В одному з центральних районів Києва, на глухій, брудній і безладній, попри мальовничість крутого схилу, вуличці знаходиться невеликий католицький монастир. Він належить ордену Місіонерок Милосердя, заснованому кілька десятиліть тому матір’ю Терезою із Калькутти («День» писав про неї в №210 вiд 15.11.2002 р.). Головним пунктом уставу цього ордену є допомога найбіднішим, людям, позбавленим будь-яких засобів існування.
Соціологи твердять, що в усі часи у кожному суспільстві є певний процент людей, які з тих чи інших причин не можуть адаптуватися до буття, жити згідно з правилами суспільної «гри». Число таких людей значно збільшується у періоди радикальних суспільних зрушень та економічного занепаду країни. Сестри ордену матері Терези намагаються хоч трохи полегшити долю найбідніших. У прихожій монастиря висить карта розташування згромаджень Місіонерів Милосердя — вони присутні майже в усіх країнах світу.
Київське згромадження Місіонерок Милосердя — єдине в Україні. Сьогодні там всього чотири сестри — полька, албанка (землячка матері Терези) та дві індуски. Спільною мовою для них є англійська, а з київськими мирянами вони спілкуються («поки що») російською. Найближчим часом до них, можливо, приєднається українка. Всі черниці — молоді привабливі тендітні дівчата, доброзичливі й усміхнені. Не можна не дивуватися (із сумом) вибору долі, який вони для себе зробили — здавалось би, що допомагати людям можна і в миру, не відмовляючись від природного жіночого призначення. Втім, нам, світськім раціоналістам, важко на цьому розумітися.
Уже понад два роки чотири сестри займаються в Києві тим, що годують голодних. Робиться це за рахунок київських добродійників (їхні імена мені не захотіли назвати), які дають монастирю гроші та привозять продукти. Вони ж забезпечили устаткування (досить скромне) їдальні та кухні при монастирі, який займає колишній двоповерховий приватний будинок на схилі пагорба. І ось кожного тижня по понеділках, середах і п’ятницях тут у дві змiни обідає 130 людей. Іноді приходить більше, — тоді їм накривають стіл у підсобному приміщенні. Сестри готують у велетенських каструлях страви, нарізають гори хліба, обслуговують, прибирають після кожної змiни, і за всіх обставин мають бути спокійними і привітними. Робота важка і не для бридливих, але жінки в білих із синіми смугами чернечих шатах свого ордену завжди посміхаються.
Устав місіонерок матері Терези виключає будь-яку публічність, спілкування із ЗМІ, забороняє розповідати про себе і навіть про свою роботу та про тих людей, яким вони допомагають. Аби отримати дозвіл на візит до монастиря сестер Матері Терези, довелося апелювати до вищої церковної інстанції. Там дозволили, але застерегли, що інтерв’ю в монастирі неможливе, що зі мною там ніхто не буде розмовляти — мене просто впустять до монастиря у той час, коли там зберуться на обід люди, і дозволять допомогти сестрам. Я, звичайно, погодилася, хоча формула «ніхто не буде з вами розмовляти» готувала до найгіршого.
Виявилося, на щастя, що цю формулу я прийняла занадто буквально. Протягом кількох напружених годин, коли треба було в темпі розсаджувати людей (їх прийшло 135), наливати страви, роздавати, доливати, залагоджувати маленькі конфлікти, прибирати брудний посуд, мити столи й стільці, я стала нібито «членом команди» — спільна праця не тільки вимагає спілкування, але й об’єднує. А роботи вистачило всім, хоча сестрам допомагали два студенти ворзельської католицької Духовної семінарії, а також кілька волонтерів із числа гостей: вони пообідали в першу зміну, а потім допомогли обслужити другу.
До трапезної одні люди входять майже бігцем, поспішаючи захопити місце поближче до роздачі і аж ніяк не дбаючи про свій вигляд; іншим ніяково, вони поправляють волосся, одяг, чемно вiтаються. Гірко дивитись на людей за столами в очікуванні їжі — чинно сидять, тихо розмовляючи з сусідами, як наче десь у гостях чи на офіційному обіді. Для багатьох ця їдальня залишилася чи не єдиним місцем, де можна посидіти у теплі за чистим столом, нормально поспілкуватися, зрештою, відчути себе людиною, як усі.
Що за люди прийшли на обід до монастиря в цей морозний зимовий день? Здавалося, що тут представлене все наше суспільство в усіх його зрізах — так звані прості люди й інтелігенти; жінки й чоловіки; старі й молоді, діти. Чоловіків було значно більше, ніж жінок — одиноким чоловікам набагато складніше дати собі раду, ніж жінкам. Одні люди були вельми брудні й обірвані, інші (меншість) охайні й досить добре вдягнені. Чому ці останні тут опинилися? На моє запитання один з таких чоловiкiв відверто відповів: «Живу один, пенсія мала, готувати собі обід не навчився. Чому не прийти? Готують сестри смачно». А після обіду до мене підійшов кремезний чолов’яга у спортивному одязі і заговорив… англійською (українець, але знає, що між собою сестри спілкуються цією мовою). Розказав, що дуже старий (70 років), дуже бідний, має за собою бурхливе життя й строкату трудову біографію. Серед іншого, був моряком, а також працював математиком у науково-дослідному інституті. Як доля іноді нещадна до людей!
За словами сестер, тільки один із присутніх був католиком, всі інші — православні. Але для сестер матері Терези то не має жодного значення. До речі, обіди у сестер розпочинаються і закінчуються християнськими молитвами («Отче наш», Богородичні молитви); перед обідом читається короткий текст з Нового Завіту.
В Євангелії сказано: «По правді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх, — те Мені ви вчинили».
