Уже багато років наше суспільство розколоте, поміж іншого, й ставленням до свята Перемоги. Кожне нове покоління знає про війну 1941—1945 рр. дедалі менше, а ті люди, яких доля (зла доля з обличчям Йосипа Сталіна) кинула в убивчу м’ясорубку, почуваються на цьому святі дедалі самотнішими. Хоч би що писали газети і хоч би як старалися можновладці, ветерани гостро відчувають байдужість суспільства, особливо тієї його частини, у якої вже й діди народилися після 1945-го. Безжалісний мінливий час бере своє.
Є й інші причини, не прямо пов’язані зі все більшим віддаленням у часі від подій, які відзначаються. Гадаю, що лише в тих країнах, де люди століттями живуть на своїй землі у своїй державі, що вимагає від усіх поколінь постійного захисту, виробляється традиційна повага до старих людей — колишніх воїнів, хранителів священного вогню Батьківщини. Очевидно, ми ще недостатньо «проросли» у своєму власному грунті, живемо лише сьогоднішнім днем, святкуємо якісь чужі табельні дати і з бездумною легкістю, мимохідь і не замислюючись, ображаємо тих людей, яких будь-яка нормальна людина мала б оточувати повагою і вдячністю (якщо не за себе, то за своїх предків і для прикладу своїм дітям). А з другого боку, в країні так усе перемішано, такі різні долі та світогляди мають жителі окремих регіонів, що деякі свята перетворюються — вже традиційно — на громадське протистояння. Залишилася надія тільки на всемогутній час, який усе залагоджує. Хоча різні люди по-різному тлумачать і час.
Існують різні теорії моделі взаємодії людини й часу, взаємодії, яка може приводити ті чи інші країни до різних результатів. Наприклад, є народи, дуже «прив’язані» до свого минулого, які з великим небажанням впроваджують новації. Інші співтовариства орієнтовані здебільшого на майбутнє та незаслужено нехтують минулим. Ця остання модель нагадує схему катапультування суперсучасної ракети без надійного стартового майданчика — країна з таким «часом» буде постійно заселена «новими громадянами», завжди відзначатиме «нові свята» й нехтуватиме всім тим, що накопичили й чим жили їхні предки.
Академік Ліхачов вважає, що сьогодні «ми наче стоїмо нерухомо в момент «зараз», перед обличчям швидкоплинного часу, і уявляємо майбутнє — попереду себе, минуле — позаду, а сьогодення десь поряд, навколо нас. Літописці, однак, говорили про князів далекого минулого, як про «передніх князів». Для них минуле було десь попереду, на початку всіх подій, а «задні» події були для них подіями сьогодення й майбутнього». Іншими словами, сучасники ніби завжди перебувають в «обозі» всього того, що вже здійснилося або здійснюється зараз». Звідси той самий висновок — шанування того, хто йде попереду, тобто того, хто є початком, основою нашого сьогоднішнього життя й історії. У даному контексті — тих людей, яким ми всі завдячуємо своїм сьогоднішнім існуванням, які проклали нам дорогу — так, як змогли, й ризикуючи життям.
Упродовж свого життя майже кожна людина демонструє двояке ставлення до часу. У молодості більшість людей намагаються «наздогнати» час, «не відставати від часу», вхопити його хоча б за «хвіст». А коли людина старіє, швидкоплинний час залишає її позаду, нерухомою, в оточенні старих, вже незмінних декорацій. Це особливо сумно спостерігати, коли йдеться про ветеранів колишніх воєн — «передніх князів», заслуги яких не можуть і не хочуть зрозуміти молоді покоління. Бо між цими людьми, хоч вони й живуть неначе поряд, утворюється бездонне провалля — різниця в часі.
Біля джерел християнської філософії часу стоїть блаженний Августін (354- 430). «Що є часом?» — ця проблема цікавила його все життя. Він писав: «Таємниця часу нез’ясовна, й можна лише благати Бога про дар розуміння цього явища — з одного боку, дуже звичайного, але разом із тим незбагненного для нас. Для сприйняття минулого ми володіємо пам’яттю, сьогодення сприймаємо за допомогою споглядання й органів чуття, а для майбутнього існує сподівання й очікування» (і мислення). Августін вважав, що реальна історія завжди розгортається «в тіні майбутнього, у вічній боротьбі між добром і злом, яка відбувається то на землі, то на небесах, у часі й поза часом». А також, додамо, в душах людей — одвіку.
Мій Батько воював і лікувався в шпиталі з 1941 по 1946 рік, хоча за віком і посадою не підлягав мобілізації. З якою гордою радістю він надівав свої «регалії» в День Перемоги! Як помічав кожний знак уваги з боку сторонніх людей! Як беріг ті букетики, які хтось здогадувався вручити йому на вулиці! Нам усім це так неважко зробити, а для тих, хто воював, — це визнання того, що їхні страждання та жертви були не марними, що їх пам’ятають, на них зважають. І згорблені спини під старими гімнастерками розгинаються, назавжди поранені ноги ступають упевненіше, на обличчях сяють молоді усмішки!
Роки війни — всупереч усім жахам, крові, несправедливості, небезпечному пораненню — стали для Батька наче апогеєм усього його життя, виконанням священного чоловічого — захисного — обов’язку.
