Протягом багатьох століть, починаючи з Платона (V—IV ст. до н.е.) і закінчуючи Кантом (ХVIII ст.), античні й християнські філософи розробляли логічні аргументи на користь існування Бога — Вищої істоти, в яку вірила їхня душа. Тільки в Новий час, під впливом протестантизму та ідей віку Просвіти теологи перестали «математично» доводити буття Бога і почали пов’язувати віру з властивостями, притаманними душі людини. Блез Паскаль, наприклад, писав: «Моє серце має свої підстави для віри у Бога, про які й не здогадується мій розум».
Серед розроблених західними християнськими теологами доказів існування Бога особливо переконливим — для мене — здається Четвертий доказ святого Фоми Аквінського (ХIII ст.). Йдеться тут про те, що навколишній світ, природа постійно являють нам численні приклади Досконалості, нібито випадкової, яку, однак, саме випадковою вважати важко. Значно більш просто й логічно припустити, що ця досконалість має Автора, Творця, так само довершеного, як його творіння навколо нас. Бо геніальну картину може написати тільки геніальний маляр, а випадкові мазки або кинуті навмання плями фарб ніколи не утворять шедевра, щоб там не твердили деякі сучасні «художники».
Раціональних філософських доказів на користь об’єктивного існування Бога існує небагато (в межах десятка). Через те, на мою думку, що більшість філософів не мала нагоди опинитися весною на кримській яйлі, на плато, в кримських лісах. Як цього року пощастило мені під час відпустки.
У середині травня на південному узбережжі Криму вже літо — відцвітає пишна гліцинія й каштани, починає розпускатися вічнозелена магнолія, підсихають трави. А вгорі, на плато, до якого від моря навпростець всього кілька кілометрів, досі триває непевна ніжна весна. На деяких деревах тільки-но проснулися — з південного боку — бруньки, на інших — щойно вилупилося делікатне липке жовтувате листячко. Якщо пощастить зайти в ліс ясним свіжим ранком, то на крутих схилах, між стрункими буковими колонами в прозорих хмаринах ще ріденького листя, побачиш нескінчені площини квітів. Анемони, примули, первоцвіт, духовиті фіалки, якісь великі блакитні, як небо між деревами, китиці; і все це намішано в абсолютній, вишуканій гармонії барв. Сіро-зелено-брунатні скелі над ними ще підкреслюють, як старовинні рами, яскравий передзвін кольорів. Від такої краси стає якось незручно за себе, за свої буденні думки, буденне, захаращене дрібницями життя.
У подібні миттєвості я незмінно поповнюю свій особистий список Доказів. І так вийшло, що їх у мене «розроблено» значно більше, ніж, наприклад, у Фоми Аквінського, який у праці «Сума теології» наводить всього п’ять доказів існування Бога. Не треба доводити, що збирати Докази можливо не тільки в Криму, а де завгодно! У місті, однак, у натовпі, серед гаму, бескеття, суєти це робити набагато важче.
Сьогодні кримська яйла, кримські ліси, якими ми, як в молодості, нещодавно походили зі старими заслуженими рюкзаками за плечима, майже повністю безлюдні. Більшість відпочиваючих юрмляться в натовпі на вузенькій смузі узбережжя — «загоряє» та «дихає». Те, що єдина канатна дорога на плато, на Ай-Петрі користується певною популярністю (не дивлячись на зростаючу вартість квитків), картини не міняє. Бо, піднявшись наверх, подорожуючі залишаються, як правило, на маленькому п’ятачку біля Верхньої станції, знівеченому жалюгідними безформними будівлями, сараями, покидьками, хаосом торгових яток. До речі, це місце — один із головних «міжнародних» атракціонів Криму. Місцева влада між тим не соромиться виставляти подібний брудний хаос на чужі очі. І це на фоні унікальних «місячних» ландшафтів яйли, поблизу фантастичних «замків» Ай-Петрі, в епіцентрі краси, де колись на кожному кроці можна було знаходити Докази. Чи настане час, коли наша присутність буде примножувати їх, а не знищувати?
