Наука — державна справа

«Наука займає в системі культури основне значення, як її теоретична база, сума досвіду та джерело натхнення».

«Українська мова не наріччя, а самостійна літературна мова, якою продукуються важливі наукові здобутки, і українська культура та національна ідентичність — це не якась інтрига чужої розвідки, а необхідна, реальна справа». 

У сьогоднішній розхристаний, спресований час державотворення, час тотальної дезорієнтації і глибокого розчарування суспільства і, як наслідок, повсюдної байдужості, потрібні позитивні приклади, високі зразки духовності, які повертали б надію, відроджували історичну пам’ять, випростовували національну поставу, плекали людську гідність, утверджували віру й гартували волю, давали чіткі орієнтири розбудови європейської України і належного місця кожного з нас у цьому процесі.

До числа таких духовних будителів національної пам’яті та ідентичності належить Омелян Пріцак, доробок якого, на превеликий жаль, ще маловідомий широкій українській суспільності. Мета даної статті — у стислій формі донести до широкої аудиторії газети «День» розповідь про творчий шлях цього великого Українця і Патріота, наголосити на його подвижницькій організаційній роботі в ім’я української науки, повернення української національної пам’яті та утвердження національної та людської гідності.

Постать Омеляна Пріцака (1919 — 2006) належить до титанів української та світової науки і культури середини XX — початку XXI століття.

Світової слави сходознавець, історик, мовознавець, літературознавець, культуролог, педагог, автор близько 900 фундаментальних статей і монографій, добре знаний у колі спеціалістів-професіоналів, науковців-теоретиків, Омелян Пріцак успішно поєднував дослідження в галузі україністики й орієнталістики. На думку видатного вітчизняного історика середньовічної доби України та історії культури Ярослава Ісаєвича, Омелян Пріцак обрав спеціалізацію мов тюркської та монгольської груп, щоб мати змогу використовувати автентичні джерела, які раніше були недоступними для українських учених. Одначе другу половину свого насиченого багатогранного творчого життя (початок 60-х років минулого століття) вчений присвятив організаційним проблемам становлення української науки (гуманітарна сфера), плеканню молодої генерації вчених-українознавців європейського рівня. Саме цей період активної та продуктивної діяльності Омеляна Пріцака, на наш погляд, вивчений і поцінований ще недостатньо. Дана стаття є спробою розкрити ще одну із граней творчості універсального вченого — організатора української гуманітарної фундаментальної науки, інтегратора її у світовий культурний контекст, теоретика і практика утвердження національної ідентичності, справжньго патріота та державотворця, автора моделі академічної української науки й освіти за межами України.

Короткий історичний аналіз становлення і розвитку української науки періоду XIX—XX століть (до проголошення Україною незалежності у 1991 р.) дозволяє зробити висновок, що українська наука майже за 200-літній період не мала єдиної розгалуженої системи академічної науки й освіти на зразок європейських і багатьох держав світу. Вона не мала жодного повноцінного національного університету, а її талановиті уми живили науку й культуру чужих імперій та держав. Проте завдяки цілому грону українських патріотів (зокрема, вчених і педагогів, письменників і промисловців-меценатів) українська національна культура та її фундаментальна складова — наука — розвивалися всупереч несприятливим історичним обставинам. Але для цього її подвижники мусили шукати більш-менш сприятливі умови. Тому історичний шлях української науки нагадує марафонську естафету тривалістю в декілька століть, яку передають одне одному, віддавши усі свої інтелектуальні ресурси, «прометеї» української справи. Ця естафета мандрувала до 1991 р. по різних краях і континентах. Розпочалася вона «срібним віком» української науки у Львові (1873— 1939) з такими «прометеями», як Іван Франко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, Михайло Грушевський. Після «срібного» етапу Львів передає естафету Києву, «золоту» епоху (1920—1935) якої творили Володимир Вернадський, Агатангел Кримський, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський та інші вчені-патріоти. Паралельно на цьому етапі Великій Україні реальну допомогу надає інтелектуальна українська еліта, котра після поразки визвольних змагань осіла головно у Чехо-Словаччині, Польщі, Німеччині, Австрії. Особливо плідним був «празький період» завдяки демократичній і прихильній до українців політиці президента Томаша Масарика. Це допомогло в дуже стислий відрізок часу розбудувати цілу низку освітніх, академічних, мистецьких інституцій, у яких мали за честь навчатися і працювати як українські, так і іноземні студенти та фахівці. Після Другої світової війни особливо активною і продуктивною працею українські інтелектуали-емігранти відзначилися у Франції. Зокрема, діяльність європейської гілки НТШ (Наукового товариства імені Шевченка) у Сарселі під Парижем залишила непроминальний слід в історії української науки десятитомною «Енциклопедією українознавства» (загальна редакція Володимира Кубійовича), котра до сьогодні не втратила своєї наукової вартості та стала поштовхом для написання УРЕ (Української радянської енциклопедії) та первинною базою для підготовки Енциклопедії сучасної України (ЕСУ, за редакцією акад. Івана Дзюби). Також існували деякі українські інституції (семінари, школи, курси) при університетах в США, Канаді, Австралії. Але це не були повноцінні, самостійні наукові та навчальні українські структури, в котрих могли виростати елітні українські вчені, здатні творити академічну якісну науку універсального, а не маргінального штибу.

Омелян Пріцак належав до грона високоінтелектуальних українських емігрантів, був дієвим патріотом. Таким він став ще з дитячих літ, навчаючись у польській гімназії й зростаючи в польськомовній сім’ї. Про польський період життя він згадував: «По-перше, я боровся за право бути українцем. По-друге, я від свого польського оточення навчився двох цінних прикмет, які так бракують нам, українцям: почуття людської гідності і почуття української національної гідності» (Які актуальні висновки на сьогодні!) Саме почуття національної гідності спонукало маститого вченого світового масштабу взятися за, здавалося б, нездійсненну справу — розбудову української науки в чужорідному середовищі, «прищеплення» і «перещеплення» її у це середовище, інтегрування у світовий науково-культурний простір. Він відважився здійснити заповітну мрію Івана Франка, котрий, довідавшись про відкриття Семінару румунських студій (1895) при Ляйпціѓському університеті новоствореним королівством Румунія (одного з найпрестижніших навчальних закладів тогочасної Європи), мріяв про створення хоча б Усеукраїнського наукового семінару на базі Львівського університету, який хоч і не був відповідним центром для наукової праці, але був би єдиним місцем, де наукова праця могла б мати національний характер. Вчений з гіркотою запитував, що ж робить соборна Україна для розвою наукової праці, порівнюючи її з маленькою Румунією, керівництво котрої чітко розуміло стратегічні завдання своєї країни? Питання, на жаль, вкрай актуальне й сьогодні.

Важливо наголосити на деяких відправних постулатах (принципах), яких дотримувався Омелян Пріцак при вирішенні такої стратегічної ваги для України проблеми, як становлення української фундаментальної науки та інтеграції її у світовий культурний простір.

Ось головні з них:

1. Наука має в системі культури основне значення як її теоретична база, сума досвіду та джерело натхнення.

2. Народ як державна нація ідентифікує свою окремішність через свою національну культуру, а значить, через національну науку.

3. Гуманітарні науки — насамперед мова, література, історія — належать до націєтворчих наук, становлять єдність і вивчаються паралельно.

4. Точні науки — технічні, природничі — є універсальними й тому в збереженні національної ідентичності відіграють другорядну роль (хоч і вкрай важливу).

5. Наука для свого становлення та розвитку потребує фінансів, матеріальної бази (нерухомість, бібліотеки, видавництва), кадрів із вишколом світового рівня.

6. Розбудувати науковий центр в Україні, а тим паче за її межами, можна за наявності наукового лідера енциклопедичних знань, універсального світогляду й авторитету, виняткової волі, цілеспрямованості, скромності, жертовності та посвяти.

На підставі цих постулатів і неговіркої, проте дієвої фахової праці, у 60-х роках минулого століття розпочав Омелян Пріцак свій «похід» за збереження української ідентичності й державності через утвердження української науки, вільне входження її у світовий інтелектуальний простір.

Усе своє творче життя Омелян Пріцак ділив між сходознавством та українською історією. Вирішальним стимулом присвятити себе українській історії й розбудові української науки стало запрошення його до Гарвардського університету 1960 року «великаном науки», одним із творців празького лінгвістичного гуртка і лінгвістичного структуралізму, знавцем і відданим захисником автентичності «Слова о полку Ігоревім» Романом Якобсоном.

Власне, спонукою до вивчення української історії, як пише Омелян Пріцак, були потреби української науки у 60-ті роки минулого століття. З одного боку, це «вибух шістдесятників» (зокрема таких імен, як Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл), а з другого — немилосердний тиск на будь-які прояви українського таланту «застійним» режимом Брежнєва і всевладного «сірого кардинала» Суслова. «Шістдесятники» привернули увагу всього культурного світу до української справи, насамперед академічної молоді діаспори. Тоді з ініціативи студентства було створено «Фонд катедри українознавства» (який діє до сьогодні), що став фінансовою базою створення Українознавчого центру в Гарвардському університеті.

Як віце-президент Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку Омелян Пріцак серйозно опрацював засоби порятунку українства — «створення сильної атрактивної вихідної бази — вільної науки». План, або основні концептуально-стратегічні підходи, він виклав на круглому столі у березні 1967 р. у Нью —Йорку. Основні з них такі:

1. Український науковий центр має повстати в одному з найкращих, найвпливовіших, найпрестижніших, найбагатших, найавторитетніших і найстарших науково-освітніх закладів американського континенту. Таким вимогам відповідав ровесник Києво-Могилянської академії Гарвардський університет.

2. Базовими постійними структурами Центру мають стати три українські кафедри з таких націєтворчих («національних») дисциплін: мови (коду нації), літератури (мистецькі вияви мови) та історії (пам’яті народу). Головне їхнє завдання: «продукувати молодих талановитих дослідників, які сполучали б досвід західного світу зі здобутками української науки».

3. Розбудувати українські відділення наукової бібліотеки обраного університету (які частково замінять функції національного університету).

4. Створити Науково-дослідний інститут (як зразок мініатюрної Академії українознавчих наук), в структурі якого працюватиме щотижневий Семінар для апробації науково-освітніх досліджень, видаватимуться міжнародний науковий журнал українознавства та серії монографій. Інститут повинен бути автономною частиною факультету гуманітарних наук (Faculty of Arts and Sciences). Його мета — творити й інтегрувати українську академічну науку в загальносвітовий культурний простір шляхом залучення якнайширшого кола першорядних науковців і наукової молоді як українського, так й іноземного походження до вивчення українознавчої тематики.

5. Фінансово забезпечити автономне функціонування українських науково-освітніх інституцій у структурі Гарвардського університету.

Безперечно, останній пункт плану став першим на порядку денному розбудови усіх структурних українознавчих підрозділів і взагалі вирішення долі української справи на американській землі. Це було дуже складне питання, бо вимагало коштів, від трьох до п’яти мільйонів американських доларів, а часу було дуже мало. Згадуючи цей початок шляху, Омелян Пріцак віддає належне «Фонду катедри українознавства» (ФКУ) та його голові Степанові Хемичу й українській пресі, головно редакторові «Свободи» Антіну Драгану та тисячам українських меценатів США й Канади, що долучилися до цієї благородної й перспективної справи. Але головну ношу цієї «хресної дороги» довжиною в понад десять років взяв на себе Омелян Пріцак, який відсунув на другий план свою улюблену наукову роботу. Ось спогад вченого-патріота про той час: «Понад десять років я об’їздив українські громади США та Канади, посв’ячуючи на те чотри дні у тижні. Було так, що одного дня я говорив у Нью-Йорку, другого в Чикаго, а третього десь у Сан-Франціско, або Лос Анджелесі». Це був воістину подвиг українця-емігранта, вченого-орієнталіста світового рівня, котрий відмовився від багатьох керівних посад у міжнародних наукових організаціях задля розбудови української академічної науки і впровадження її у міжнародний обіг. Звичайно, на цій дорозі він не був одинокий, у нього знайшлися соратники й однодумці (зокрема візантиніст зі світовим іменем Ігор Шевченко), але головним ідеологом цієї справи став саме Омелян Пріцак. Його беззаперечний авторитет у міжнародних наукових колах привів до щасливої розв’язки: 22 січня 1968 р. (50-річчя проголошення УНР) був підписаний договір про створення українознавчих студій у Гарвардському університеті президентом Гарварду й головою ФКУ. Університетові передали першу необхідну суму (1 800 000 доларів) для відкриття трьох постійних кафедр: кафедри історії України ім. Михайла Грушевського, кафедри української літератури ім. Дмитра Чижевського, кафедри української філології ім. Олександра Потебні. Першим завідувачем кафедри історії й директором Українського наукового інституту в Гарварді став Омелян Пріцак (1968—1989).

Після створення педагогічних структур на порядку денному стала організація науково-дослідного інституту, в якому власне мала продукуватися українська академічна наука відповідно підготовленими науковими кадрами. Діяльність Українського наукового інституту забезпечувалася розгалуженою українознавчою бібліотекою, науковим щотижневим семінаром, видавництвом українознавчих праць, а також Літньою українознавчою школою. Тобто структурно українознавча наука в системі Гарварду була збудована відповідно до теорії й методики організації академічної науки в західному світі (розробленої ще у XVIII—XIX ст. у Західній Європі). Згідно з цією теорією, основні національні дисципліни потребують: досконалого володіння теорією цих наук, знання джерел, опанування методів праці. Отже, українська ідентичність не може творитися без української мови (спільного «коду» української спільноти), літератури (мистецького оформлення мови, духовного корму вищої сфери культури), історії (спільної пам’яті української спільноти, без якої вона, як неживий робот) та відповідно без двох паралельно існуючих сфер — викладацької (три українознавчі кафедри — українського мовознавства, української літератури й історії України) та дослідницької — Українського наукового інституту (малої Української академії наук). Правомірно тут додати і наукову видавничу сферу.

Омелян Пріцак цілком виправдано вважав себе керівником уже п’ятої генерації української документальної школи істориків у системі Гарвардського університету (яку започаткували Максимович, Антонович у Києві). Він окреслив такі основні принципи школи (як «естафету», передану його учителем академіком Іваном Крип’якевичем): перший принцип — історична наука базується на історичній правді (відповідає гаслу першого тому «Історії України-Руси» М. Грушевського — «Пізнайте правду, а вона вас визволить», а також напису на старій емблемі Гарварду «Veritas»); другий принцип — українська наука мусить бути на рівні світової науки; третій принцип — усі гуманітарні дисципліни творять єдність, а історія мусить вивчатися паралельно з мовознавством і літературою; четвертий принцип — існує окремий український органічний історичний процес (незважаючи на перервану тяглість українського державотворення) і відповідно дисципліна «Історія України-Руси» зі своєю власною схемою, своїми потребами і методами.

Надзвичайно важливою є наступна теза Омеляна Пріцака: Український Гарвардський центр є конкретно діючою галуззю, «сьогоднішнім варіантом української документальної історичної школи, що в один із своїх п’яти періодів (1894—1934) окреслювався іменем «школи Михайла Грушевського».

Отже, в основу розбудови Українського Гарвардського центру Омелян Пріцак заклав концепцію класичного європейського університету, основними принципами котрої є поєднання освіти й науки, демократизм і самоврядність.

Особливістю моделі організації повноцінної академічної української науки на американському континенті стало те, що вона практично розбудовувалася з чистого листа, бо не існувало української науки у традиційному європейському розумінні, не було відповідних кадрів, методик, підручників, бібліотечних фондів. Тому перших п’ятнадцять років присвятили підготовці спеціалістів і формуванню відповідної методичної та матеріально-фінансової бази.

У рамках Українського наукового інституту Гарвардського університету (1973; УНІГУ; HURI) Омелян Пріцак заініціював низку наукових проектів, серед яких — проект відзначення тисячоліття хрещення України-Руси, складовою частиною якого був Проект тисячоліття — корпус української творчості за перше тисячоліття у трьох серіях: факсиміле оригінальних текстів пам’яток історії України та переклади їх на англійську та українську мови. Цей корпус почав реалізовуватися у 1987 р. при фінансовій підтримці української діаспори як «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства», а через брак фахових перекладачів творів давньої української літератури та деякі технічні труднощі серія українських перекладів стала окремою і отримала назву «Київська бібліотека давнього українського письменства». З’явилася підсерія «Студії» (класичні твори української науки, що трактують давню українську літературу, недоступні читачеві в Україні), у якій, зокрема, вийшов шостий том «Історії української літератури» Михайла Грушевського (як перший том підсерії), присвячений українському культурному відродженню XVII століття. Машинопис чудом врятувався і пролежав у забутті 65 років. Також була заснована Археографічна комісія (1981 р.) із завданням видавати пам’ятки історії України різними мовами. Популярними серед англомовного наукового світу стали щоквартальник «Harvard Ukrainian Studies» та журнал «Reсenzijа», в якому друкуються англійською мовою рецензії на українські наукові публікації, що вийшли в Україні. Започаткована й видається ціла низка серійних монографічних видань у галузі українознавства.

Вражає різноманітність праць самого професора Омеляна Пріцака: новаторські дослідження про давні літописи, про різні напрями української історіографії, про міжнародні зв’язки України, український внесок у світову культуру. Наукові праці вченого не є темою даної статті, але про одну працю не можна не згадати. Це дослідження за допомогою структурального методу автентичності «Слова о полку Ігоревім», яке вийшло окремою книгою під назвою «Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім» (Київ, «Обереги», 2008). Автор доводить не лише автентичність історичної пам’ятки, а й місце походження її творця — Південно-Західна Русь, ймовірно Русь Червона, тобто теперішня Галичина. Цей факт набуває особливого значення у контексті єдності нашої території: гористо-лісистого заходу й степової «Новоросії».

Окремим освітнім проектом УНІГУ стала восьмитижнева інтенсивна програма для студентів — Літня школа, що від 1971 року є частиною навчальної програми Гарвардської літньої школи. До програми входять курси української мови початкового, середнього та найвищого рівнів, курси й семінари з історії, літератури, культури, етнології, релігії, соціології, політики та міжнародних відносин.

Омелян Пріцак ще за життя міг насолоджуватися результатами й темпами розвитку свого великого проекту, який він здійснив із великої любові до своєї нації, до свого українського народу. Ось як він сам оцінив свою жертовну працю в ім’я довгої й гідної перспективи України й українства загалом: «Свою працю над створенням Українського наукового центру у системі Гарварду та названі розгалуження я вважаю більшим вкладом в українську науку, завершенням мого шляху історика України, як усі мої понад 800 наукових праць (книг, статей, рецензій) із різних ділянок історії і філології України та всієї Євразії». Усього два роки не дожив Омелян Пріцак до ювілеїв (2008 рік): 40-річчя заснування українознавчих кафедр (1968), 35-річчя УНІГУ (1973), 20-річчя «Гарвардського проекту тисячоліття» (1988), 40-річчя МАУ (Міжнародна Асоціація Україністів). Cюди також слід долучити Інститут сходознавства ім. Агатангела Кримського НАН України, творцем і директором якого він був у 1991—1998 рр. Усі ці ювілеї — це віхи «хресної дороги» Омеляна Пріцака, віхи його подвигу в ім’я вічності свого народу.