Багатогранна спадщина Богдана Сильвестровича Лепкого (1872— 1941), видатного українського письменника, класика вітчизняної літератури, понад півстоліття замовчувалась радянським тоталітарним режимом. Це було викликано передовсім несумісністю системи цінностей, яку відстоював й розвивав у своїй творчості цей високообдарований митець, поет, новеліст, громадський та культурний діяч (а вищою цінністю для Лепкого, уродженця мальовничого подільського села Крегулець поблизу Гусятина на Тернопільщині, завжди була незалежність, соборність та свобода України), та ідеологією сталінсько-брежнєвської імперії, котра, відстоюючи на словах благородні ідеали «дружби народів», насправді піддавала всі народи «союза нерушимого» нещадному русифікаторському тиску, кидаючи їх в єдиний «плавильний котел» задля створення виняткової, небувалої у світі спільноти людей — «єдиного радянського народу». До речі, істинні інтереси російського народу, без сумніву, теж не мали нічого спільного з такою політикою — це предмет для окремої серйозної статті...
Богдан Лепкий ніколи б не сприйняв цього — бо виховувався на ідеалах справді національних, високодуховних, ідеалах української та світової культури, прогресу і гуманізму. Батько майбутнього письменника священик Сильвестр Лепкий (літературний псевдонім Марко Мурава), людина освічена й наділена непересічним талантом, випускник Львівського університету (факультет класичної філології та теології), пишався традиціями свого давнього роду, що вів свій початок ще з XVI століття. Родина Лепких плекала українську культуру, звичаї, мову рідного народу; гостювали тут свого часу й Іван Франко, й Василь Стефаник (про обох Богдан Сильвестрович напише на схилі віку прекрасні літературні спогади), інші видатні діячі культури.
Швидше за все, і розповідь про Івана Мазепу, про його незвичайне, трагічне життя Богдан почув з вуст батька. Проте минуло не одне десятиліття, аж поки талановитий письменник, маючи вже багатющий життєвий досвід (відчув на собі криваві жахи Першої світової війни, бачив злиденність, голод й страждання простих людей-українців, чия свобода й саме життя виявились розмінною монетою в амбіційних політичних іграх сусідніх держав — Росії, а потім СРСР, Австро-Угорщини, Польщі, Німеччини), приступив у середині 20-х років минулого століття до створення циклу повістей — по суті, це історична епопея — про долю гетьмана Івана Мазепи й про долю українського народу. Цих повістей загалом п'ять: «Мотря» (1926), «Не вбивай» (1926), «Батурин» (1927), «Полтава» (1928—1929), «З-під Полтави до Бендер» (опубліковано посмертно у США в 1955 році; після цього в Нью-Йорку п'ятитомне історичне полотно Лепкого, нарешті, було видане у повному обсязі, об'єднане під спільною назвою «Мазепа»). Без сумніву, епопея Лепкого була й лишається вершиною української літературної Мазепіани, що, проте, не виключає критичного аналізу реалізації видатним митцем свого грандіозного задуму (між іншим, якщо брати лише один критерій — обсяг, — то «Мазепа» Лепкого перевищує такі визначні твори світової літератури, як «Сага про Форсайтів», «Тихий Дон», «Сім'я Тібо», що писались або публікувались приблизно в той же час).
Але мова, власне, не про це. Вражає мужність Богдана Лепкого, його здатність зламати стереотипи щодо власної творчості (адже з легкої руки деяких критиків майбутній автор «Мазепи» був названий «поетом туги і смутку», безмежно далеким від творчих пошуків у жанрі епопеї, бо, мовляв, Лепкий був і залишиться тільки «чистим ліриком», зокрема, і в прозі теж). Ще більше важить сам вибір теми! Складна й болюча, «політично небезпечна» для висвітлення навіть через дві сотні років доба гетьмана Мазепи, проте, віддавна вабила, притягувала письменника, як магніт.
Ще у 1911 році Лепкий створює цикл віршів «Батуринські руїни», лейтмотивом якого є гіркі, болісні роздуми про страшну долю славетної гетьманської резиденції Мазепи, де в жахливі дні листопада 1708 року оскаженілі орди князя Меншикова, що були впущені всередину кріпосних стін одним з найогидніших зрадників в українській історії Іваном Носом, вбивали всіх, кого зустрічали на шляху, — жінок, старих, дітей; спалювали, плюндрували, несли смерть... Спочатку у вірші Лепкого було чути енергійний, бадьорий заклик піднести старий гетьманський дім «з упадку і руїни» («Розбиті статуї двигнемо, З мрамору відбудуєм стіни, «Й буде горів, Буде яснів, Як за своїх щасливих днів...»). Але автор тут же раптом чує «стони, неначе голос з-під могили:
Сторощені святі ікони,
Храм розбишаки осквернили,
На сходах кров,
В хоромах кров,
Опльований святий покров,
Лишіть, лишіть!
Кому ви хочете строїти
Оселю в цім пустім приюті?
Чужим царям? О, бідні діти,
Зарання втоплені в отруті!
Отже, наскрізний образ цього поетичного циклу — руїни Батурина як символ загальної (чи вічної?!) неволі України. Але нагадаємо: ці рядки писалися ще в 1911-му. Світова війна, потім — українська національна революція 1918—1921 років та її трагічна поразка, анексія Галичини та Волині Польщею Пілсудського та наступна кампанія насильницької полонізації — все це повсякчас поставало перед «внутрішнім зором» письменника, спонукало до ширшого (в жанрі епопеї) осмислення глибинних причин національних катастроф України. Тож чи є дивним, що увагу Лепкого знов прикуто до символічної, визначальної постаті Івана Мазепи, до людини, котра глибше й повніше за інших національних лідерів втілила в собі непереборний потяг народу до духовного відродження та політичної свободи?
Прекрасний знавець світової літератури Богдан Лепкий, звичайно, був добре знайомий з творами Байрона, Гюго, Вольтера, Словацького, інших європейських інтелектуальних світил, дійовою особою яких (часто — головним героєм) був Іван Мазепа. Проте, як правило, Мазепа цікавив цих авторів як романтичний «герой» (при цьому широко використовувався не менш «романтичний» сюжет, пов'язаний з коханням юного Мазепи до чарівної польської шляхтанки, або ж із «підступним», «злочинним» коханням старого гетьмана до красуні Марії — так у Пушкіна в «Полтаві». Може, єдиним винятком, коли акцент був зроблений на волелюбності Мазепи, на його прагненні здобути для України Богом дане право на незалежність, була поема Рилєєва «Войнаровський»). У Лепкого ж Мазепа — насамперед державний діяч найвищого рівня, дипломат, що змушений (така жорстока доба, такі обставини!) лавірувати, маневрувати, як між Сциллою та Харибдою, у фарватері великих держав — Московії, що прагне під проводом Петра стати войовничою Російською імперією, Швеції, Польщі, Туреччини, держави Габсбургів... Проте, навіть проводячи найскладніші політико- дипломатичні комбінації, Мазепа ні на хвилину не забував про свою головну, фундаментальну мету: звільнити Україну від деспотичного ярма царя! Царя, який не виконував — і ніколи не збирався цього робити — взятих перед Україною зобов'язань: поважати її суверенні права та боронити її від ворогів. А за політико-юридичними нормами тієї доби, якщо суверен (в даному разі — цар Петро) не бажав (або й не міг) дотримуватись своїх зобов'язань, то й підпорядкований йому правитель (у нашому разi — Мазепа) з повним правом міг вважати себе вільним від колишньої присяги. Тобто зобов'язання були взаємними, а не за схемою «пан — раб»! Лепкий добре усвідомлював цей фундаментальний факт.
Слід підкреслити, що твір Лепкого охоплює лише приблизно три останні роки життя Мазепи (дія розпочинається з приїзду до Києва з інспекційною метою в липні 1706 року царя Петра I) — автор, очевидно, й не ставив собі за мету відтворити увесь трагічний та складний шлях гетьмана. Увагу він зосередив тільки на «вузлових», визначальних, доленосних подіях 1706— 1709 років: свого роду ліричний вступ до подальших сюжетних колізій — розповідь про кохання («злочинне», «прокляте» кохання!) старого гетьмана до юної Мотрі (у Пушкіна — Марії) Кочубеївни — це повість «Мотря»; конфлікт, смертельне зіткнення Мазепи та Кочубея й Іскри — це повість «Не вбивай»; страхітлива картина руйнування царськими військами, очолюваними кривавим катом Меншиковим, гетьманської столиці Батурина (повість «Батурин» — можливо, найсильніша частина епопеї); перипетії військових баталій, катастрофа 27 червня 1709 року, що прирекла Україну на століття колоніального рабства (повість «Полтава»); останні тижні життя гетьмана Мазепи, уже втікача, та його смерть на землях Оттоманської імперії (повість «З-під Полтави до Бендер»). Залишаючи земний світ, гетьман говорить своєму вірному соратниковi, запорозькому кошовому отаманові Костю Гордієнку: «Нічого нам так не треба, як єдиномислія, ніщо нас так не руйнувало і не ослаблювало, як наша незгідливість і розтіч. Вона тільки ворогам нашим на користь виходила, а нам на превелику втрату. Будьмо ж хоч заднім розумом мудрі, як не вміли бути переднім». Ось такими гіркими, зболеними міркуваннями, чия вага й актуальність зараз, у році 2007- му, ніскільки не менша, аніж три століття тому, і завершує Богдан Лепкий свою епопею.
Тисячі героїв — кожен зі своїм характером та обличчям, тому цей твір, крім усього іншого, просто цікаво читати! — зустрічаємо ми на сторінках «мазепинського» циклу Лепкого. Тут і цар Петро (до речі, епопея, власне, розпочинається з трагікомічного епізоду, коли монарший лакей, якому просто на голову попала хустина для витирання обличчя, що її, не дивлячись, навмання відкинув від себе Його Величність в годину нестерпної липневої спеки — «так і стояв з хусткою, не сміючи скинути з себе високоцінної реліквії»), і запальний, гоноровитий і відважний Андрій Войнаровський, небіж гетьмана, і мудрий Пилип Орлик, і підступна, жадібна до влади Любов Федорівна, дружина Кочубея, чия заповітна мрія — стати гетьманшею при безвольному гетьманові — чоловікові, та багато-багато інших...
Проте головна дійова особа епопеї — звичайно, сам Іван Степанович Мазепа. Можна закинути авторові надмірну ідеалізацію свого героя, подекуди недостатню глибину психологічного обґрунтування вчинків великого гетьмана, але неможливо заперечити одне: Мазепа у цьому творі живе тільки задля єдиної мети — визволення України з-під московсько-імперського ярма. І віриш йому, коли на початку першої повісті гетьман так звертається до козацьких полковників та старшини, своїх найближчих соратників: «За титул князя Римської держави не продам я України, ані вас, мої товариші вірні. Не на те я стільки літ важкої праці для нашої матері рідної, отчизни дорогої, посвятив, щоб тепер, коли я вже, може, одною ногою над гробом моїм стою, за марний титул, за почесті нікчемні її і вас зраджувати й продавати. Краще я булаву свою гетьманську в другі, може, молодші й сильніші руки передам, а сам, як мати моя, у ченці пострижуся, ніж на таке нікчемне й непристойне діло піти». А на запитання полковника Данила Апостола: «Чого ж їм (Петру та його поплічникам. — І.С. ) треба?» Мазепа відповів гранично чітко: «Чого? Багато дечого, багато! В нас, бачите, урожайна земля і сонце краще світить, ніж у них, і ріки в Чорне море течуть. Та ще які! Один Дніпро чого вартий... Ви чули, як цар казав, що він ті пороги до чорта порозбивав би, а чому, питаюся вас? Щоб його кораблі могли від Балтійського моря до Дарданеллів і ще геть далі свобідно буяти, як бджоли в улик мед, усяке добро з усіх сторін світа до його зимної і бідної столиці привозити. Поки ми маємо хоч останки наших свобод, переяславськими пактами запоручених, на яких царі московські присягають, руку свою на Євангеліє святе покладаючи і хрест святий цілуючи, йому не вигідно і навіть не дуже безпечно се чинити. Так треба, бачите, не дуже то й помітно, звільна усю старшину гетьманську і козацьку викорінити, міські права й привілегії покасувати, скрізь воєводів та губернаторів своїх посадовити, скрізь солдатів залогами на біду народові понасилати, а якщо народ не досить покірно схоче всі тягарі отсі і зневаги над собою терпіти, то його за Волгу перегнати, а на нашу Україну своїх людей наслати, — ось чого вони хочуть, панове!».
Важко точніше висловити суть імперської політики Москви (справедливість, проте, вимагає визнати, що й сам Мазепа теж вимушено брав активну участь у насильницьких акціях царату — це вже фундаментальна ознака нашої національної трагедії!). Не дивно, отже, що «більшовицька критика» з почуттям лютої ненависті писала про епопею Лепкого. Літературознавець сталінських часів В. Державін, приміром, так висловився про цей твір у 1936 році: «Трилогія Б. Лепкого — це суцільний історичний фальш, добірна колекція фашистських концепцій і ідейок, невдало замаскованих подобою об'єктивного історизму. З цього «історизму» визирає обличчя класового ворога — західноукраїнського фашиста!» (воістину, для комуністів сталінського гарту все справді національне є фашистським... Між іншим, під час війни цей самий В. Державін втік з СРСР, опинившись спочатку в Німеччині, а потім на Заході).
Отож «Мазепа» Лепкого, цей по-справжньому ще не прочитаний твір, є цінним надбанням нашої літератури. Епопея про великого гетьмана залишиться в українській культурі.
