Закінчення див. на наст. стор. «Україна Incognita»
«...Это были времена легендарные, те времена, когда в садах самого прекрасного города нашей родины жило беспечальное юное поколение. Тогда-то в сердцах у этого поколения родилась уверенность, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик, солнечные улицы летом, а зимой не холодный, не жесткий, крупный, ласковый снег... И вышло совершенно наоборот. Легендарные времена оборвались, и внезапно и грозно наступила история» («Киев-город»).
Творчість Михайла Афанасійовича Булгакова і Київ... Місто у «Белой гвардии» і батьківщина Сергія Максудова в «Театральном романе», опис «весенних разливов Днепра, когда, затопляя острова на низком берегу, вода сливалась с горизонтом» в «Мастере и Маргарите», і в нарисі «Киев-Город» — «Эх, жемчужина-Киев! Беспокойное ты место».
Біографію письменника, в залежності від кон’юнктури, дослідники намагалися або «погіршити» — підкреслювалося його шанобливе, з ностальгічними нотками ставлення до «білих», в «Беге», «Белой гвардии», «Днях Турбиных», або ж «покращити». А М.А.Булгаков немов буяв над дійсністю, зовні був осторонь суспільного життя, але жадібно вбирав усі його перипетії, «вистрілюючи» своїми нетлінними шедеврами. В них Майстер поставав знаючим, уважним дослідником; але він все ж таки ретельно приховував від сторонніх очей своє приватне життя. Як відзначила, мабуть, найбільш глибока дослідниця творчості Михайла Афанасійовича Маріетта Чудакова, «спектр можливостей за такого відсторонення був досить широкий, і однією з них було життя приватної особи, що оберігає свою незалежність і при цьому аж ніяк не прагне протипоставити або нав’язати свій спосіб існування тим, хто живе та діє інакше».
Спробуємо зануритися в атмосферу Києва на зламі століть XIX і XX та зрозуміти світоглядні установки молодого киянина, для якого рідне Місто було набагато більше, ніж просто місце народження. 3 травня 1891 року в сім’ї доцента Духовної академії Афанасія Івановича Булгакова та Варвари Михайлівни, уродженої Покровської, народився первісток, наречений Михайлом на честь покровителя міста Архістратига Михаїла. 18 травня у Хресто- Воздвиженській церкві на Подолі немовля охрестили. У серпні 1901 року Михайла прийняли до 1-го класу Першої Олександрівської гімназії на Бібіковському бульварі (нині бульвар Тараса Шевченка, а будівля — «жовтий корпус» — належить тепер університету). Гімназія була вельми ліберальною за духом, позначалося сусідство з університетом Святого Володимира, осереддям волелюбних ідей. Та й викладання відповідало його рівню — кращі професори вважали за честь читати у Першій гімназії лекції. Співучень Михайла по підготовчому класу Євген Букреєв згадував: «учасник усіх бійок, не учасник будь-яких суспільних зборищ». У Першій гімназії демократичні настрої переважали ще й тому, що немало було там так званих «казеннокоштних».
Пам’ятаєте, у «Днях Турбиных» старший, Олексій, говорить: «Я, — вдруг буркнул Турбин, дернув щекой, — к сожалению, не социалист, а... монархист... И даже, должен сказать, не могу выносить самого слова «социалист». Євген Букреєв дає дуже схожу характеристику М.Булгакову: «абсолютно безкомпромісний монархіст — «квасной» монархіст». Так, погляди Михайла були відображенням поглядів меншості в гімназії; але й не могло бути iнакше. Професор Духовної академії і цензор за сумісництвом, А.І.Булгаков, безумовно, прищепив сину повагу до триєдиної аксіоми, на якій покоїлася будівля Російської імперії: «вера, царь, Отечество». Той факт, що батько був православним священиком, відіграв свою роль i в холодному ставленні молодого Михайла до євреїв та поляків (коло друзів сім’ї обмежувалося людьми одного віросповідання). Таке стримане ставлення до іновірців не було притаманне тільки Булгаковим. Київ початку ХХ століття був найменш космополітичним містом Російської імперії та повною протилежністю також різномовній, багатоконфесійній, але набагато демократичнішій Одесі.
Така собі закритість киян та людей різних національностей, що жили навколо Міста, була багато в чому зумовлена і взаємними претензіями, що сягали глибини віків. Михайло Булгаков ототожнював себе саме з російською етнічною спільністю Києва, не забуваючи підкреслювати тюркське походження свого прізвища. Пригадаймо Сергія Максудова в «Театральном романе», — кожне ім’я, назва вулиці, площі у творах Майстра мало своє, дуже важливе для нього смислове навантаження.
Цікавим є зріз багатоликого міста, поданий відомим журналістом та політичним діячем, головним редактором газети «Кіевлянинъ» Володимиром Шульгiним: «Самой многочисленной группой были крестьяне (в основному украинцi. — С.М. ). Второй по численности была группа польских помещиков, третьей — русских помещиков. Четвертая группа — горожан, которые почти все были евреи. Пятая — священников, русских по национальности. Наконец, шестая группа — чехи и немцы, колонисты». Також у Києві жили татари, вірмени, караїми, білоруси, угорці... Наприкінці XIX століття у Місті нараховувалося понад 100 православних церков, 10 монастирів, два католицькі костели, лютеранська кірха, дві єврейські молитовні (одна з них слугувала хоральною синагогою) і два старообрядницькі храми. В 1917 році у Києві проживало 430488 осiб.
Не можна забувати, що Київ знаходився у самому серці України, і музична, милозвучна мова її буквально заполоняла ринки, громадські місця, численні дніпровські пристані; свою, і чималу, нішу мали польська мова та єврейська (ідиш). Але російська мова як мова метрополії була панівною, офіційною у Києві. Дуже симптоматичний для того часу, такий собі трохи зневажливо- панський опис селян, що мешкали навколо Києва, ми зустрічаємо у В.Шульгiна: «по национальному признаку они, русские, или, как тогда называли, малороссияне, по нынешней терминологии — украинцы». Як бачимо, присутній (і у В.Шульгiна, і у М.Булгакова) «посконный», кондовий російський, або, точніше, московітський націоналізм. Їх цікавило лише спільне минуле східних слов’ян — Київська Русь. Ані українців, ані білорусів для них немає і не було! Пригадаймо Шервінського («Дни Турбиных»): «Край украинский, здесь есть элементы, которые хотят балакать на этой мове своей...» Але у М.Булгакова ми зустрічаємо й рядки «о той настоящей Украине, которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей». На жаль, але в оточенні Турбіних її, Україну, «не знал никто». Проявлялося вузькокастове розділення суспільства — селянин із того ж Фастова або Вишгорода був чужим для рафінованих російськомовних інтелігентів, що мешкають у своєму кришталевому маленькому світі («Пять процентов, а девяносто пять — русских..»! — кричить Олексій Турбін), який почав обвалюватися після Лютого та Жовтня 1917 року.
У жодному разі не можна сказати, що Булгаков не знав і не цікавився українською мовою (для нього, швидше — все ж говiркою великоруської мови): українізми у тій самій «Белой гвардии» вражають точністю і відіграють в розповiді аж ніяк не допоміжну роль, розцвічуючи його яскравими, неповторними фарбами. Улюбленим професором і старшим колегою Афанасія Івановича у Духовній академії був Микола Петров, відомий український літературознавець, автор праць з історії української літератури XVIII—XIX ст.ст. До речі, він був і хрещеним батьком Михайла Булгакова. І саме в Академії діяли — напівофіційно, влада «не дрімала» — український клуб «Просвіта», український театр, робилися доповіді на історичні та літературні теми... Батько М.А.Булгакова постійно умиротворяв конфлікти, що виникали між крайніми «партіями», — російськими «великодержавниками» та українськими «патріотами». Навіть у самій сім’ї Булгакових не було єдності. Ось що згадувала рідна сестра Михайла, Надія Афанасіївна Земська: «А это М.Ф.Книпович, мой тогдашний жених. Он был «щирый» украинец, как тогда говорили, то есть настроенный очень определенно; я тоже была за то, что Украина имеет право на свой язык. Михаил был против украинизации, но, конечно, принимал Книповича как друга дома».
Так, це був уже (з 1906 р.) будинок №13 на Андріївському узвозі — в «Белой гвардии» «Алексеевский», — знятий численною і дружною сім’єю Булгакових, сім’єю хлібосольною, що приймала незліченну кількість гостей, близьких і далеких родичів (виникають аналогії з «Днями Турбиных»). Але «ханський вогонь» Першої світової війни, що вибухнула в серпні 1914 року, і двох революцій, які сталися через три роки, вже підступав до світу Булгакових. «Была бы кутерьма, а люди найдутся». І це також Михайло Афанасійович, — нескінченна низка асоціацій у творчості великого киянина вражає і буде вражати ще не одне покоління людей на цій землі.
