати себе: «Де ж воно, Вічне Місто?»
У такі моменти, аби присоромити слабодухого, завжди трапляється щось особливе. Наприклад, ти заходиш — просто заради того, щоб трохи перепочити в прохолоді та тиші — до нічим не примітної церкви. І раптом здогадуєшся, що це — храм Св. Петра «В ланцюгах», де праворуч вівтаря знаходиться мармурова скульптура пророка Мойсея, вирізьблено Мікеланджело. Пророк сидить; під однією рукою у нього Скрижалі (кам’яні дошки) зі щойно продиктованими Богом Десятьма Заповідями. Ліва рука нервово крутить пасмо пишної й довгої бороди. У начебто спокійне обличчя пророка страшно дивитися — стільки там гніву, презирства й погрози. Пророк оце зараз спустився з гори Синай і довідався, що поки він записував Закон, народ почав поклонятися золотому тільцю. (У трохи подібні ситуації постійно попадають і наші сучасні законодавці). Мікеланджело зобразив Пророка в останній момент перед жахливим вибухом — Старий Завіт повідомляє, що розгніваний Мойсей навіть розбив об землю Скрижалі Заповідей.
Вдихнувши горнього повітря чистого мистецтва, щасливо крокуєш містом Римом далі, у своїх справах.
