Цього року минає 375 років із того часу, як Київську митрополичу кафедру Української православної церкви посів Петро Могила (1596—1647), який справив суттєвий — хоча не всіма оцінений позитивно — вплив на розвиток не тільки українського пра в ослав’я, але й загалом суспільства. Як схвальні, так і критичні оцінки однаково свідчать про те, що йдеться про дійсно непересічну особистість в історії України, про людину, яка приваблює сучасних дослідників так само, як колись наших предків. І не тільки українців, але й західних науковців, знавців історії церкви. Вийшло навіть так, що більшість аналітичних праць, присвячених митрополитові Петру Могилі, було написано не українцями (немає пророка в своїй вітчизні!), а численними закордонними знавцями: росіянами, румунами, поляками, французами, німцями, італійцями. Бібліографія, присвячена митрополиту Могилі, займає десятки сторінок і включає твори кількома мовами. Бо йдеться про одного з тих героїв української історії, які, подібно Хмельницькому, Немиричу, Мазепі, Шевченку стали частиною Європейської історії.
ЗАМІСТЬ БІОГРАФІЇ
Життя Петра Могили обросло легендами ще за його життя. Одна з них виводить Петра Могилу із роду не кого-небудь, а відомого героя стародавнього Риму Муція Сцеволи, який жив за 500 років до нашої ери і прославився безмежною відданістю своїй вітчизні. Згідно з цією легендою, десь дві тисячі років тому рід Сцеволи переселився до Молдови і «рясно прикрасив її землю могилами ворогів». Звідти, начебто, й пішло прізвище «Могила».
Якщо ж повернутися до історичних реалій, то Петро Могила народився в родині молдавського господаря (князя) Симеона й угорської князівни Маргарети. Рід Могили відомий історикам із ХV століття. Дід Петра Йоан в кінці свого життя постригся в ченці, а батько — Симеон Могила — став господарем Волощини і Молдови.
У ті часи господарі Молдови і Волощини спиралися в своїй політиці на підтримку польських королів, сумлінно зберігаючи при цьому православну віру, і часто ставали патронами українських церков та братств на терені Речі Посполитої. Так, відома львівська церква Успіння пресвятої Богородиці була збудована на пожертви волоських господарів (храм довго називали «Волоським»). Відомими благодійницями православних українських церков були також двоюрідні сестри Петра Могили Раїна Вишневецька, яка заснувала православні монастирі на Лівобережжі, та Анна Потоцька. Остання була навіть членом Львівського православного братства.
Дослідники твердять, що хоча Петро Могила «мав симпатії до польської держави і культури, а також родинні зв’язки з польською аристократією, це аж ніяк не перешкодило йому з дитинства виховувати в собі любов до православної віри», будучи при цьому вельми релігійно толерантним. Іван Огієнко пише, що Могила «обома руками бере все краще на Заході, переробляючи його на своє українське. Адже саме Могила перший заклав при Печерській друкарні латино- польський відділ».
На жаль, майже не залишилося історичних документів, які б однозначно свідчили про те, де й коли навчався Петро Могила. Згідно з деякими даними, Могила навчався в паризькій Сорбонні, а також у відомому єзуїтському коледжі «Ля Флеш», де слухав лекції відомих в Європі вчених. Але незалежно від того, де навчався Могила, він досконало володів тодішньою українською, польською, румунською мовами, латиною та грецькою, блискуче володів церковнослов’янською.
Помер митрополит на початку 1647 року, в п’ятдесятирічному віці, всього через 14 років після того, як посів у 1633 році Київську митрополичу кафедру. А вся загальноцерковна діяльність Петра Могили, починаючи з його висвячення в сан архімандрита, тривала 20 років. За цей короткий час він зробив стільки, скільки не було зроблено його попередниками за набагато більші відрізки часу.
Нагадаємо один вартий згадки збіг історичних обставин: Петро Могила був майже ровесником Богдана Хмельницького — народився 1595 року. А прожив він на цьому світі на 10 років менше, ніж Богдан, не доживши до тих величних і трагічних подій, на чолі яких став Хмельницький. Та якби Петро Могила й був свідком війн Хмельницького, він не став би його прибічником — погляди Київського митрополита завжди були спрямовані на Захід, а не на Схід.
З великою вірогідністю можна вважати, що Хмельницький і Могила зустрічалися і знали один одного. Це могло трапитися, зокрема, у маєтку Станіслава Жолкевського — опікуна Могили, де служив батько Хмельницького Михайло. Пізніше Петро Могила і Богдан Хмельницький брали участь у битві з турками під Цецорою (у складі польських військ).
«ПОЛЯК У ПРАВОСЛАВНИХ РИЗАХ»?
Петро Могила, син молдавського господаря, з юних років мешкав на українських землях, брав активну участь в усіх перипетіях не тільки церковного, але й політичного життя країни, яка стала його батьківщиною, намагався робити все їй на користь — так, як він це розумів. Далеко не всі, однак, дослідники визнавали (і визнають сьогодні) Могилу українцем, як не всі вважали його «благодійником» України — критика церковної і світської політики Петра Могили триває вже майже чотири століття. Одним із гострих його критиків був Пантелеймон Куліш, який називав Могилу «поляком в православних ризах, який до такої міри повернув назад церковну ієрархію від Москви до Польщі, що його наступник митрополит Сильвестр Косів відмовився присягати московському цареві!» (Це відомий історичний інцидент 1654 року). Сучасний дослідник феномену Петра Могили Аркадій Жуковський вважає, що «Куліш не міг простити Могилі того, що той був рішуче й послідовно проти будь-якого зближення, у тому числі й церковного, України з Московщиною, тобто «Русі з Руссю». (Варто нагадати, що Куліш досить часто змінював свої погляди).
Були й інші критики, які вважали (і вважають), що за часів митрополичого служіння Петра Могили термін «православний» перестав бути синонімом «руський». (Для ХVII століття це було вельми серйозне звинувачення, хоча сьогодні православні місіонери залюбки залучають до своїх церков людей різних національностей і навіть віросповідань). Інші історики докоряють Петрові Могилі за те, що той нібито був «великим ревнителем української церкви, але не українського народу». Забуваючи при цьому, що саме митрополит Петро відродив Київську церкву (після відновлення ієрархії 1620 року) і поставив її на дуже високий рівень, послідовно пов’язуючи церкву з освітою українців.
Вчені наводять кілька причин негативного ставлення деяких українців та росіян до цієї блискучої постаті. По-перше, це його румунське походження (афоризм кам’яного віку: «Чужий — значить підозрілий»), по-друге, його лояльність до істеблішменту Речі Посполитої. І, не в останню чергу, те, що він ввів у школах широке використання латини, що категорично засуджувала Руська церква.
Костомаров писав, що в Польщі «питання віри було тісно пов’язане з питанням національності — поняття «католик» зливалося з поняттям «поляк», а поняття «православний» — з поняттям «руський». Ідеалом же Могили було інше: «Аби руська людина, яка, міцно зберігаючи свою віру і мову, в той же час стояла б — за своєю освітою і духовними здібностями — нарівні з поляками, з якими доля зв’язала її державними відносинами». Він говорив: «Нам потрібно вчитися, щоб Русь нашу не називали глупою».
Німецький вчений Вінтер характеризував Петра Могилу як такого, хто, «будучи людиною західної орієнтації, хоча й не політиком, схилявся до співжиття с Польщею. Але при цьому пильно охороняв права українського народу, а особливо — його духовне й культурне самоврядування. А Православна церква мусила завжди бути, на його думку, захистом українського народу». Вклад Могили в українську культуру вельми цінували вже його сучасники, зокрема, спудеї Лаврської школи.
«ЛАТИНІЗАЦІЯ»?
Дослідники часто засуджують Могилу за «полонізацію та латинізацію» української церкви та освіти, а також за занедбання як української, так і церковнослов’янської мов. Дехто твердить, що він завжди писав тільки польською та грецькою, що, як добре відомо, аж ніяк не відповідає дійсності. Наприклад, у своїх проповідях майже всі тексти Св. Письма Могила наводить в українському перекладі. Про те саме свідчить видане митрополитом «Учительное Евангелие», що вийшло на тогочасній руській мові — щоби «всякій легче міг познать спасительний шлях».
На думку Костомарова, «ніхто з попередників Петра Могили не звертав стільки уваги на освіту духовенства, як він. В часи Могили священиками випускалися вже не неуки, а люди достойні, тим більш, що розповсюдження необхідних книг надавало їм заходи для змагання з уніатами та для того, щоб цінувати істини грецькі».
У будь-якому разі, Петро Могила не пропонував, як це йому інкримінують, відмовлятися від церковнослов’янської мови, хоча й хотів, аби богослужіння Української церкви були якомога більш зрозумілими для простих людей. Для цього він часто вживав вказівки в церковних текстах тодішньою розмовною мовою. Як пише Костомаров, «незважаючи на панування латинської мови, на жаль, на шкоду грецькій, Київська колегія все ж таки працювала над розвитком руської мови й словесності. Студенти складали проповіді по-руському і, вийшовши з колегії в священики, були в змозі говорити проповіді народові...»
(Нагадаємо, що київських книжників, яких трохи пізніше — у тому ж ХVII столітті — було запрошено до Москви для просвіти неграмотного російського духовенства, там презирливо прозвали «латинниками». А через певний час замінили киян вчителями-греками).
ЧОМУ ВІРУЮЧІ БАЖАЮТЬ, ЩОБИ ВСІ ІНШІ ЛЮДИ ВІРИЛИ ТАК САМО, ЯК ВОНИ?
В першій половині ХVII століття Річ Посполита потерпала не тільки від воєн з іншими державами, але також від жорстоких релігійних негараздів. Однією з головних причин ворожнечі церков Католицької, Православної та Уніатської було те, що як українські православні (у тому числі — козаки), так і українські греко-католики були повністю виключені з процесів урегулювання їхніх релігійних конфліктів. Все вирішувалося у католицьких «верхах». Майже ніхто не розумів, що для вирішення вельми складних релігійних проблем, перш за все, необхідно чути «глас народу». Між тим загрозу вибухонебезпечної ситуації в Польщі розуміли всі — Римський Папа Урбан VIII, польський король Владислав IV, верхівка Константинопольського патріархату. І всі хотіли урегулювання проблеми, але кожен на свою користь і своїми методами. Варто нагадати, що проблеми унійної — Української греко-католицької церкви не вирішені Ватиканом і сьогодні.
(Ті часи породили чимало «вільнодумних» релігійних проектів, до рівня яких сучасний екуменізм досі не дійшов. Згадати тільки проект «подвійного підпорядкування» Української церкви (православних і греко- католиків) Папі Римському і одночасно — Константинопольському патріархові!)
Петро Могила був у самому центрі подій, які мали на меті урегулювання церковних конфліктів на території Польщі. Він був людиною широких західних поглядів, відзначився сміливими церковними реформами в Київській митрополії, а до того — розробив власну концепцію урегулювання релігійної ситуації, яка спиралася на зближення православних та греко-католицьких церков на терені Речі Посполитої. За своєю вдачею Петро Могила був схильний до мирного залагодження конфліктів, а головне, не вважав всі «чужі» церкви «неблагодатними» (він завжди мав гарні стосунки з багатьма високими духовними особами як Греко-католицької (унійної), так і Католицької церков).
Варто особливо підкреслити, що гарні стосунки з католиками не похитнули відданості Могили Православній церкві — церкві його предків. Він писав: «Східна церква завжди просить Бога про з’єднання церков, але не такого роду з’єднання, як нинішня унія, яка гонить людей до з’єднання дубинами, тюрмами, несправедливими процесами і насильствами. Така унія викликає тільки роз’єднання». Він був впевнений також у тому, що «визнання примату Папи ще не означає повне підпорядкування Папі».
Розуміння з’єднання церков Могилою вельми відрізнялося від того, що розуміла Католицька церква під «унією». Він накреслив власну концепцію, у якій доводив, що унія є не поглинанням і злиттям, а тільки «співжиттям рівнорядних і незалежних церков». Шукав Могила узгодження також на рівні догм (книги «Катехізис» та великий — на 1760 сторінок — «Требник»). А загалом, він добре розумів одну дуже важливу річ, про яку часто забувають навіть сьогодні, а саме: віра всіх християн — одна, і кожний народ має власні форми для вияву своєї віри.
Енергійно захищаючи східний обряд («православне сповідування віри»), пануючий на українських землях, Могила тим самим захищав особливості українського віровизнання, в які, на його думку, ніхто не має права втручатися ззовні. Але у той же час православний Могила був готовий іти на компроміс у справах догм і навіть визнати примат Папи Римського. У будь-якому разі, він не вагався взяти для своєї «Київської колегії» систему навчання єзуїтських коледжів, а за мову навчання — латину (заради того, аби підвищити освітній рівень шкільництва та усунути ті перешкоди, які відділяли Україну від тісного зв’язку із Заходом).
Деякі історики небезпідставно вважають, що митрополит Петро Могила мріяв про Українську патріаршу кафедру, яка об’єднала б православних і греко-католиків, і що король Польщі Владислав IV бачив на посаді Східного патріарха саме й тільки Петра Могилу.
Про свою вірність Православній церкві Могила в останній раз згадує в своєму заповіті: «В святій вірі, в якій народився, виховався і з волі ласки Божої достоїнство митрополита на собі маю, в ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед маєстатом Господа мого».
