Дорога — не річка, до якої не увійдеш двічі. Що ж до річки
часу, то 86 років тому цією ж дорогою, котра пливе до обрію перед нами,
поміж густо насадженою, та ніким не збираною аличею, їхала до Слобідки-Шелехівської
славетна Ахматова. Тамтешній поміщик Вакар заздалегідь відправляв кучера
до кур’єрського паротяга у Деражню, на тиху залізничну станцію. А. Ахматова
потім напише: «Я все праздники провела у тети Вакар. Правда, очень ворчлив
дядюшка...». А ще років через двадцять після поїздки одержить звідси скорботну
звістку: «Дорогая Аннушка, я твою мать схоронила в Слободке-Шелеховской...».
ТУТ КОЖНЕ ДЕРЕВО АННУ ЗНАЄ
У селі тихо, наче в музеї. Безгоміння блукає єдиною заасфальтованою
вуличкою, поміж хатами, губиться десь у садках і на городах. Московські
онуки кличуть свою бабусю, хранительку музею Марію Іванівну Скорбатюк,
а ми з товаришем ідемо старою-престарою каштановою алеєю до такого ж старого
будинку, колись купленого Вакаром у відомої з історії генеральші Путятіної.
Ті ж, що й тоді, поточені шашелем дерев’яні сходи на високий ганок під
явором. «Явір уже підриває своїм корінням музей, та нічого не вдієш — реліквія.
Анна слухала, як він шелестить під вітром», — чуємо голос Марії Іванівни.
Вона згадує, що сюди торували стежки шанувальники та шанувальниці Ахматової
з Росії, Білорусі, Німеччини, «...а то якось приїхала літня жінка аж із
Риги, два тижні тут надихалася повітрям Ахматової».
Дев’ять літ тому, коли відкривали музей, Слобідка-Шелехівська без будь-якої
принуки повернула до панського маєтку майже все, що рознесли звідси по
хатам, яким було оголошено мир у «бартер» за війну палацам. Ось той самий
стіл, за яким чаювали довгими вечорами зі своєю гостею Вакари, сиділи на
цих-таки стільцях із точеними ніжками. А це — ліжко, на якому востаннє
зітхнула та й залишила цей білий світ її, Анни, матінка. Тут-таки й «...подаровані
ленінградцями особисті речі Ахматової — окуляри, дещо з вбрання».
ХРАНИТЕЛЬКА МУЗЕЮ
«Неначе писанка, село», — це й про нашу Слобідку-Шелехівську сказано»,
— переконала Марія Іванівна. Вона вважає, що саме довколишні краєвиди надихали
юну Ахматову (Анна приїздила сюди двічі — 1896 і 1912 років) на ніжну лірику.
Показує на терасу, звідки «Тополя тревожно прошуршали, нежные их посетили
сны...». Про сосни та ялини, які посадив Анатолій, син Вакара (двоюрідний
брат Анни) також згадує: «Був тут один голова колгоспу, вже, було, заніс
сокиру над деревами, та село стіною непорушною стало проти цього лихого
рішення. А як же, добра пам’ять!». Відтак показує рукою у той бік, де шумлять
старі сосни: «Саджанці аж із Києва возили. Він (про Анатолія Вакара. —М.В.)
там служив».
Про Ахматову музейна хранителька знає все, що тільки написали ахматознавці:
«Які дослідження про її творчість з’являються, які видання її творів друкують
у світі, то зразу ж сюди, до нас переправляють».
Марія Іванівна вчителювала весь вік, українську мову та літературу читала.
«Так склалося, що я вже пенсію заробила, коли заходилися створювати музей.
А моя хата — якраз навпроти садиби Вакарів. Мені зробили пропозицію. Без
будь-яких вагань погодилася. Бо ж творчість Анни ще у студентські літа
мене захопила».
СВЯТЕ ДЖЕРЕЛО
У одній із благеньких хат Слобідки-Шелехівської доживає свого віку на
цьому світі столітня Марія Мельник. Вона наймитувала у Вакарів. Коли ще
не зраджувала старій пам’ять, розповідала односельцям про панночку Анну,
яка «...гостювала у нашого пана». Одна по садку гуляла, до джерела ходила...
Стежка до джерела веде вздовж старого сільського цвинтаря. «А я иду,
где ничего не надо, Где самый милый спутник — только тень. И веет ветер
из глухого сада, А под ногой — могильная ступень».
До того самого джерела йшла вона, до котрого наразі з усіх усюд ідуть.
Та вже не тому, щоб «повторити» її стежки-дороги. Зціляє хворих і дає снаги
здоровим джерельна вода, яка потужно б’є звідкись з-під землі у глибокій
долині. Довколишній краєвид аж очі вбирає — так гарно. Казка — не розказати,
а побачити треба. Тут хочеш — не хочеш, а поетом станеш коли не справжнім,
то в душі.
«З покоління у покоління передають, що це джерело завжди було. Буцім-то
колись один чоловік страшенно мучився від ран на всьому тілі, то якось
від віщого сну серед ночі прокинувся: йди, мовляв, поки сонце не зійшло,
до джерела, що за Слобідкою-Шелехівською, йди зцілятися. Лише, мовляв,
за це мусиш іти у світ широкий, усім про джерело розповідати», — мовить
Марія Іванівна.
Он аж куди, виявляється, «бартер» сягає. Ціна за зцілення — потужна
рекламна кампанія, яку до кінця своїх днів мусиш вести. Йди світом та й
говори стражденним про святе джерело за Слобідкою-Шелехівською...
«Є ще одна легенда, — продовжує Марія Іванівна. — Начебто дуже-дуже
давно лютувала буря над селом. Громи гриміли, блискавки сяяли, на небі
— вогняна колісниця Іллі-пророка, з колісниці падає його плащ. Там, де
плащ упав, пробилося джерело. Так воно й називається — джерело святого
Іллі».
А вода б’є потужно з джерела, мерехтить долями всіх, хто тут давно чи
нещодавно побував. Думається про Ахматову. Мабуть, тому, що зразу пішли
до її музею, з незабутніми враженнями повернулися.
ЩО БУЛО, ТЕ ЗАГУЛО
Багато разів засипали землею джерело. Пани. Бо їм складалось, як у відомій
пісні про просо. Пригадуєте? Одні співають, що просо сіяли, а інші вихваляються,
що цей посів витопчуть. «І за колгоспів так само велося. Якийсь голова
увечері дав наряд засипати джерело, а вночі його паралізувало. Помер прикутим
до ліжка і темним», — пригадує Марія Іванівна Скорбатюк чиюсь розповідь.
Чи справді так було? Ніхто не знає достеменно. Однак лиш недавно джерело
впорядкували, освятили, а наразі молодий голова місцевого колгоспу, щоб
урятувати село від злиднів, мріє встановити лінію розливу святої води у
пластикові пляшки.
Така ж, до речі, й історія садиби, де музей Анни Ахматової. «Від тридцятих
років там була школа, а потім, уже по війні, школу закрили. Коли взялися
створювати музей, приїхали обласні начальники з Хмельницького, за голови
схопилися. Бур’яни гудуть, стіни розвалюються! Відбудували, розділили на
дві половини: в одній музей зробили, в іншій половині школу-дитячий садок
організували. Та щось лелеки стали обминати нашу Слобідку-Шелехівську.
Троє школяриків на все село залишилося. Закрили школу-дитячий садок. У
сусідню Яблунівку ці троє пішли вчитися», — розповідає Марія Іванівна.
Відтак кличе своїх московських онуків. Ті йдуть до бабусі, обминають пару
понурих коней у підводі, залишених п’яним їздовим, її колишнім учнем...
Тихо довкола. Давно вже минуло друге серпня, свято Іллі-пророка, коли до
Слобідки-Шелехівської йшли та їхали з усіх кінців до святого джерела. Не
йдуть віддалік і шанувальники Анни Ахматової. Пишуть до хранительки музею,
що дорога надто подорожчала. Збирають валізи й онуки Марії Іванівни — минають
шкільні канікули...
«А погруддя Анни на подвір’ї музею не з бронзи, ні. З глини. Хоча це
й робота відомого Володимира Зайка з Санкт-Петербурга», — переконує нас
Марія Іванівна. Вона вже читала у пресі: все, що з кольорових металів,
розкрадається безбожно. Переживає...
Хмельницька область
№178 18.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
