Одне із правил гарного тону твердить, що джентльмен
(і леді) ніколи не заглядає у вікна чужих домівок. Мені, мабуть, шляхетності
не вистачає, бо під час прогулянок по місту дуже полюбляю придивлятися
до київських вікон і балконів. Кожен балкон чи вікно надають досить матеріалу,
щоб уявити собі сім'ю, котра живе у квартирі, а головне, щоб познайомитися
з культурою її побуту. І поступово, наче з вітражних фрагментів, з окремих
спостережень складається щось на зразок загальної картини. Вона яскраво,
але не найкраще характеризує домашнє життя-буття пересічного міського мешканця
багатоповерхового будинку.
Упорядкувати свій найближчий усесвіт — то не дуже проста справа, зважаючи
на ті жалюгідні нормовані квадратні метри, якими колись нас ощасливила
влада. Тим більше дивною і нераціональною виглядає звичка багатьох людей
перетворювати свої балкони на звалища, на справжні смітники. Чого там тільки
люди не зберігають! Навіть перехожому з вулиці зрозуміло, що ці «скарби»
ніхто, ніколи і жодним чином не буде використовувати. Який тоді сенс їх
накопичувати? Найбільше дивує, однак, не безглуздість цього процесу і не
побутові незручності, до яких він призводить в умовах дуже обмеженої площі.
Уражає та байдужість, скажу навіть — безсоромність, з якою люди виставляють
на загальний і постійний суд «злі речі», що випліскуються із квартир на
балкони і яскраво свідчать про той хаос, серед якого живе родина. Принагідно
згадую Австрію; там важко знайти балкон, де б не квітнули виткі троянди,
соняшники, герань та ще багато чого. І виправдовуватися нашою бідністю
чи непристосованістю у цій справі важко, бо, щоб завести мініатюрну грядку
квітів, необхідні тільки любов до них та нормальний імператив — пристойно
виглядати в очах інших, навіть незнайомих людей. А також — бажання потрудитися.
Як завжди і всюди, тут усе впирається у працю та ще в ті стандарти, які
ми самі для себе встановлюємо.
Про це свідчить іще один об'єкт моїх вуличних спостережень — шибки в
наших вікнах. На світ Божий значна частина людей дивиться через брудні
й мутні вікна як удома, так і на роботі. Виявляється, що далеко не всі
цікавляться станом шибок та кількістю світла, яке ті шибки пропускають.
Можна навіть бачити балкони, де шибки завішані — взимку і влітку — якимись
фіранками або повністю заставлені старими ящиками. І тоді, коли вікна дивляться
на Дніпро, як це часто буває на Оболоні, чи на храм, чи просто на небо
й дерева. Тож не дивно, що серед нас стільки песимістів: ми не отримуємо
належного від суспільства і влади, а до того ж добровільно відмовляємося
від тих благ, які всім нам щедро й безкоштовно надає природа. Що тут сказати?
Купити гарні меблі, зробити євроремонт сьогодні доступно далеко не всiм.
Але дивитися на красу світу через блискучі, як кришталь, шибки може кожен.
Наведу ще один закордонний приклад.
Колись давно я побувала в шахтарському селищі тодi ще Нiмецької Демократичної
Республiки, розташованому поряд із вуглезбагачувальною фабрикою. Через
виробничі викиди дихати там було важко, повітря здавалося синім від якогось
особливого чаду, а білий одяг за годину перетворювався на сірий. Мене,
тоді жительку Донбасу, вразило, однак, інше — вікна. Усі шахтарські котеджі
мали сяюче віконне скло, наче щойно вставлене; за вікнами — білосніжні
штори. Перед вікнами — ошатний газон і ставочок діаметром приблизно у два
метри, де плавали лілеї і червоні рибки. Ну, рибки і лілеї — то, може,
занадто. («Ми ж не німці якісь», — як казав у подібних випадках князь Кропоткін).
Однак має таки існувати межа самоповаги, яка примушувала б людину створювати
для себе пристойне існування за будь-яких обставин. (Я поцікавилася в однієї
німецької господині, як часто вона миє вікна. Виявилося, що кожного ранку,
— миття вікон входить у щоденне прибирання квартири. Бо що таке охайність,
як не прояв тієї невсипущої праці, яка створила західну цивілізацію?)
Не хотілося б робити якихось узагальнень, але мимохіть у голові сформувалася
сумна алегорія. Отой захаращений облізлий балкон, із брудними шибками вікон
та ганчірками, які звисають через бильця, балкон, який нахабно виставляє
напоказ свої ганебні секрети, — то виразна ілюстрація, образ багатьох сучасних
негараздів у нашому суспільстві.
