Нещодавно в книгарнях з’явилася книга доктора історичних наук, професора Києво-Могилянської академії Наталі Яковенко «Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України». «Ненауковий», як пише сама авторка, стиль книги робить це глибоке, багатостороннє і об’єктивне дослідження доступним для всіх, хто цікавиться як історією України, так і історією взагалі. Більше того, книга читається на одному подиху (що там ті жалюгідні детективи!). Цьому сприяє, зокрема, те, що у своєму дослідженні автор наводить численні «матеріальні» свідоцтва описуваних періодів — великі витяги з літописів, книг, архівних документів, офіційного та персонального листування, промов, дискусій, а також прижиттєві портрети історичних діячів, зразки тогочасного оформлення книг та образотворчого мистецтва.
Особливо цінним для читача є установка автора на об’єктивність (наскільки це взагалі можливо для історика), бажання бачити позицію і правду кожної зі сторін того чи іншого протистояння, а також рішуче відмежування від традиційних схем історичного дискурсу — московських, польських чи українських. В новій книзі продовжена лінія попередньої праці п. Яковенко — «Паралельний світ», «героями» якої є не тільки «головні» діючі особи (володарі, політики, вояки, духовенство та ін.) і події тієї чи іншої епохи, але також малодоступний для відділених часом поколінь світ тодішніх ідей, уявлень, звичаїв, упереджень та запозичень. Той світ, який, власне, і приводить до певних історичних подій. Як каже Наталя Яковенко, вона мала «мету дещо перевернути» (наприклад, знелюдненість «національно-державної» парадигми», яку населяють одні «діячі»), піддати сумніву впевненість дослідників у тому, що в історії все наперед визначено «за нас і без нас якимись таємничими закономірностями». Для авторки важливо і цікаво «подолати суб’єктивність історичного пізнання, зосереджуючи увагу на поясненні логіки вчинків людей минулого та тих факторів, що обумовлювали цю логіку».
Нижче наводимо кілька коротких витягів із об’ємної (майже 600 стор.) книги Наталі Яковенко «Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України».
Сагайдачний. Після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного він був оспіваний у жалобній поемі ректора Київської братської школи Касіяна Саковича як «славний лицар і правий гетьман, гідний несмертельної справи, що в мовчанню нікди не зостане, поки Дніпро з Дністром многорибнії плинути будуть». Поляк Якуб Собеський, батько майбутнього короля Яна II Собеського, у мемуарах про Хотинську війну писав: «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мужності й зрілості у судженнях, винахідливий у словах і вчинках, в очах майбутнього потомства гідний стати поряд із найвизначнішими в Польщі людьми свого часу». …Першу славу принесли Сагайдачному зухвалі морські походи на турецькі береги — аж до околиць Стамбула. В поході 1615 року він з козаками вступив у бій з турецькою флотилією, захопив кілька галер і взяв в полон турецького адмірала. Не тільки українці й поляки Речі Посполитої славили хороброго гетьмана, але й Західна Європа, яка дізнавалася про його походи від дипломатів багатьох європейських країн, що резидували в Стамбулі. Козацькі перемоги вони трактували як тріумф християнського духу над страхітливою ісламською імперією.
Війна. Через два-три тижні після Корсунської битви (літо 1648) Україну охопила буря, що вирувала не тільки поза контролем а, мабуть, і поза бажанням Богдана Хмельницького. Звістка про козацькі перемоги під Жовтими Водами й Корсунем стала іскрою, що впала на бочку сухого пороху, викликавши доти не бачений вибух активності простолюду. Змішались докупи затятий соціальний антагонізм і сп’яніння від безвладдя, віковічний потяг до «життя без пана» й жадоба помсти за старі кривди. Ледь не кожний селянин миттєво перетворювався на вояка — ворога старих порядків, що персоніфікувалися в «ляхах» (під якими розуміли й українських панів), католицькому духовенстві та євреях-орендарях (цей антиюдейський фанатизм українського селянства виглядає дещо несподівано, адже руські терени Речі Посполитої не приєдналися до хвилі антиєврейських настроїв, яка незадовго до того вирувала в Польщі). Громади сіл і містечок ставали збройними ватагами, з них формувалися більші «козацькі» загони. Земля перетворилася на пекло — шал юрби зняв табу на вбивство, а війська обох сторін не мали найменшого милосердя як до чужого, так і до свого простого народу. Вихований у трьох європейських університетах, добрий християнин і зразковий лицар Ярема Вишневецький відповів на повстання юрби такими ж безтямними розправами. Водночас і поруч з ним справляв криваву тризну «вождь шаленого плебсу» — козацький полковник Максим Кривоніс. Хроніка кривавих жнив червня-липня 1648 року настільки обплутана перехресними гаслами помсти, що навряд чи можна в ній знайти правого і винуватого. Це влучно інтерпретував Хмельницький: на жадання урядових комісарів (Речі Посполитої) видати для належної кари Кривоноса гетьман відповів: «Взамін на Вишневецького».
Після бурі. Дарована природою пластичність людської істоти перемагала криваву кризу. Яскраве підтвердження того, як блискавично нормалізувалося життя в Україні там, де хоч на мить вщухала військова завірюха, лишив диякон Павло з Алепо (Сирія). Він супроводжував антіохійського патріарха Макарія III до Москви і описав у щоденнику переїзди через козацькі регіони у 1654 й 1656 роках. Оком стороннього спостерігача диякон зафіксував в Україні велику кількість шпиталів (богоділень) для людей похилого віку, а також налагоджені форми опіки священиків над осиротілими під час війни дітьми. Особливо ж велике враження справили на Павла не втрачені в жорстокі часи привітність та веселість «благословенного народу» цієї «благословенної країни». Він, зокрема, пише: «…Протягом цілих двох років у Московії замок висів на наших серцях, а розум був до крайньої межі стиснутий і пригнічений, бо в тій країні ніхто не може почувати себе вільним і задоволеним, хіба що її корінні мешканці. Зате країна козаків була для нас, немовби наша власна країна, а її жителі були нам добрими приятелями та людьми, неначе ми самі».
На закінчення наведемо слова автора «Нарисів історії України» Наталі Яковенко, які є надзвичайно актуальними сьогодні: «Історія вчить, що поставлена в політичній сфері мета завжди реалізується у непередбачуваних варіантах».
