Останні політичні події в Україні незвичайно радісно сприйняли багато активних церковно-політичних діячів Росії, які покладають на так звану антикризову коаліцію великі надії також у православній сфері. А судячи з оперативності нових господарів ВР України, вони не будуть особливо делікатними (на це вони просто нездатні) й не гаючи часу розпочнуть «наступ» на неугодні їм церкви України. Є всі підстави побоюватися, що створена в країні атмосфера терпимості, поваги до віри та церкви своїх співгромадян, колегіальність у вирішенні спільних проблем найближчим часом можуть бути втрачені.
Нижче цитується кілька думок митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела (УПЦ МП), тези інтерв’ю сайта «Правая-ru» з відомим в Україні Кирилом Фроловим — керівником Відділу України інституту країн СНД, прес-секретарем Спілки православних громадян, а також пропозиції московського філософа Аркадія Малера.
Митрополит Агафангел:
«Обов’язково треба знати, пам’ятати й не забувати, що було хрещення Русі, а не хрещення України.
Київ без великої Росії й окремо від Росії не мислимий нiяким чином і в жодному разі.
Любов, до свого рідного краю не має заглушати й перемагати в нас любов до всієї Росії й до Єдиної Православної Російської Церкви.
Відрив України від братської православної Росії означає остаточне зникнення Росії як великої держави, як охоронницi Православ’я у всьому світі. Про це злорадно говорить ідеолог глобалізації Бжезінський: «Без України Росія ніколи не буде великою державою». Про це варто пам’ятати тим у Росії, хто байдуже дивиться на процеси, що відбуваються в Україні».
Кирило Фролов:
«Політичне українство — це плід уніатства...
Саме греко-католицький феномен (не росіянин, не поляк — а «самостійник», «українець») став в основі української ідентичності, української ідеї...
Розвал «помаранчевої коаліції» призвів до того, що сьогодні найактуальнішою стала дата 320-річчя приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату, возз’єднання Російської Церкви. Приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату, що відбулося в 1686 році, було абсолютно канонічним, ніким ніколи не опротестовувалося — до падіння Константинопольського Патріархату в болото віроотступницького модернізму в 1924 році. ..
Мало того, 320 років єдиної Російської Церкви, це час малоросійського володарювання в ній. Внаслідок возз’єднання в 1654 р. уродженці Києва та Львова стали, розпочинаючи з XVIII століття, господарями ситуацiї на науковому, літературному й церковному терені Росії. Абсолютна більшість єпископів РПЦ, які оголосили анафему в 1709 р. гетьману Мазепі, — малороси. До спеціального указу Єлизавети Петрівни від 17 квітня 1754 р. про призначення єпископів з великоросів, лише малороси посідали єпископські кафедри в Російській Церкві. Коли ж відповідно до «Духовного регламенту» Петра I (1721 р.) при кожному архієрейському домі почали створюватися духовні школи, вчителями там були виключно українці, які запроваджували в них педагогічну систему Києво-Могилянської академії. (Все так і було, але що, власне, хотів тут сказати пан Фролов?— К.Г. )...
На жаль, сьогоднішні дії Константинопольського Патріархату призведуть до катастрофи Православ’я в Україні, й не просто в Україні. Ці дії взагалі є не лише втручанням в канонічну територію РПЦ, але й руйнуванням Православ’я. Демагогією є й заява Константинопольського Патріархату про бажання сприяти подоланню розколу в Україні. Час розставити всі крапки над «і» — жодного розколу Православ’я на Україні не існує. Абсолютна більшість православних Південної Руси знаходиться в канонічній Церкві Московського Патріархату й виступає категорично проти автокефалії та зміни юрисдикції. Свіжий приклад тому — це зустріч чудотворної ікони Царя-Мученика Миколи в Тульчинській єпархії, коли десятки тисяч православних українців, стоячи навколішки, каялися в царевбивстві й боговідступництві та патетично запитували — хто нас розділив з єдиновірною та єдинокровною Росією? Російська держава має зрозуміти, що підтримуючи Московський Патріархат, вона підтримує свій суверенітет та саму можливість відновлення Росії як світової держави. Після відколу Чорногорії всі інші православні народи та їхні Помісні Церкви мають зрозуміти, що без великої православної Росії Православ’я стане маргінальним у світовому масштабі, а східно-християнські народи підуть з історії. Православна Росія — це шанс для них. Російська Церква й Російська держава мають, нарешті, укласти негласний внутрiшньо- і зовнішньополітичний альянс.
Для того, щоб бути привабливою для інших східно- християнських народів, Росія має стати країною еталонних церковно-державних відносин — православні телепрограми повинні з’явитися на загальнонаціональних телеканалах у зручний для глядача час, дипломи духовних шкіл — визнані державою тощо.
А на зовнішньополітичній арені Російська держава всією потужністю своїх політичних, економічних та аналітичних структур має допомагати Церкві зруйнувати проект використання Константинопольського Патріархату як «троянського коня» — покласти край, використовуючи всі формальні й неформальні важелі, роботi Константинопольського Патріархату в Україні.
Або це буде зроблено зараз, або жодні високі ціни на нафту не врятують Росію. Не все, ой не все, вимірюється в барелях!».
Аркадій Малер:
«Саме існування незалежної української держави несе в собі загрозу національним інтересам Росії, оскільки вся українська ідентичність побудована на запереченні «російськості»... Росії потрібно вести жорсткий політичний діалог з українською владою, який повинен закінчитися єдино можливим результатом — демаркацією української держави».
