Однією зі складних проблем сучасного світу є «мусульманська проблема», зокрема зростаючий потік мігрантів зі Сходу до Західної Європи. Нещодавно ще майже казкові «бедуїни-пустельники», герої «Арабських казок» динамічно скорочують відстань між Європою та Сходом, збільшуючи свою присутність у західних країнах попри всі зусилля їхніх урядів. Ситуація ускладнюється швидким зростанням мусульманського населення: 25 років тому на землі проживало 780 млн. мусульман, наприкінці 2004-го — понад 1,3 мільярда.
Чи можливо зупинити міграцію ісламського Сходу до християнського Заходу? Як на сьогодні, то здається, що — ні, неможливо. Занадто великий перепад рівнів економік, життя, захищеності людини в цих двох системах. Доленосною є й та обставина, що міграція мусульман відбувається на тлі вельми несприятливої для Заходу демографічної ситуації — в деяких країнах рівень народжуваності не забезпечує навіть простого відновлення населення. На Сході — все навпаки. Ісламська традиція забороняє будь-які методи контролю дітонародження, а багатодітні сім’ї, швидкий приріст населення, багатолюдні країни вважаються ознакою благословення Аллаха. Високому рівню народжуваності сприяє також структура мусульманської сім’ї, її багатоженство. Тому дослідники вважають, що 2050 року частка мусульман у європейському населенні за оптимістичними прогнозами буде складати третину, а за песимістичними — половину населення. І все гучнішими стають голоси тих аналітиків, які заклопотані збереженням у чистоті безцінного скарбу людства — європейської культури. Бо якщо тренд не зміниться, то через кілька поколінь корінні нації Європи або стануть «замкнутою в собі» меншиною, або змішаються із носіями ісламу. Іншими словами — відбудеться зміна расової ідентичності європейця, а з нею — трансформація культурної ідентичності Європи, Заходу.
Виходить так, що ми живемо в такий час, коли одна цивілізація заміняє (або змінює) іншу, одна культура частково витісняє, а частково зливається з іншою, непомітно створюючи незбагненне для суб’єктів обох культур третє. У «стару» Європу «вливається» молода, численна, не ослаблена рефлексуванням та демократичними самообмеженнями культура — інша раса, інший тип людини, з іншим ставленням до світу. Процес йтиме повільно, малопомітно для його учасників, але — невблаганно. І всі ми є сьогодні безсилими свідками двобою двох цивілізацій, двох ідентичностей — Заходу та Сходу, вельми ослабленого часом Християнства та пульсуючого силою Ісламу.
Ці процеси не є чимось особливим у історичному контексті — подібне відбувається на землі постійно, хоча й неспішно та через великі проміжки часу. Як говорить Біблія: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися, — і немає нічого нового під сонцем». Завжди було так — приходили могутні «варвари», які не могли цінували цивілізацію, яку завойовували; знищували культурні скарби, удобрювали ними землю та творили щось своє, інше. А через століття (а то й тисячоліття) колишні варвари починали розкопки, шукали залишки цивілізації, яку колись ущент зруйнували, вивчали їх, обожнювали, виставляли в музеях. Нижче кілька прикладів.
У третьому тисячолітті до нашої ери, коли Європа була ще суворою необжитою територією, на берегах Нілу розквітла могутня держава — Єгипет. Вона завоювала майже всі країни своєї ойкумени, накопичила казкові багатства, розробила примхливу й вишукану писемність, розумілася на астрономії, виховала талановито- сумних поетів, художників із дивним баченням простору, скульпторів, архітекторів; зводила міста, храми, гробниці. Здавалося, що більшої потуги у світі не було. Та ба! Прийшли «нові люди» — греки, римляни, араби (VII ст.), які не мали — й не могли мати — найменшого уявлення про рівень цивілізації захопленої країни, i зрівняли все (окрім пірамід та сфінксів) із піском. А через століття жалюгідні, напівзрозумілі залишки єгипетської культури було включено до скарбів культурного фонду людства.
Ще яскравішим прикладом є славетні давньогрецькі держави- поліси. Вони впали (II ст. до н.е.) під натиском римських легіонів, солдати яких не знали грамоти. Грецькі філософи, письменники, ритори були перетворені на рабів і вивезені до Риму, де стали вчителями неотесаних володарів світу. Пізніше грецькі храми (сучасники вважали, що їх будували боги), скульптура, славетні філософські школи безжально винищувалися адептами молодого християнства. Ранні християни зробили все, аби на землі не залишилося найслабшого аромату класичної Греції. Через кілька століть в християнському світі знайшлося місце і Платону, і Аристотелю, і Цицерону, і стоїкам. Однак більшість античної спадщини було втрачено назавжди.
Історія Римської держави нараховує майже 12 століть. Могутня імперія володіла половиною тодішнього світу, нав’язала завойованим варварам основи сучасної західної цивілізації, розвинула ефективні державні інститути, була прикрашена творчістю талановитих письменників, філософів, архітекторів, митців та ін. Все це, однак, не врятувало «Вічного міста» від нашестя готів, вестготів, франків та інших варварів — останній імператор Ромул Августул залишив трон у V ст., а римські боги-епікурейці поступилися місцем аскетичному християнству. Рим опустів (на його форумах «дикі коні щипали траву») i протягом кількох століть не грав помітної ролі в житті «нової Європи». Аж поки та не викохала своїх філософів та цінителів мистецтва. Однак перш ніж європейці «почали обожнювати античну культуру, вони спочатку її майже вщент знищили» (Анатоль Франс).
Дуже показовою є також доля столиці Візантії Константинополя, який після багатьох століть блискучої імперської історії перетворився на турецьке місто Стамбул. Греків на його вулицях давно замінили турки.
Повертаючись до сьогодення, поставимо риторичне запитання: «Наскільки здатна сучасна Європа зберегти себе, свою ідентичність? Тобто вистояти перед натиском Сходу? Це залежить, мабуть, саме від європейців: чи зможуть вони оперативно — до того, як будуть поглинені кількісно переважаючими іммігрантами, — асимілювати східних людей, прилучити до свого трибу життя, виховати в них своє ставлення до праці, гігієни, до чужинців тощо? Чи здатні європейці зробити принадливими для східних людей свої славетні демократію, чесність і порядність? Сьогодні «натуралізована» порівняно незначна частина іммігрантів, а контакти між іммігрантами та європейцями на персональному чи громадянському рівнях — мінімальні.
То що ж буде далі? Сумно та страшно навіть подумати, що мудрі, рафіновані, гармонійні, шляхетно-гуманні набутки європейської філософії, мистецтв, літератури, побуту відійдуть у забуття. І що назавжди буде зруйновано й забуто той прекрасний міф під назвою «Європа», який так талановито створили її генії.
