Якщо ж митцям не вдається зіграти містерію життя, то спектакль, мимо хоч яких його достоїнств, залишається тільки карнавалом переряджених. (Саме таким є, на мою думку, «Цар Едип» театру Івана Франка у постановці Роберта Стуруа. Попри карколомний детективний сюжет античної трагедії, містерії не вийшло. Може, через те, що на сцені було забагато крику, метушні, дрібних несуттєвих трюків-символів. До речі, в «Царі Едипі» не вийшло також і «осучаснення» античної трагедії, дарма, що вона дає достатньо матеріалу для роздумів, наприклад, про неодмінність чистоти влади, про незаплямовані руки правителя або про те, що він, правитель, може бути дійсно винним навіть і без власної вини.)
Минулого тижня Національний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької (Львів) показав у Києві чотири вистави, у тому числі дві прекрасні роботи режисера Вадима Сікорського за п’єсами дуже популярних сьогодні у світі драматургів. Це «Загадкові варіації» французького драматурга Еріка-Еммануеля Шмітта та «Професіонал» серба Душана Ковачевича (він написав, зокрема, сценарій відомого фільму «Андеграунд»). В обох цих камерних спектаклях головну роль виконав — але як по різному! — народний артист України Богдан Козак, вразивши глядачів яскравою, виразною і одночасно — інтелігентно-стриманою грою. У «Загадкових варіаціях» його партнером був п. Олег Стефан (вчитель музики), а в «Професіоналі» — п. Янош Юхницький (письменник Теодору). Обидва спектаклі, не дивлячись на різні сюжети, вельми подібні, бо там і там йдеться про багаторічну оману-таємницю, яка фатально вплинула на життя героїв (без їхнього відому). А ще — про незбагненну багатомірність життя і людини.
Львів’яни показали нам, як на мене, правдивий драматичний театр, який ми вже трохи призабули у шумі- гамі різного роду старих та нових модернів чи авангардів з їхніми світовими ефектами заради самих ефектів; оглушливою музикою — ерзацом акторської емоційності; безсоромними, так званими любовними сценами; кліпоподібним мигтінням мізансцен та повною відсутністю діалектики. Головною ж драмою (якщо не трагедією) деяких сучасних вистав є, як мені здається, помітне приниження ролі слова та акторської майстерностi — відсутність тонкої гри, реального перевтілення. Нюанси, напівтони, ледь помітні але виразні жести давно щезли з малюнку ролей, так само, як яскрава характерність. Так буває, що всі герої якось подібні один до одного — однаково бігають наввипередки по сцені, весь час однаково кричать, а не розмовляють. При цьому їх, як правило, однаково погано чути глядачам, — через аж ніяк не професійну дикцію.
Успіх спектаклів, про які йде мова, певною мірою забезпечений вдалим вибором п’єс, у яких на кожному кроці — відкриття чогось нового в героях та у їхніх стосунках як у минулому, так і тут, зараз; у деякі моменти під ногами героїв наче розверзається прірва. Справа, звичайно, не тільки в драматургії чи її новизні для глядача. За давно всім відомими п’єсами майстри роблять захоплюючі спектаклі, які тримають глядача у постійній напрузі і невiданні — скільки б разів їх не дивитися. Головне, як завжди, — особистості акторів, їхня сценічна привабливість, різноманітність ігрової палітри, рівень правдоподібності, несподіваність метаморфоз. У львів’ян все було зроблено професійно, естетично, переконливо і — блискуче.
Завдяки тому, що п. Богдан Козак був задіяний в обох спектаклях Вадима Сікорського, глядачі мали нагоду ближче познайомитися з майстерністю актора. На початку «Загадкових варіацій» його герой Абель Знорко — впевнений у собі небожитель. Він нобелiвський лауреат, відомий письменник, втілення зверхності і презирства до людей. У фіналі бачимо людину пригнічену і розгублену — збудований ним для себе всесвіт розсипався як картковий дім. Чим жити далі? В «Професіоналі» (авторська назва — «Профі — сумна комедія за Лукою») п. Козак також грає начебто супермена, але зовсім в інакший спосіб. Це колишній працівник спецслужб Луко, який «опікувався» небезпечними для комуністичного режиму людьми, певною мірою вирішував їхні долі. Постійне спілкування, однак, із піднаглядним письменником, за яким він невідступно слідкував 18 років, змінило шпика. Переслідувач був «вловлений» переслідуваним, хоча цей останній ні про що не здогадувався. Скільки багатих змістом сцен, гумору і печалі, як захоплююче все проясняється! І як тонко промальована євангельська алегорія — шпик ходив за письменником, як Іуда за Ісусом, і, зрештою, спокусився його словами — промовами, бесідами з друзями, анекдотами, роздумами вголос.
То був Театр! І це при тому, що декорацій, реквізиту майже не було і що актори грали в близькому оточенні глядачів — іноді на відстані витягнутої руки. (Цікаво було спостерігати, як виконавці будують навколо себе наче невидиму непрозору стінку, в яку впираються їхні погляди.) Тож бажаю киянам гарного театру!
