Тема образів «іншого», широко спопуляризована зусиллями класиків антропології, не обминула й «галактику історії» (Пітер Берк). Дослідження, виконані з цього специфічного предмету, останнім часом стають помітними і в українській історіографії, причому інтерес «публіки» щодо них є доволі високим (як приклад можна пригадати працю Д.Наливайка «Очима Заходу», за яку автор отримав Шевченківську премію). Відтак, ризикнувши наразитись на звинувачення у потуранні популярним (попсовим?) смакам, запропоную невелику доповідь про одну з примітних тем польського літературного анекдоту кінця XVI — першої половини XVII ст. — висміювання сусіда (причому зосередимося лише на образі сусіда-русина).
Це тема «вічна» для творців фольклору та літератури всіх часів та народів. Варто зупинитись на тому, чому розглянуті тут літературні пам’ятки позначені як саме «польський», а не «річпосполитський» анекдот. Справа в тому, що політкоректність ніколи не була сильною стороною анекдотів, і лінії розламів та відмінностей він завжди полюбляв більше, аніж лінії єднання та спільності.
Крім того, пам’ятки, що потрапили у поле нашої уваги, продуковані (чи то сфабриковані) майже виключно в Кракові і взагалі мають яскраві ознаки «столичної» літератури. Відтак, репрезентована тут опозиція «Польща — Русь» від початку сильно забарвлена опозицією «центр — провінція». Добре відомо також, що питання асиміляції (гомогенізації) усього населення держави для столичного жителя традиційно привабливе (адже він у цьому разі виступає «взірцем»). Отже, можна казати, що ознаки шовінізму «за визначенням» притаманні запропонованим тут творам.
Для анекдоту «національна» відмінність поляка від русина — це власне аксіома. Адже вже серед фрашок 1615 р. зустрічаємо й таку, що озаглавлена «Різність націй з їх властивостями» і яка спеціально зупиняється на «Русинах». Їхньою провідною «національною рисою», яка всіляко висміюється, названа пристрасть до злодійства («усі замисли його/ не чинити нічого доброго/ коли найліпше постить/ пильнуй у таборі гості/ усі молитви свої/ вложив на коні твої») та зневага до права («сам присяга, а краде»). Завважу, що в середині ХVII ст. побутував жарт, що навіть термін «Русь» походить від слова «рухати» у тлумаченні «приробляти до чогось ніжки» (красти). Відтак, поляку від автора фрашки подається порада постійно пильнувати свого добра, коли поруч русин.
«Хитрість» — то поняття, що конкурує з «Розумом». І русин для поляка є справжнім фахівцем зі сфери ірраціонального та потаємного. Він знає мову тварин і часто оточений прирученими дикими звірами (здається, особливо вражають уяву столичного поляка ручні ведмеді). На сприйняття таких умінь як окультних вказує часте зображення в образі людини, оточеної ручними дикими звірами, руського попа чи то вже зовсім прозоро — пустинника-чудотворця («taumaturgus») русинів-Наливайків.
Цілком окультну силу русину дає і знання «руських» письмен (причому тут є вказівки не лише на церковнослов’янщину, але і принаймні ще на грецьку мову). «Руські книги» («котрі, оповідають, ангели писали») в анекдоті — це завжди джерела дивовижних і небезпечних таємниць (як, наприклад, у випадку з унією «Русі з Ляхи» там зберігається неспростовна істина марноти цієї справи, адже «ніколи на те не дозволяє, аби ті два народи були між собою згодні»).
Дуже цікавою є згадка, що у міфологічній свідомості (просторі анекдоту) і «географічно» Русь безпосередньо межує з «Новим світом» (схоже, це модернова назва для фольклорного «Індейського царства»; утім, нагадаю, що «Індіями» для європейця була й Америка). В анекдоті «Дорога на Новий Світ» останнім знаним оповідачу пунктом дороги є «Погребище на Русі».
Серед політичних проблем, пов’язаних з Руссю, анекдот часто торкався питання церковної унії, цікавився розрізненням між «своїм» Русином і «чужим» Московитом-Москалем, а також зі змішаними почуттями захоплення та остраху споглядав за поширенням української козаччини.
В «уніатській темі» анекдотичної літератури кінця ХVI — першої половини XVII специфічним моментом виступає недооцінка значення унії як відповіді на власне русинські запити. Русини-уніати — утім, як і лояльні православні — часто-густо подаються як така собі нова зброя Контрреформації, її свіжий резерв, готовий кинутись у бій на протестантів та спричинитися до їх остаточної поразки. Слід завважити, що записування всіх противників унії до «Наливайків» (козаків-злочинців) мало у довготривалій перспективі доволі неприємні наслідки — вожді Козацької революції могли подякувати творцям польських анекдотів за сумлінну працю щодо згуртування русинів навколо козаччини.
Тема розрізнення між Русинами (білорусами й українцями) та Московитами (росіянами) представлена, зокрема, анекдотом «Мудра Русь» (збірка 1650 р.), де відповідь про існування Русі «двоякої» — Московської та Подільської або України трактується як прояв звісної вже «руської хитрості»; більш переконливою подана версія, що Русь треба визначати за державною приналежністю (Московська, Волоська — в минулому Татарська, тощо). Утім, підсумовує анекдот, маючи справу з будь-яким русином, треба «тримати камінь за пазухою» через непостійну вдачу того народу.
Не виключено, що ця затятість вже навіяна реаліями Козацької революції, коли з козаками справа стала «зараз так власне, яко і з чортами» (хоча у збірці є лише один безперечно стосовний Хмельниччини анекдот — про муки єврейського бранця через потребу їсти свинину в кримському полоні; сюжет, погодьмося, не надто антикозацький). Згаданий вище огляд-характеристика націй 1614 р. до русинів значно поблажливіший за московитів (які поляку ні в чому не рівня), а послання Сенька Наливайка хоч і згадує, що «тяжко нам і з Ляхами, а гірш з Унітами», але лякає протестантів саме російськими страхами (обіцяє послати «к Москве на Науку», відзначає, що «скупавшись в Неглинній, забудеш скиглити» та «зречешся Лютора і біса самого/ Побувавши у Царя ув’язнень (zwiаzan) Московського»). Між іншим, цікаво, що стереотип Московита не поширюється в анекдоті на донських козаків, які є частиною, хай і найвіддаленішою, «свого» простору і згадки про яких забарвлені досить позитивно (див. різні послання до «козаків донських» зі збірки бл. 1645 р.).
Образ же українського козака — один з найулюбленіших для творців польського анекдоту. Черпати натхнення з козацької криниці їздить сам міфологічний вождь-творець анекдотичної традиції — Совірзал. Народжуються пародійні «думи». «Козак» взагалі починає заміняти «Русина» в анекдотах (див. вступ — «один Русин, а радше Козак…»). Анекдотичний образ козака навіть здобуває ознаки персоналізації (типові імена) — Плахта, Муха та ін.
Голий-босий, але вільний і за словом у кишеню не лізе; суворий до ворога, але відданий другу; дитя природи без «царя в голові», вороже чужої козацтву ієрархії — таким переважно малює козака польський анекдот. Утім, козацький світ сприймається також близько до світу дитинно-підліткового, в якому можна погостити, але неможливо жити постійно. Загроза юнацького радикалізму для батьківського суспільства анекдотом визнається, але легковажиться (адже завжди можна знайти для своїх буйних голів ворога за кордоном).
Цікавим доповненням до образу Русинів у польському анекдоті є оповідь про їх псевдотипові закордонні враження. Про них йдеться в анекдоті «Non est vita, ubi non est nostra dieta» («Нема життя, де нема нашого образу життя», збірка 1650 р.), де мова про «русина, а радше козака», який побував у Італії (взірцевій тоді європейській країні), де йому цілком не сподобалося. Як він висловився: «їдять траву як барани/ ходять в плащах як цигани/ і свініорами звуть панів». Єдиним приємним враженням від італійців для нього стало те, що вони «хліб називають Паном».
Вже відзначену вище зневагу столичного (міського) світу до русинів як провінціалів-селюків знаходимо в анекдоті «Ганебний стовп Львівський» (збірка 1614 р.), де бешкетники студенти («жаки») видають приїжджим селянам-русинам ганебний стовп за місце поклоніння апостолам Петру та Павлу і згодом привласнюють жертви-дари, принесені введеною в оману «Руссю посполитою».
Таким чином, образ Русі та Русинів у польському анекдоті кінця ХVI — середини XVII ст. відрізняється певною багатоаспектністю, хоча негативні риси тут безумовно переважають. Утім, цікаво, що анекдот ніколи не сумнівається у тому, що русини — то окрема «нація», визнає її специфічні таланти та відмінну від польської культурну традицію. Інтеграція останньої у загальнорічпосполитський духовний простір помітна в позитивніше забарвленому образі козака, який тіснить русина в пізніших анекдотах, але диспаритетність такої інтеграції (козаки- діти, неповнолітні та неповноправні у суспільстві) робила перспективи такої інтеграції доволі примарними.
