Драматичні поеми Лариси Петрівни Косач — коштовна окраса нашої культури. Будучи митцем воістину національним (про що свідчить і творчий псевдонім, обраний іще 13-річною дівчинкою, обраний свідомо, як виклик, як присяга на вірність рідній землі — саме він обезсмертить її), Леся Українка володіла водночас унікальною, Богом і природою даною здатністю прозирати, точніше, навіть провидіти життя, долю й історію українського народу на «далекому», значною мірою «екзотичному» тоді матеріалі з далекого минулого Давнього Сходу, античних часів, доби Середньовіччя. Коли геніальна українська поетеса писала чи то про Міріам, чи то про Руфіна і Прісціллу, чи то про Кассандру (образ у чомусь автобіографічний: жахлива кара богів і найбільша трагедія в тому, що винятковий дар передбачення було вкладено в несхибну духом, але тендітну тілом жінку, котрій — ось що найстрашніше — ніхто не вірить, чуючи її апокаліпсичні пророцтва, які завжди збуваються), вона бачила перед собою передовсім Україну. Але Україну, чий шлях у віках і тисячоліттях був проаналізований авторкою з висоти світового духовного досвіду, висвітлений дивовижним прожектором: духовним зором письменниці, збагаченим досконалим знанням світової історії та культури.
Слід відверто визнати, що цей винятковий дар дістався в ту добу лише Лесі Українці. У цьому відношенні поставити поруч з нею в нашій літературі ХХ століття можна хіба що Івана Франка з його геніальним «Мойсеєм» (це — із сучасників), а з сучасників наших — великого митця й першого поета України (до речі, блискучого інтерпретатора творчості Лесі!) Ліну Василівну Костенко. Ще раз пояснімо: йдеться не про обдарованість взагалі, а про винятково рідкісний талант українсько-всесвітнього духовного синтезу. Талант, що єдиний може урятувати нас від хуторянської обмеженої дрімучості, невігластва, що прикривається «патріотичними фразами» — і, так само, від хворобливого, ефемерно-безплідного космополітизму. Причому не варто забувати, що більшість шедеврів останніх 12 років життя, починаючи з 1901-го, творились Ларисою Петрівною в такому неймовірно складному, новому не тільки для неї, але й для цілої української літератури жанрі, як драматична поема. «Бояриня», про котру далі буде йтися, — із цієї когорти.
Ця річ стоїть осібно серед інших видатних здобутків Лесі-драматурга. На відміну від «Кассандри» або «В катакомбах», «Руфіна і Прісцілли», «У пущі» або «Камінного господаря» (всі ці твори були написані, задумані або завершені приблизно в той же відрізок часу, що й «Бояриня», а саме в 1907— 1912 роках), «Бояриня» — єдина перлина драматургії Лариси Петрівни, що створювалась на матеріалі української історії. Причому відбувався вражаючий збіг трагічних колізій особистої долі Лесі Українки-митця (драма була написана в Єгипті, на лікуванні, в час, коли самій письменниці ставала дедалі яснішою фатальність її хвороби — рахунок відведеного для творчості й життя часу катастрофічно стискався, як «шагренева шкіра»; важко повірити в це, але створювався твір «запоєм», за три дні(!), з 27 по 29 квітня 1910 року) — і трагічних колізій тієї доби, якій була присвячена «Бояриня» — страшної доби Руїни.
Леся задумала цю драму й втілила свій задум в умовах, які, м’яко кажучи, не вельми сприяли художній творчості взагалі, а тим більше не сприяли створенню шедеврів, що змогли б працювати «в регістрі вічності». До хвороби нирок додалась іще й інша — знову «відгукнулась нога» (хронічний туберкульоз підступно і грізно «маневрував»!). Щохвилинний біль, слабкість, температура... Але Леся залишалась, попри все, собою, та сама Леся, яка ще 26 лютого 1906 року написала Ользі Кобилянській: «А я таки знаю, що я ще сильна і що не люди поборють мене»! І, працюючи всупереч усім можливим і неможливим перепонам долі над «Бояринею», письменниця бачила своїм духовним зором і Україну 60-х років XVII століття (приблизний час дії), й Україну 1910 року, таку близьку і таку далеку від неї, й Україну майбутнього.
Яка ідея (а Леся Українка, зауважимо, насамперед митець не «реального живопису» — ось чому годі шукати в її творах надміру зовнішньої правдоподібності, — не гострого сюжету, а саме митець ідеї, — і в цьому її унікальність) живила цю драматичну поему? Поетеса, ймовірно, хотіла відшукати відповідь на «прокляте», «вічне» українське (і не тільки українське!) запитання: як її народ вступив у «зачароване», диявольське коло неволі, — і політичної, і головне, духовної, — чому це відбулося і як це коло розірвати? Отож, йдеться про «образ рідної неволі» (неволя, як і зрада, відступництво, віра, подвиг — один із наскрізних мотивів творчості Лесі Українки). І, отже, незмірно більше тут болю, туги й жахливих відкриттів.
Сюжет драми нескладний. До садиби «не дуже багатого, але значного козака з старшини» Олекси Перебійного приїжджає гість із Москви, Степан, «молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видко одразу, що він не москаль». Чому хлопець перебрався до Москви в цей час зрад (і «компромісів» просто на межі зрад), коли «славний» гетьман Іван Брюховецький «проклав дорогу» холопства й ганьби до Москви, отримавши там в обмін на відмову від суверенних прав України чин боярина, коли гетьмани різної орієнтації (проросійської, пропольської, протурецької) заливали Україну кров’ю, буквально роздираючи її на шматки? Ось пояснення самого Степана: «Та якби ми не гнули тута (в Москві. — І.С.) спини, То на Україні, либонь, зігнули б У три погибелі родину нашу Московські воєводи...». Хлопець нібито й знаходить вдалі аргументи для самовиправдання (а доводиться йому при царському дворі вельми сутужно: треба ж брати участь у монарших та боярських «беседах», підписуватись «холопом Стьопкою», терпіти образи та знущання!). Аргументи такі: «Не задля соболів, не для казни Подався на Москву небіжчик батько! Чужим панам служити в ріднім краю Він не хотів, волів уже на чужині Служити рідній вірі, помагати Хоч здалека пригнобленим братам, Єднаючи для них цареву ласку»... Позицію батька цілком поділяє й син. Чи мають вони рацію, ставить питання автор? Які наслідки подібного компромісу?
Життя «поблизу» царя, в атмосфері злоби, доносів, жорстокості й недоброзичливості виявляється нестерпним не тільки для Степана (хоч би як він прагнув пристосуватись), але й для його коханої, Оксани, яку він, одружившись, забрав до себе в Москву. Образ Оксани — вона і є «бояриня» — сповнений справжньої поезії; осягнувши її незбагненим зором художника, Леся Українка наче наблизила до себе в пісках Хелуана далеку й єдину у світі Україну... Втім, висловлюються і такі погляди (зокрема, і знаними науковцями, наприклад, під час дискусії в «Дні» 2003 року про шкільну програму з літератури), що з естетичного, мистецького погляду «Бояриня» аж ніяк не найкращий, не найдосконаліший твір Лесі Українки, а шанується винятково з політико-ідеологічних міркувань. Важко з цим погодитися: навіть якщо «Бояриня» була б абсолютною творчою невдачею письменниці, то, по-перше, як точно зауважила свого часу Ліна Василівна Костенко, «у великого художника і невдача неординарна», а, по-друге, хіба не буває в історії літератури й у суспільному розвитку таких моментів, коли загальнозначущі, пророчі відкриття митця важать не менше (якщо не більше!), аніж суто естетична досконалість його твору? Про майстерність Лесі Українки — творця «Боярині» — можна говорити довго (відзначимо лише, що історичні реалії відтворені у драмі лише тонкими, скупими, ледь помітними «штрихами», «натяками», «згадками», а серед дійових осіб немає жодного реального діяча тієї доби, і це не випадково!). Коротко торкнемось пророчих відкриттів Лариси Петрівни, котрі зовсім не лежать на поверхні.
«Рідна» неволя, стверджує поетеса, страшна ще й тим, що вона добровільна, що бранець, раб, невільник, який потрапив у цю біду, завше зможе переконати себе, що «так краще» для України, для рідних, близьких, друзів. І хоч сам Степан у хвилини просвітління усвідомлює, що він саме «невільник» — логіка злоякісного компромісу, котрий повільно, але невблаганно перетворюється на зраду, бере своє. А Оксана не може змиритись із «загибеллю душі» — своєї й чоловікової; вона бачить те, що ясно бачила і відкрила її творець: несумісність духовної будови Московського царства, де «скрізь палі, канчуки... холопів продають...» (недарма цар Олексій Михайлович гнівно та в’їдливо порівнюється Оксаною з «татарським ханом»!), де зневажають гідність людську взагалі й жіночу зокрема (жінка «сидить по теремах», «не бачить світа», змушена ховати обличчя), де панують тортури, доноси, інтриги, «візантійська» політика... Оксана не може дихати в такій атмосфері, через те її загибель практично неминуча.
Чи дивно ж, що в радянський час «Бояриня» перебувала, по суті, під суворою забороною (авжеж, хіба могла написати «націоналістичний» твір співачка «досвітніх вогнів»!). Леся Українка, передбачаючи важку долю цього твору, навіть обговорювала в листі до матері від 28 грудня 1912 року можливість підписати драму псевдонімом або криптонімом. Вперше «Бояриня» була надрукована вже посмертно, в полтавському журналі «Рідний край» (№№ 1—6 за 1914 рік). Можна не сумніватися, що життя в цієї драматичної поеми, так і не прочитаної ще й дотепер, у яку Леся Українка вклала стільки особистого, вистражданого, безперечно, попереду.
