Закінчення. Початок див. «День» №108—109
Із «Історії русів» Гоголь запозичив розповідь про жахливу страту козацьких старшин і розпорядження возити їхні голови на показ українськими містами. Цей літопис подарував Гоголю розповідь про українську православну шляхту, яка, не витримавши знущань і конфіскацій майна, зрадила свій народ і віру, через хабарі й обіцянки підкупила польських урядовців і перейшла в унію, а згодом і в католицизм. Із «Історії русів» Гоголь міг також узяти відомості про козацькі походи на турецькі міста Синоп і Трапезонт, на береги Анатолії, а також апокрифічне оповідання про полон польського гетьмана Лянцкоронського (в Гоголя — Потоцького), що стався біля містечка Полонного. В інших літописах цього оповідання немає. З «Історії русів» Гоголь міг довідатися і про дрібні історично-побутові подробиці, скажімо, про те, що козаки вирішили залишатися неодруженими протягом усього життя, чи про виборність козацьких чинів, чи про реєстрове козацтво, про побудову козацьких полків, про укріплення козацького стану тощо. Літописне оповідання про страту гетьмана Остряниці, очевидно, стало основою для епізоду про страту Остапа з товаришами. Наприкінці «Тараса Бульби», де йдеться про страту козацького ватажка, впізнаємо аналогічний сюжет історичного оповідання з «Історії русів» — про страту товаришів Остряниці, обозних Кизима й Сучевського, яких пробили наскрізь залізними спицями й ще живих підняли на палі. Епізод про спробу звільнення Остапа з полону з допомогою єврея Янкеля також запозичений із «Історії русів», де розповідається про гетьмана Перев’язку, взятого козаками під варту за прихильність до поляків, якому пощастило втекти з допомогою крамаря Лейбовича, який підкупив варту дешевим тютюном.
У другій редакції «Тараса Бульби» автор по-іншому побудував твір, додав чимало нових літературних елементів. Очевидно, промова Богдана Хмельницького перед реєстровими козаками (в «Історії русів») дала матеріал Гоголю для створення епізоду, в якому Тарас Бульба звертається до козаків перед вирішальною битвою біля міста Дубно. Крім того, Гоголь увів до другої редакції повісті елементи літописної поетики, характерні як для давньоруських, так і для козацьких літописів — своєрідні кліше, що використовувалися для змалювання образу чоловіка- воїна. Так, усі козацькі ватажки перед смертю прославляють батьківщину та православну віру, що має символізувати високий патріотизм і самовідданість. Інакше й не могло бути, бо автор літопису певним чином ідеалізував козацьку старшину, а Гоголь, щоб підсилити враження від козацького героїзму, переніс цей мотив до своєї повісті.
Вплив «Історії русів» на Гоголя не вичерпується фактичними запозиченнями. Дуже сильною була художня переконливість намальованих автором літопису історичних картин, які, за словами О. Пушкіна, поєднували в собі поетичну свіжість літопису з критикою, необхідною в історії. Саме такою переконливістю наповнена повість про козацьке минуле — «Тарас Бульба».
КОЗАЧЧИНА — УКРАЇНСЬКИЙ МІФ?
Більш складний і неоднозначний вплив мала «Історія русів» на творчість Т. Г. Шевченка. Погляди Шевченка на вітчизняну історію значною мірою формувалися під впливом «літопису Кониського» — саме так називав він «Історію русів» — дух боротьби за свободу, характерний для її автора, цілковито перейшов у Шевченкову поезію, де був опрацьований належним чином.
Про зацікавлення поета історичним минулим свідчать його «невольничі» листи до відомого в ті часи видавця історичних пам’яток Осипа Бодянського (від 3 січня 1850, 15 листопада 1852, 1 травня 1854), у яких Шевченко просить надіслати йому літопис Самійла Величка та «Історію русів» для подальших студій.
Якщо попередні автори цілком або частково використовували зміст літопису або його фрагменти як джерело майже готових образів чи сюжетних ліній, то геніальний поет наповнив свої твори романтичними настроями «Історії русів», цілковито переосмислюючи історичні факти. Епоха польсько-козацьких війн та Руїни, приєднання України до Московії викликали у свідомості поета важкі роздуми про долю батьківщини. Вирішальна роль історичних діячів у прокладанні життєвого шляху для свого народу є ключовою для багатьох його творів. Зокрема, головним винуватцем поневолення України Росією поет вважав Богдана Хмельницького, через що на адресу знаменитого козацького гетьмана лунають важкі (та чи заслужені?) докори — вірш «Стоїть у селі Суботові…» читається як обвинувальний акт україно-московській дружбі. А найлютішими ворогами України поет вважав російських царів зі своїми прислужниками. Читати Шевченка, не знаючи історії, нелегко. Очевидно, поет був знайомий із козацькими літописами, корпус яких, окрім «Історії русів», складається з літописів Самовидця, Самійла Величка та гадяцького полковника Григорія Грабянки. Дослідники творчості поета вважають, що козацькі літописи він студіював ще до заслання і користувався їхніми рукописними списками, які були в М. Костомарова та О. Бодянського. Проте саме «Історія русів» правила йому за основне джерело знань про минуле України.
Сюжети та образи «Історії русів» лягли в основу таких творів, як «Тарасова ніч», де Шевченко розповів про реальні події — повстання під проводом гетьмана нереєстрових запорозьких козаків Тараса Федоровича (Трясила) та блискучу перемогу над шляхетським військом гетьмана Конєцпольского в 1630 р. біля Переяслава, де козаки, скориставшись святкуванням у польському таборі, захопили його з усіма припасами та зброєю; також поет говорить про утиски й образи, завдані православним від уніатів, — віддані євреям- орендарям церкви, страту Наливайка й Павлюка. Поразка поляків того дня, за «Історією русів», отримала назву «Тарасової ночі».
Головний герой Шевченкової поезії «Іван Підкова» також був історичною особою. В «Історії русів» — Іван (Павло) Підкова — вихідець із волошських дідичів, був талановитим козацьким полководцем, воював проти Туреччини.
Поезія «Іржавець» у романтичному ключі розповідає нам про події, що сталися після розгрому шведського війська під Полтавою, коли військами Петра I за вчинок гетьмана Мазепи була зруйнована Стара Січ на острові Хортиця і козаки були змушені шукати інше місце й будувати нову Січ на Олешківських пісках — територіях, підвладних кримському ханові. Зі Старої Січі козацтво врятувало лише ікону Божої Матері, яка замироточила в чужих краях, і продовжувала це робити після поверненння її до Гетьманщини. Образ Богородиці був встановлений у мурованій церкві в селі Іржавець на Чернігівщині, куди її перевезли після смерті Петра I.
«Заступила чорна хмара» — поезія про епоху Руїни, про гетьманські чвари та багатовладдя. Бездарне гетьманування Івана Самойловича, його ворожість до Петра Дорошенка та дружба з росіянами нічого доброго не принесли Україні — татари й поляки жорстоко грабували край у ті часи.
Власне творче опрацювання, переосмислення української історії Тарас Шевченко пропонує читачеві у творах періоду так званих «трьох літ» — романтичній поемі- містерії «Великий льох» і поемі-комедії «Сон» («У всякого своя доля…»). Ці твори надзвичайно багатопланові, їх може читати кожен, але їх можна читати по-різному — як того хотів автор, зазначаючи після назви чи то «містерія», чи «комедія», тобто сприймати написане майже як фантастичний твір із казковими персонажами та неймовірними подіями, що відбувалися не насправді, а були лише авторським вимислом. А можна прочитати ці твори як авторську інтерпретацію історичних подій і таким чином зрозуміти для себе ставлення Тараса Шевченка до першопричин і наслідків того, що сталося в Україні після її приєднання до Росії 1654 року.
Як бачимо, «Історія русів» стала потужним літературно-історичним джерелом для літераторів першої половини XIX ст. Звичайно, зібрати докупи всі її впливи на красне письменство було б досить складно. Але той факт, що її читали, нею користувалися, з неї брали готові образи й сюжети такі літературні генії, як Євген Гребінка, Микола Гоголь і Тарас Шевченко, вже говорить про її величезну художню цінність. «Історія русів» цілком заслуговує на місце поруч із найтитулованішими українськими літописами як твір, що завершував собою традиції козацького літописання і передував тій художній белетристиці, що досягла вершини під пером письменників-романтиків 30— 50-х рр. ХIХ ст.
