В одній країні ще в давнину відбулося драматичне розшарування її громадян на окремі групи, які з часом майже перестали розуміти одна одну. І хоча всі люди, начебто, говорили однією мовою, деякі дуже важливі слова поступово набули різних, іноді діаметрально протилежних, значень — у залежності від того, хто ці слова вживав. І часто-густо виходило так, що коли, наприклад, лунало «хліб», деякі люди не могли згадати, про що йдеться, а коли хтось казав «дім», одні розуміли «палац», другі — «хрущовка». Нового змісту набули й такі стародавні слова, як «чесність», «честь», «обіцянка», «присяга» та інші подібні — дуже двозначні — іменники. Не однаково сприймали люди тієї країни, не виключаючи й духовенства, також ті релігійні заповіді, де йшлося про «каяття», «пробачення», «спасіння душі», про «роздачу майна бідним» тощо. З відомих слів Христа «Не можна одночасно служити Богу й мамоні» цей винахідливий народ викинув маленьке словечко «не», що дуже спростило йому життя. Особливо багатогранним стало слово «правда» — воно мало більше відтінків та глибинних значень, аніж, скажімо, словосполучення «чесні вибори» — загальновідомий оксюморон новітніх часів. Дійшло до того, що громадяни, які піклувалися про свiй iмiдж, навіть перестали вживати це підозріле «правда» й нічого від того не втратили!
Iз часом різні значення дійсно важливих слів привели до просторового поділу держави. Одні залишилися там, де були — на «своїй землі» (це словосполучення також мало чимало небезпечних значень), у своїх хатах, десь у глухому середньовіччі. «Краща ж половина того народу» зуміла «відірватися» від землі й утворила для себе щось на зразок гігантського супутника, який висів над головами «нижніх», постійно затягнутий, як завісою, густою чорною хмарою. Той факт, що рукотворна чорна хмара застилала «нижнім людям» сонце, нікого не турбував (якщо не зважати на «нижніх»). Так само, як і те, що одні дихали чистим і свіжим повітрям, а другі — ті, що внизу — випарами й пилом деградуючої землі.
Треба однак віддати належне «верхнім» — вони не забували про своїх колишніх земляків і намагалися не тільки допомагати їм, але й керувати ними. До того ж «верхнім» потрібні були голоси «нижніх», бо інакше вони ризикували також опинитися внизу (як неефективно влаштований цей світ!). Між тим керівні імпульси зверху майже не сприймалися внизу. Не через якус ь злу волю, а просто тому, що люди землі ніяк не могли збагнути, що власне діється в тій чорній, непрозорій хмарі. Знизу здавалось, що наверху постійно бавляться перетягуванням канатів та іншими дитячими іграми, такими, як гонки з перешкодами, фехтувальні турніри на дерев’яних палицях та популярне в дитячих садках змагання «хто кого перекричить». До того ж на бідних землян постійно сипалося зверху пір’я, стільники, уламки лисих черепів сократівських розмірів, закордонні краватки та інші дивні предмети, які нижні не здатні були навіть ідентифікувати.
Іноді, однак, було очевидно (й не тільки нижнім, але й сусідам тієї держави), що за завісою чорної хмари вирують катаклізми — щось на зразок славетної битви титанів. Хмара ставала ще чорнішою, її морок розривали блискавки, канонади громів лякали ворон на засохлих деревах унизу. Все це завжди закінчувалося однаково: зі супутника починав йти рясний «дощ» — мільйони мільйонів паперових листівок, які вкривали землю, ніби сніг. Нижні люди збирали ті папірці й використовували їх для розпалу печей, а також для інших важливих потреб. Бувало й таке, що в результаті якихось невiдомих процесів із чорної хмари вивалювалися люди й падали на землю.
Траплялося також, що хтось — знизу не розгледіти — із совісних верхніх висовувався із хмари й кричав людям землі: «Тримайтеся! Ми — з вами!» Були навіть такі, хто кидав із супутника канат, волаючи: «Усі — сюди! Піднімайтеся до сонця!» Та всі ті канати були гнилими й не витримували ваги навіть однієї людини, не те що всього люду. Втім ніхто й не сподівався — адже то був інший світ, який існував за своїми «законами» (ще одне багатозначне й давно скомпрометоване слово) й «понятиями». І «нижні» продовжували жити, як жили — скрутно, бідно, беззахисно, безнадійно й недостойно. Особливо вони переймалися тим, що земля — славетні колись чорноземи — пропадала, бо все необхідне для господарювання давно зникло в нетрях чорної хмари, разом із багатьма молодими й честолюбними людьми. Вони штурмом, як альпіністи, брали супутник і розчинялися там серед чужинців. Дехто — мало хто — повертався звідти i потім довго не міг змити із себе чорні плями.
Ці бувалі люди розповідали землякам про той супутник неймовірні речі. Верховодили там, нібито, джентльмени удачі — наперсточники, зломщики чужих сейфів, спритні картярі, не чисті на руку, але геніальні фінансисти. А прислужували їм учені, різні фахівці, артисти, журналісти — заради заробітку. Втім мандрівникам, які побували наверху, зазвичай мало хто довіряв. Як можна, наприклад, вірити тому, що всі ті чоловіки, які правлять, більшу частину свого життя проводять у так званих салонах краси, майже повністю витіснивши звідти жінок? І що їхній рейтинг (щабель на драбині влади) визначається, не в останню чергу, якістю манікюру-педикюру та вартістю духів, якими вони себе поливають. Люди слухали, сміялися й сприймали це як жарт.
Над тими двома, такими різними, поверхами країни був ще один — найвищий і невидимий. Там жили безсмертні боги, для яких усе, що відбувалося внизу, було тільки веселим безглуздим балаганом. І боги безжалiсно сміялись — сміються й досі.
