Українська національна революція 1917 — 1921 років, окрім усього іншого, була також часом справжнього розквіту селянських повстанських рухів. Борючись проти різних властей за свої кровні права, повсталі селяни висунули зі свого середовища велику кількість керівників, яких вони на старовинний запорізький зразок нерідко з повагою називали батьками. Селянські отамани були досить різними людьми — і за охопленням повстанської маси, і за масштабами воєнних операцій, і за «географією» своєї боротьби, і за тією історичною пам’яттю, яку вони залишили після себе. Одні (наприклад, Н.Махно і Д.Зелений) нам вже відомі досить добре, інші, навпаки, або зовсім забуті, або ж перебувають на межі історичного забуття. До останніх належить і бойовий селянський командир Федір Гребенко, який, за словами одного з його сучасників, підняв свого часу «грандіозне повстання» проти німецьких окупантів і гетьманців у Таращанському повіті...
ПРОТИ НІМЕЦЬКИХ ОКУПАНТІВ
Про життя майбутнього командира повсталих таращанців до 1917 року відомо небагато. Федір Гребенко народився в Таращанському повіті на Київщині в заможній селянській родині. Пізніше, коли вибухнула Перша світова війна, він пішов на фронт, де дослужився до військового звання прапорщика і отримав солідний бойовий досвід, такий необхідний йому надалі. За деякими даними, наприкінці 1917 року Федір повернувся до рідних місць і став прибічником Центральної Ради, яка стала на дорогу поступового затвердження української державності. Проте серед своїх багаточисельних земляків-таращанців колишній бойовий царський офіцер не загубився. Федір, як з’ясувалося, володів яскраво вираженими організаційними здібностями, які дозволили йому незабаром обійняти високу посаду військового комісара Таращанського повіту.
Стати військовим керівником повітового масштабу Федорові випало у вельми непростий час. Вже на початку 1918 року Україна виразно почула сталевий крок полків німецького імператора Вільгельма, з урядом якого Центральна Рада уклала спрямований проти більшовиків військово-політичний союз. І Гребенко, й іншим таращанцям стало ясно — на Україну йдуть іноземні загарбники і вона реально ризикує назавжди втратити свою молоду і ще таку слабку незалежність. Делегати II з’їзду Таращанського повіту, який зібрався на початку березня 1918 року, оголосили себе мобілізованими на боротьбу з окупантами. Через декілька днів назустріч ворогові виступив великий загін (800 бійців) під командуванням Федора Гребенка, до якого майже відразу почали приєднуватися тисячі озброєних селян Таращанського та сусіднього Васильківського повітів. Близько 12 березня 1918 року Гребенко став командиром справжньої селянської армії, яка нараховувала не менше 10 тис. «селянських солдатів». А це, зрозуміло, була та сила, з якою повітовий військовий комісар уже міг вести серйозну боротьбу проти німецьких військ і гайдамаків. В один із березневих днів гребенківці атакували німецькі частини, дислоковані на станції Вербове. Противник, який не чекав нападу, був розгромлений, залишивши таращанським і васильківським партизанам великі трофеї — 24 кулемети та 40 вагонів із рушницями.
Початок збройної боротьби отамана Гребенка був вельми багатообіцяючим. Проте тоді ні сам повстанський командир, ні його найближчий соратник і заступник В. Баляс, ні інші партизани ще по-справжньому не знали, з якими ворогами вони мають справу. Сили повстанців істотно не зростали, тоді як німецькі окупанти все прибували й прибували. Кайзерське військове командування тоді вводило до України свій величезний військовий контингент (не менш як 300 тис. солдатів і офіцерів), тоді як сама Центральна Рада просила в них удесятеро менше. Велика чисельна перевага окупаційних військ швидко позначилася на ході військових дій, повстанці почали зазнавати серйозних втрат. У вкрай складній ситуації, коли боротьба партизанів не мала жодних інших перспектив, окрім поразки, у Гребенка вистачило розуму й мужності відмовитися від збройного опору загарбникам і до певного часу розпустити своє військо по хатах.
Через свою агентуру кайзерівці незабаром дізналися імена партизанських керівників. Незабаром більшість із них була заарештована, їм усім загрожував військово-польовий суд і практично «гарантований» смертний вирок. Проте окупантам і їхнім посіпакам тоді не вдалося схопити Гребенка, і, залишившись на волі, Федір не міг допустити загибелі своїх найближчих соратників. Він швидко організував невеликий, але добре озброєний загін із 25 бійців, який одного дня ввечері, зробивши зухвалий напад на в’язниці, в якій утримувалися заарештовані, перебив посилену охорону (вона чисельно перевершувала нападаючих) і звільнив смертників.
ТАРАЩАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ
У квітні 1918 року Гребенко командував цим невеликим повстанським загоном і, звичайно, уже побувавши на чолі тисяч партизан, не міг не відчувати себе типовим «генералом без армії». Сам Федір усією душею хотів по-справжньому воювати з «германцями», проте місцеве селянство, добре зрозумівши, що таке німці, не квапилося приєднуватися до нього, а нечисленність його «хлопців», власне, виключала серйозну боротьбу проти окупантів і, тим більше, серйозні військові успіхи. Але пройшло зовсім мало часу, і Гребенко не лише повністю відновив «своє» військо, а й навіть збільшив його чисельність удвічі. Головними причинами цієї, безперечно бажаної для Федора ситуації, стало відновлення гетьманом Павлом Скоропадським поміщицького землеволодіння і безчинства, які творяться німецькими окупаційними частинами в українських селах. Селянство Таращанського і деяких інших повітів знову в своїй масі було готове піднятися на збройну боротьбу. Відчуваючи за собою вагому підтримку місцевого населення, Федір Гребенко ставить своїм підлеглим завдання — повністю ліквідувати в Таращанському повіті німецько-гетьманську владу...
Бажання взятися за зброю висловило тоді практично все чоловіче населення Таращанського повіту. Проте якраз зброї таращанцям сильно бракувало: ще до цього німці зуміли ѓрунтовно роззброїти населення їхнього повіту. Допомогу, яку важко переоцінити, Гребенко і його люди отримали від згодом знаменитого українського воєначальника Юрія Тютюнника, який, ставши ще за Центральної Ради однією з відповідальних осіб за мобілізацію Південно-Західного фронту старої російської армії, зумів відправити таращанцям тисячі рушниць і велику кількість патронів до них.
Таращанське повстання почалося з того, що один із загонів Гребенка встановив революційну владу в селі Стрижанівці. Оперативно прибувший туди німецький каральний загін, що мав на озброєнні все аж до артилерії, було вщент розгромлено. 10 червня 1918 року великий партизанський загін на чолі з самим Гребенком захопив Жашків. А вже за два дні, 12 червня 1918 року, повстанці стали безроздільними господарями Таращі — головного міста повіту.
Треба сказати, що військову операцію з захоплення цього міста було прекрасно розроблено в штабі Гребенка і не менш прекрасно здійснено його повстанцями. Близько шестисот кращих бійців отамана зуміли швидко оточити Таращу, залишившись при цьому непомітними і для німців, і для гетьманців. Потім відбувся сильний натиск на місто з різних сторін і його швидке захоплення, а загін гетьманських «вартових», яким командував капітан Івженко, зазнавши великих втрат, насилу зумів вирватися з партизанського оточення. Незабаром повстанці-гребенківці контролювали практично весь Таращанський повіт, сам отаман поставив питання про закріплення звільненої території шляхом створення в кожному селі охоронних сотень.
Революційний переворот у Таращанському повіті був гаряче підтриманий абсолютною більшістю місцевого населення, а сам Федір Гребенко став командувачем повстанської армії, яка нараховувала не менше 20 тис. чоловік. У ній були і кавалерія, й піхота, й кулеметні команди, й навіть артилерійські обслуги (гармати потрапили до повстанців як німецькі трофеї). В історичній літературі зустрічаються різні дані про те, під яким прапором боролися таращанці проти окупантів і прибічників Скоропадського. Сам Гребенко був тоді прибічником поваленої Центральної Ради, і в містах і селах, захоплених повстанцями, відновлювалися її закони. Проте були серед повстанців і готові відновити Радянську владу.
Але, незалежно від того, як мислили собі подальше життя повстанці Таращанського повіту, їхня влада означала неминучу смерть для всіх прибічників Скоропадського — контрреволюційно налаштованих поміщиків, гетьманських «вартових» членів «Союзу хліборобів-власників», які підтримували Гетьманат. У спогадах останнього гетьмана України можна знайти слова про волаючу жорстокість повсталих таращанців до своїх ворогів. І в цих словах була значна частка правди.
Якби противниками Гребенка і партизанів-таращанців були лише місцеві офіційні й неофіційні «каральні відділи» гетьманців, Скоропадському ніколи б не вдалося відновити свою владу на батьківщині Федора. Проте, відчувши свою слабкість перед широким народним рухом, місцева адміністрація та гетьманський уряд звернулися по допомогу до німців...
Німецьке командування, для якого різні повстанські рухи України були не меншим ворогом, аніж для гетьманців, без вагань прийняло це прохання. На таращанських повстанців окупанти кинули три дивізії — дві піхотні з 27-го армійського корпусу і 5-ту баварську кавалерійську дивізію. Карателям удалося сильно потіснити гребенківських партизанів, а 20 червня 1918 року вони сильним ударом вибили революційні загони з Таращі. Незабаром, проте, отаман і його «хлопці» зуміли довести, що їх нікому не варто недооцінювати. Партизани повністю розгромили один із найкращих німецьких каральних полків, а 29 червня 1918 року несподіваною для противника атакою знову оволоділи Таращею. Щоправда, протриматися там вони зуміли лише два дні...
Незважаючи на героїчний опір повстанців карателям, у липні 1918 року ініціатива у веденні військових дій «міцно» перейшла до німців, і це в принципі неважко пояснити: німецькі кадрові дивізії вже мали за своєю спиною вельми солідний досвід світової війни і, до того ж, значно перевершували партизанів щодо бойової техніки (для придушення повстань вони широко використовували панцерники та бойові літаки). В ході жорстокої боротьби окупанти і гетьманці, які їм «асистували», почали методично витісняти повсталих із їхнього рідного повіту; повстанці ж чим далі, тим частіше почали потрапляти в оточення, і лише безперечна військова майстерність отамана Гребенка виводила їх із украй небезпечних «котлів». Ситуація стала настільки серйозною, що Федір перестав думати про реванш над ворогом, сконцентрувавшись лише на завданні порятунку партизанського війська. Поступово до отамана прийшло розуміння того, що якщо його загони залишаться в Україні, це завдання вирішити буде практично неможливо... Він і його командири вирішують прорватися на територію, контрольовану Радянською Росією...
Наприкінці липня 1918 року, прорвавши кільце чергового оточення, Гребенко та його люди вийшли до Дніпра. Робітники, які співчували таращанцям, надали в їхнє розпорядження чотири великі пароплави, які успішно перевезли їх на лівий берег. Цілком зрозуміло, що переправа на Лівобережжя була справою вельми ризикованою. Адже якби противник завдав тоді концентрованого удару, партизани могли б швидко опинитися в критичному становищі, бо Дніпро як природна перешкода різко звузила б їхні можливості для маневру. Проте гребенківці зуміли перебратися на інший бік практично без втрат. Їхній похід Лівобережжям (повстанці пройшли тоді Полтавську, Чернігівську та Харківську губернії) зайняв ще близько місяця і, звичайно ж, не став для них легкою прогулянкою, оскільки звідусіль постійно насідала ворожа кавалерія. Деякі факти говорять про те, що ні Гребенко, ні його повстанці зовсім не горіли бажанням вирушати з України й шукали різні можливості для того, щоб залишитися. Так, їхній командир, знаючи, що на Чернігівщині діють партизани отамана-більшовика Крапив’янського, збирався з’єднатися з ним. Проте на момент приходу гребенківців до Чернігівської губернії німцям і гетьманцям уже вдалося ліквідувати це повстання, і з’єднуватися було вже ні з ким.
У вересні 1918 року таращанські повстанці добралися, нарешті, до так званої нейтральної зони, опинившись поза досяжністю як німецьких, так і гетьманських військ. Самого Гребенка, проте, з ними вже не було — отаман вирішив залишитися на Полтавщині для ведення партизанської роботи.
Слід додати, що тоді, влітку 1918 року, проти гетьмана й німців повстали не лише мешканці Таращанського повіту. Одночасно з ними боролися з ворогом повсталі селяни Звенигородського, Бердичівського, Ніжинського й деяких інших повітів. Незважаючи на поразку, ці повстання істотно підірвали збройну опору влади гетьмана Павла Скоропадського. У боротьбі з повстанцями знайшли свою смерть близько 20 тис. німецьких солдатів і офіцерів та близько 30 тис. гетьманських «вартових».
РАДЯНСЬКИЙ КОМПОЛКУ
Для Радянської Росії, яка збиралася в недалекому майбутньому активно втрутитися в українські справи, прибуття до «нейтральної зони» українських повстанських сил виявилося вельми до речі, практично всі вони згодом були включені до складу Червоної армії. Велику частину партизанів із Таращанського повіту було перетворено на червоноармійську Таращанську бригаду на чолі з Володимиром Балясом (згодом, унаслідок серйозної хвороби Баляса, командування бригадою взяв на себе відомий український радянський воєначальник Боженко). У складі радянських військ був і 1-й кавалерійський полк, який складався з колишніх повстанців Київської, Полтавської та Чернігівської губерній. Його командиром згодом став сам Федір Гребенко, коли наприкінці 1918 — на початку 1919 року Червона армія повела наступ на Україну...
Так учорашній «автономний» таращанський отаман і прибічник Центральної Ради став радянським комполка. Звичайно, як воєначальник, що мав великий досвід командування 20-тисячним партизанським військом, Гребенко сповна міг претендувати на куди вищу посаду в Червоній армії, проте так уже вийшло, що більшовики «розжалували» Федора, вочевидь, не цілком довіряючи йому. Потрібно сказати, що кавалеристи Гребенка досить добре проявили себе в боротьбі проти «республіканських» військ Симона Петлюри, захопивши в березні-квітні 1919 року разом з іншими радянськими частинами Ходорків, Бердичів, Літин, Бар та інші міста. Під Літином кавалерія Гребенка завдала поразки петлюрівському Чорноморському корпусу, який, до речі, серйозно перевершував солдатів колишнього отамана в живій силі.
Пізніше більшовицьке військове командування перекинуло 1-й кавалерійський полк на польську ділянку фронту. Проте командир полку і його підлеглі явно не рвалися в бій із «польськими загарбниками», а у ряді випадків навіть взагалі ухилялися від боротьби з ними. Дивну поведінку Гребенка та його кіннотників навряд чи можна було пояснити їхньою боязню або ж тим, що в очах гребенківців польські війська були для радянської України чимось кращим, аніж німці, гетьманці, петлюрівці чи денікінці. Пояснювалося все якраз по-іншому. Гребенкові та його підлеглим дедалі більше не подобалася політика комуністів в Україні з їхньою продрозверзткою та насильницьким насадженням радгоспів. Цілком природно, що бійці 1-го кавалерійського полку не відчували особливого бажання захищати владу, яка не виправдала їхніх надій.
Більшовицьке військове командування, своєчасно отримавши повідомлення про розбрат у 1-му кавалерійському полку, вирішило перекинути його на денікінський фронт. Теоретично його розрахунок був цілком правильний: із «золотопогонниками», заклятими ворогами трудового народу, гребенківці битимуться на совість незалежно від того, люблять вони владу комуністів чи ні, а це, своєю чергою, надовго відверне їх від можливого виступу проти цієї влади. Проте все виявилося далеко не так просто...
БРИГАДА, ЩО ЗНИКЛА
В один із липневих днів 1919 року командир 1-го кавалерійського полку Федір Гребенко отримав наказ передислокувати ввірену йому частину на денікінський фронт. Проте в призначений час гребенківський полк там не з’явився... Декілька довгих днів взагалі не було відомо, де перебувають кавалеристи та їхній командир. Нарешті 1-й кавалерійський полк «знайшовся» в Таращанському повіті, на батьківщині комполка.
Для з’ясування явно непростої ситуації туди виїхав член Реввійськради УСРР Володимир Затонський. До речі, сам Володимир Петрович ставився до Гребенка з повагою й справедливо вважав його воєначальником набагато більшого масштабу, ніж звичайний комполка. Прибувши до району нової дисклокації 1-го кавалерійського полку (до речі, з’ясувалося, що воєначальник-кавалерист уже самовільно перетворив його на бригаду), Затонський відразу ж поцікавився причинами його відсутності на білогвардійському фронті. Гребенко відповів, що його підлеглі неодмінно прибудуть туди, проте — після ѓрунтовного відпочинку. На це член РВР рішуче заперечив, що важка обстановка на денікінському фронті повністю виключає подібний варіант, і наказав Гребенкові виступити зі своїми бійцями «на Денікіна» найближчим часом, влаштувавши перед цим військовий парад.
Цьому наказові командир полку підкорився, і незабаром перед Затонським продефілювала в усій своїй красі знаменита гребенківська кавалерія — красиві коні, прекрасні вершники, сталь сотні кулеметів, яка виблискувала на сонці, й 16 гармат. Після параду Затонський закликав кіннотників добре провчити «знахабнілу білогвардійщину». Цілком можливо, член РВР уже радів у душі з того, що зумів ось так просто залагодити досить тривожну ситуацію. Проте після нього взяли слово декілька бійців бригади. І всі вони сказали гіркі слова про інше — про те, що політика комуністів на місцях неприйнятна для українського селянства.
Після таких, далеко не приємних, промов Затонського охопила цілком зрозуміла тривога. Проте вона зросла у сто разів після того, як сам Гребенко з явної солідарності зі своїми бійцями гучно наказав їм виступити в похід, але не на денікінців, а на... більшовицький Київ!
Чекаючи з хвилини на хвилину самосуду над собою, Володимир Петрович в обличчя заявив Гребенку: «Якщо Червона армія успішно впоралася з бунтівним отаманом Григор’євим, у якого під рушницею було близько 16 тис. вояків, то що вже говорити про його, Гребенка, бригаду, чисельність якої вдесятеро менша...» У відповідь комбриг, явно ухиляючись від гострої політичної дискусії, запропонував членові Реввійськради... пообідати. Цікавий це був обід. Вчорашні союзники і сьогоднішні противники сиділи пліч-о-пліч і з задоволенням їли страви української національної кухні. Пообідавши, Затонський сказав, що йому потрібно терміново повертатися до Києва. На це Гребенко заперечив, сказавши, що не рекомендував би йому робити це зараз...
Після таких слів Затонський не мав сумніву, що став полоненим Гребенка. Проте тоді видний український більшовик не врахував, що цей холодний і жорстокий світ, чітко поділений на своїх і чужих, інколи, хоча й дуже рідко, зігрівається промінням дійсного людського благородства. Гребенко довірливо сказав, що на дорозі, якою Володимир Петрович збирається повертатися, група кавалеристів уже приготувала на нього засідку...
Прислухавшись до поради командира бригади і ще раз належним чином оцінивши його людські якості, Затонський повернувся до Києва іншою дорогою й ужив усі необхідні заходи, щоб відбити напад гребенківців. Володимир Петрович добре знав, що тоді, перебуваючи на відстані лише декількох переходів від Києва, Гребенко міг легко захопити місто, тим паче, що практично всі червоноармійські сили були тоді задіяні на петлюрівському, денікінському та інших фронтах. Проте минув час, а бунтівна бригада так і не атакувала Києва. А пізніше Затонський дізнався про драматичні події, які сталися в кавалерійській бригаді й про можливість яких він навіть не здогадувався.
Виявляється, серед солдатів Гребенка вже давно працювала група добре замаскованих білогвардійських агентів, а один із них навіть став командиром полку. Окрилені наказом комбрига виступити проти більшовиків, денікінці вирішили зіграти у відкриту й запропонували гребенківцям виступити на Київ... як передовий загін Добровольчої армії.
Хоч як це парадоксально, «біла» змова в бригаді Гребенка зіграла тоді на руку більшовикам. Добре зрозумівши, які сили можуть скористатися цим виступом, бійці Федора від антибільшовицького повстання відмовилися, агентів Денікіна було заарештовано й розстріляно, а сам Гребенко був усунутий від командування комуністами, які перебували тоді в його бригаді.
ТРАГІЧНИЙ ФІНАЛ
Щоправда, незабаром Гребенка відновили на посаді комбрига. Вирішальною тут виявилися непідробна любов кавалеристів до свого командира і його тверда обіцянка не проявляти більше політичних вагань. Восени 1919 року бригада брала участь у важких боях проти денікінців на Чернігівщині, під час яких комбрига Гребенка було поранено. Проте, як показали подальші події, «політичний розклад», який почався в його військах задовго до осені 1919 року, можна було лише тимчасово затримати, але ніяк не ліквідувати. Велика частина бійців бригади оголосила про свою петлюрівську орієнтацію та розгорнула партизанські дії в тилу червоних військ. Стратегічним шосе Чернігівщини стало небезпечно їздити, оскільки автомашини, які проїжджали ним, регулярно обстрілювалися новоявленими партизанами. У відповідь на це командир Червоного козацтва Віталій Примаков отримав наказ: найближчим часом роззброїти «контрреволюційну» бригаду. Примаков виконав наказ, а Гребенко був повторно усунутий від командування. Слідство й суд були недовгими, й вони, природно, не взяли до уваги минулі заслуги отамана з Таращі. За «контрреволюційну діяльність» Федора Гребенка було розстріляно.
Цікаво, що самі гребенківці були роззброєні козаками Примакова, але не розформовані. Виходячи зі складної оперативної обстановки, більшовицьке військове командування вирішило дати їм іще один шанс, призначивши командиром старого кавалериста Гриньова, цілком лояльного до більшовиків. Але й це не допомогло. Гребенківці не бажали служити комуністам і одного дня підняли повстання проти них. Воно було жорстоко придушене...
