У першій половині тридцятих років Микола Гоголь прибув до Парижа, залишивши вдома, тобто в Петербурзі, чимало неприємного, зокрема, складнощі з цензурою та видавництвами; особливо мучило його те, що прем'єра «Ревизора» викликала обурення і засудження як критики, так і публіки («На меня ополчились все сословия»).
У Парижі Гоголь зустрівся зі своїм земляком, польським літератором Богданом Залеським, і той познайомив його зі славетним польським поетом Адамом Міцкевичем, тоді політичним емігрантом. Адам Міцкевич справив на Гоголя дуже велике враження. Вони знайшли чимало спільного між собою, багато часу проводили разом, вели довгі розмови — не тільки літературні, але й політичні, від яких у Росії Гоголь завжди тримався подалі.
Про зустріч двох великих поетів розповідав і Григорій Данилевський, друг Гоголя, котрий був разом з ним у Парижі: «Гоголь довго перебував у Парижі з тої причини, що дуже цінував товариство Адама Міцкевича та поета з України Залеського. Польської Гоголь не знав, і вони спілкувалися або російською, або, частіше — малоросійською. Серед іншого, говорили про «москалів», стосовно яких як поляки, так і Гоголь мали недружні почуття». (Це було невдовзі після жорстоко подавленого першого Польського постання, коли були скасовані всі польські «вольності» — Конституція 1815 року, Сейм, польське військо).
Залеський у своїх листах пише: «Ми постійно обговорювали витоки російської мови, культури. Гоголь вважав, що дух, звичаї і мораль великоросів були вельми відмінні від інших слов'янських народів і свідчили про їхнє азіатське походження. На доказ цієї тези він експромтом склав блискуче есе, своєрідне дослідження, в якому на конкретних прикладах порівнював пісні різних слов'янських народів (чеських, сербських, українських та ін.) із московськими піснями. Висловлюючи те чи інше почуття, українські пісні, наприклад, лунали «солодко і лагідно», а російські у порівнянні з ними здавалися похмурими і дикими, а часто й «загрозливими чи навіть підступними». Ця різниця пояснюється, як вважав Гоголь, тим фактом, що росіяни не мають спорідненості з українцями та іншими слов'янами.
Трапилося так, що цей невеликий твір Гоголя не тільки ніколи не був надрукований, але й безслідно щез із його посмертних архівів. Можливо, його знищив сам автор (він завжди був лояльним підданим Російської імперії), можливо, це зробили упорядники — щоб не «заплямувати» добре ім'я великого російського письменника.
Сумніватися, однак, у тому, що подібний випадок мав місце, важко, зокрема, зважаючи на любов Гоголя до українських («малоросійських») пісень, які він збирав і записував при кожній нагоді. Три його зошити, що збереглися, вміщують понад 500 пісень. Дуже цінував він також працю свого друга Михайла Максимовича, який видавав збірки малоросійських пісень. Гоголь посилав йому для друку свої власні знахідки, а в листах часто не міг втриматися («утерпеть»), щоб не навести текст якоїсь нової пісні. Адже попри повне «обрусение» Миколи Гоголя та його численні відхрещування від малоросійського руху, він так і залишився полтавцем. Ось він поздоровляє Максимовича з приводу нового збірника пісень: «Я с радостью ребенка держу в руках твой первый лист и говорю: «Вот все, что осталось от прежних дум, от прежних лет!». В іншому листі до Максимовича Гоголь обговорює плани спільної праці у щойно відкритому Київському університеті: «Туда, туда! В Киев! В древний и прекрасый Киев! Он наш, он не их, не правда? Там или вокруг него делались дела старины нашей … Там можно будет наделать добра, там можно обновиться всеми силами. Прощай, жду с нетерпением от тебя обещанной тетради песен, тем более, что теперь беспрестанно получаю новые, из которых много есть исторических, еще больше — прекрасных». У статті «О малороссийских песнях» Гоголь з сумом пише: «Песни для Малороссии все — и поэзия, и история и отцовская могила … Везде проникает их, везде в них дышит эта широкая воля казацкой жизни .. Все песни благозвучны, душисты, разнообразны чрезвычайно».
Після перебування в Парижі і дружнього спілкування з бунтівними поляками Гоголь поїхав до Риму. Був він тоді у дуже скрутній фінансовій ситуації, у боргах, що підривало його наміри залишитися за кордоном на довший час, може — назавжди. Вийшло інакше. У той час у Римі перебував великий князь Олександр (майбутній цар Олександр II) зі своїм наставником Василем Жуковським, старшим приятелем і впливовим «опікуном» Гоголя. Як пишуть польські письменники, Жуковський влаштував Гоголю побачення із молодим великим князем, який прийняв письменника дуже милостиво, зокрема, пообіцяв сплатити його борги. І коли Богдан Зелеський невдовзі після того зустрівся з Гоголем, то знайшов зовсім не ту людину, яка порівнювала під Парижем пісні російські та слов'янські. З цієї нагоди польський письменник згадав «історичну» зустріч Олександра Пушкіна з царем Миколою I, яка вплинула на всю подальшу творчість російського поета.
Після смерті Миколи Гоголя Михайло Погодін написав: «Він був надзвичайною особистістю і після смерті став ще більш загадковим і важким для розуміння, ніж був при житті. Його не можна міряти чи оцінювати звичайними стандартами, і ми не повинні навіть намагатися це зробити. … Що було частиною його психіки, а що частиною його національності, виховання, життєвого досвіду? Що було в ньому від народження, а що виросло в ньому несвідомо — все це неможливо зрозуміти чи охопити».
