Візит президента РФ до України мав, крім багатьох інших аспектів, також церковний — Володимир Путін ще раз підтвердив, яка історична «симфонія» російських церкви і влади, що зберігалася впродовж століть, існує й сьогодні (на відміну від ситуації в Україні), і що глобальна московська церковна політика є продовженням світської. Навпаки також вірно — під час останнього візиту були моменти, коли президент Путін виступав ніби в ролі посланника Московської патріархії.
У своєму виступі під час відвідування Києво-Печерської лаври Володимир Путін сказав, що знає про проблеми розколу Православної церкви на Україні («Серцем і душею ми з вами»), однак не втручається, і не втручатиметься у справи церкви (себто у справи церкви іншої держави). Що, звісно, дуже великодушно з його боку, особливо якщо пригадати, що російські імператори завжди вважали за свій святий обов’язок «захищати», з великою вигодою для імперії, православних за кордоном.
Далі високий гість вимовив знаменні слова, які досить прозоро визначили загальну спрямованість московської як церковної, так і світської політики стосовно українського православ’я: «Православна церква України — незалежна (президента Путіна погано інформували, м’яко кажучи, бо тут йдеться про УПЦ Московського патріархату). Єдиний (її) зв’язок з російською (церквою) — це зв’язок канонічний і духовний. Це те, що залишилося абсолютно єдиним, і ми повинні зберегти цю єдність для майбутнього покоління». Так недвозначно українцям дали зрозуміти, що сьогоднішня Московська митрополія на території України (УПЦ) у передбачуваному майбутньому залишиться у складі РПЦ. На тому стоїть не тільки Російська церква, але й Кремль. І тому нехай українські президенти більше не просять московський Священний Синод про надання УПЦ автокефалії чи автономiї.
Не забув президент Росії нагадати прихильникам автокефалії українського православ’я і про горезвісну «канонічність», тобто фактично про те, що незалежний Київський патріархат є не канонічним, а незаконним. У цьому проглядає знайоме до болю клерикальне перо, а ще — повне забуття (або незнання?) того факту, що Московська церква також пережила часи «неканонічного» існування.
У виступі Путіна у Лаврі вагомим є кожне слово. Ось, наприклад, образ церкви, як «єдиного(?) зв’язку» між українцями й росіянами. Це вельми відомий мотив із репертуару багатьох російських і проросійських духовних видань; його озвучують і деякі високі ієрархи РПЦ. Фактично йдеться про велику «історичну місію» Російської православної церкви, яка полягає в тому, щоб не тільки припинити подальший «розвал» держави, але й відновити Велику Російську імперію, злочинно загублену бездарними політиками наприкінці ХХ століття. Відновити імперію саме на фундаменті єдності православ’я.
Російський президент завершив свій церковно-політичний виступ словами: «Ми чудово пам’ятаємо й усвідомлюємо, що хрещення на Русі вiдбулося саме тут, у дніпровській купелі. Витоки православ’я йдуть звідси». Його слова ще раз нагадують про те, що Московська церква майже на 500 років «молодша» за Київську, і що саме Київська церква насправді є Матір’ю-Церквою українського, білоруського, польського та російського православ’я. Чому ж ця церква повинна, зі своїм правом первородства, залишатися у підпорядкуванні Московської патріархії?
Президент Путін подякував Митрополиту Володимиру за можливість відвідати Києво-Печерську лавру і передав йому та всім українським ієрархам (канонічним, звісно) теплий братський привіт від патріарха Алексія. Ще Путін нагородив та обласкав особливо енергійних у захисті московського православ’я українських владик і люб’язно похвалив Президента Леоніда Кучму за те, що той багато уваги приділяє підтримці Церкви. Не слід уточнювати, яку церкву він мав на увазі.
У відповідь Президент Леонід Кучма нагадав, що він «є твердим прихильником єдності Православної Церкви в Україні. Для нас це було б великим благом». На його думку, розкол призвів як до появи багатьох нових течій у церкві, так і до зниження моралі духовенства: «Деякі (духовні особи) в одній церкві нашкодять, а потім переходять до іншої церкви; і з іншого амвону виголошують інші промови, — все, як у нас у парламенті».
Вчитуючись у слова українського Президента, сказані в Лаврі у присутності Путіна, і згадуючи його постійну останніми роками тезу про єдність православ’я, я раптом належно оцінила високу міру неоднозначності цих слів. Адже «єдність Православної церкви в Україні» можна розуміти двояко — або як єдність українських православних у складі Помісної, тобто незалежної, Православної церкви України, або — як входження всіх українських православних до складу УПЦ МП, під омофор Московського патріарха. Це надзвичайно вдала формула, яку протиборчі сторони можуть тлумачити і цитувати кожен по-своєму, з радістю погоджуючись із Президентом. Подібними прийомами в старовину користувалися знамениті оракули — і ніколи не помилялися.
Насамкiнець наведу слова із листа до газети «День» нашого постійного читача i дописувача Бориса Філіпченка: «Що мав відчути патріотично налаштований громадянин України, до того ж парафіянин УПЦ КП, після перегляду телерепортажу про зустріч російського президента в Києво-Печерській лаврі? Я, наприклад, уявив приїзд царя Петра I, присутнього на засіданнi київського Святого Синоду, де він ласкаво похвалив українських ієрархів за вірнопідданське служіння російському трону...»
