За свою історію Україна (як і людство) зазнавала чимало трагедій, катаклізмів та національних катастроф — чого варті хоча б монгольська навала у ХІІІ столітті, Руїна у ХVІІ та «упокорення» Петра І у столітті ХVІІІ... Проте і в цьому жахливому «ланцюгу смерті» немає з чим порівняти страхіття Другої світової війни (винятком тут може бути лише Голодомор 1932—1933 років) — найбільш масштабного і кривавого воєнного конфлікту в цілій історії людства. В ті вогненні роки фронт декілька разів прокотився територією нашої Батьківщини; матеріальні й, головне, людські втрати (за найскромнішими оцінками істориків, загинули як мінімум сім мільйонів наших людей) є такими, що фактично лежать за межами будь-якої уяви. Тоді йшлося про саме існування або знищення української нації як такої — оце є головним.
Драматизм сприйняття у суспільній свідомості цієї незрівнянної трагедії народу полягає, проте, в тому, що дається взнаки одна дуже суттєва обставина: нові покоління, які не знали війни (а це вже, щонайменше, 80% українців) часто вельми туманно уявляють, чим була Друга світова війна для нашої нації. До того ж, система старих радянських міфологем, коли увага істориків зосереджувалась здебільшого (а то й винятково) на героїзмі мільйонів у роки війни й замовчувалася народна трагедія, спричинена злочинами тоталітарного режиму, поступилася, як це можна нерідко спостерігати, іншим міфам, де вже немає місця жодному героїзму взагалі, а народ постає здебільшого як пасивна жертва або об’єкт чужого впливу. Очевидно, зростає потреба в об’єктивному, узагальнюючому дослідженні тих вогненних років — бо злочином буде забути їх.
Ось чому довгоочікуваною подією став вихід у світ засадничого двотомника «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття» (перший том уже з’явився у продажу, на підході том другий), підготовленого переважно вченими Інституту історії України НАН України (редакційна колегія: голова — В.А. Смолій, Г.В. Боряк, Ю.А. Левенець, В.М. Литвин, О.Є. Лисенко (відповідальний редактор), О.С. Онищенко, О.П. Реєнт, П.Т. Тронько). До роботи тільки над першим томом редколегія залучила близько трьох десятків фахівців, котрі, розуміючи, що «погляд з ХХІ століття», анонсований у назві видання, є заявою воістину зобов’язальною, прагнули проаналізувати трагічні колізії Другої світової (та Великої Вітчизняної війни як її найважливішої складової) зі справді сучасних і, головне, україноцентричних позицій. Двотомник випущено видавництвом «Наукова думка» на замовлення Держкомтелерадіо України за програмою «Українська книга».
У вступі члени редколегії відзначають: «Зацікавлені в можливостях історичної науки сили нерідко використовують її для апологетики тих чи інших вождів, режимів, суспільно-політичних систем. Цей синдром залежності кінцевого продукту дослідницьких зусиль істориків від соціального/політичного замовлення є універсальним і простежується не тільки в пострадянських державах, а й у розвинених демократіях. Однією (але не єдиною) з причин цього явища є наявність жорстких рамок офіційної історіографії, що практично в усіх випадках позначена історичним нарцисизмом, глорифікацією й героїзацією одних сторінок і ретушуванням, замовчуванням (коли не фальсифікацією) інших. Особливо «не пощастило» в цьому сенсі історії Другої світової війни. Упродовж кількох повоєнних десятиліть вона писалась під диктовку переможців, і це сприймалось як виправданий обставинами, що викликали найбільший збройний конфлікт в історії людства, факт. Навіть змагання двох систем у період холодної війни велося за цілком визначеними (щоправда, досить умовними) правилами. Але з часом рамки офіційної історіографії стали завузькими для вчених».
На думку редакторського колективу та авторів видання, серед наявних викликів часу слід відзначити насамперед «гуманізацію історичного знання», «зміщення центру уваги від масштабних історичних колізій, військових операцій, соціально-економічних процесів у бік людини, її життєвих стратегій, переживань, моделей поведінки», що фактично «відкрило «паралельний світ» війни». Своє завдання автори двотомника формулюють таким чином: «Ідея цього проекту відштовхується від прагнення оприлюднити результати напрацювань учених, які останні десятиліття професійно досліджували ті чи інші аспекти війни. При цьому надзавдання полягало не в тому, щоб розкрити все розмаїття воєнно-історичної проблематики, а в тому, аби зосередитися на вузлових, найважливіших питаннях, дати їм глибокі, безсторонні оцінки, що ѓрунтуються на максимально широкій джерельній базі та новітніх теоретичних здобутках вітчизняної і зарубіжної історичної науки. Наріжним каменем видання є авторське бачення того чи іншого сегмента війни, а також його теоретичне осмислення». Додамо, що книги побудовано не за хронологічним, а за проблемно-тематичним принципом: це дуже важливо для розуміння особливостей видання.
Які ж проблеми перебували в центрі уваги колективу істориків, що створювали двотомник? Це відображено у відповідних розділах книг та їхній структурі. Спочатку йде розгорнутий огляд питань методології та історіографії війни (йому передує ѓрунтовна стаття О. Лисенка «Історіописання Другої світової війни як самостійна субдисципліна»), причому як історіографії радянської, так і сучасної вітчизняної, а також (цікаво!) німецькомовної історіографії про Україну у Другій світовій.
Далі йдуть наступні розділи.
1-й розділ. «Початок Другої світової війни. Бойові дії на німецько-радянському фронті». Тут розглядаються такі проблеми: «Бойові дії радянських військ у вересні 1939 р.» (А. Руккас) — цікава розповідь про те, як Червона армія «посприяла» гітлерівським з’єднанням у розгромі Польської держави; особлива увага приділяється при цьому аналізу змісту та наслідків «золотого вересня» 1939 року (трохи раніше дуже вдало й доречно наводяться слова академіка Мирослава Поповича: «Це ще один, найбільш макабричний приклад зазначеного Драгомановим історичного парадокса — розв’язання імперським поневолювачем національних завдань України. Населення Західної України щиро вітало Червону армію і радянську владу, та невдовзі відчуло, що потрапило в умови бідності і гніту набагато жорстокішого, ніж націоналістичний гніт небагатої авторитарної Польщі — незважаючи на утвердження україномовної освіти, науки і культури»).
Операція Червоної армії в Бессарабії та Північній Буковині (28 червня — 5 липня 1940 р.) (В. Хаджирадєва) — йдеться про маловідомі сторінки приєднання Північної Буковини (Чернівецька область) до УРСР.
Стратегічні та фронтові операції Великої Вітчизняної війни на теренах України (В. Грицюк) — один з основних розділів першого тому, де докладно аналізується перебіг бойових дій на землі України у 1941—1944 рр. До речі, однією з головних ідей видання взагалі є думка про те, що «українське питання» в усіх його аспектах (військовому, політичному, економічному, ідеологічному, гуманітарному) відігравало виняткову роль у перебігу війни — і це переконливо аргументується! Ось деякі цифри й факти, наведені В. Грицюком: бої на теренах України тривали 1225 днів і ночей, що становить 86% загального часу участі СРСР у війні з нацистською Німеччиною; Україна була величезним джерелом живої сили — лише протягом першого року війни в республіці було мобілізовано 3 млн. 185 тис. чол., із початку звільнення окупованих територій і до кінця війни лави Червоної армії поповнили ще чотири мільйони вихідців з України. Нарешті, Україна, яка в різні періоди війни постачала на фронт від кожного п’ятого до кожного третього солдата, зазнала колосальних жертв: під час боїв на її території загальні втрати Червоної армії перевищили 6 млн. 683 тис. особового складу.
Радянські військові мобілізації на території України у 1941—1945 рр. (Л. Рибченко). Тут докладно розглядається механізм, мета, зміст та наслідки мобілізаційних акцій, здійснюваних радянським політичним та військовим керівництвом на українських землях під час війни. Багато фактичного матеріалу публікується вперше; наводиться цікавий уривок зі спогадів генерала Петра Григоренка, який був безпосереднім свідком таких мобілізацій.
2-й розділ. «По інший бік лінії фронту». Ця частина книги містить великий масив нової, досі не оприлюднюваної інформації про систему управління окупованими територіями України, причому окремо розглядається ситуація в дистрикті «Галичина», губернаторстві «Трансністрія», рейхскомісаріаті «Україна» (О. Гончаренко, О. Лисенко, Т. Першина, В. Науменко, В. Нестеренко, В. Кучер, Г. Стефаник), фінансово-економічна політика окупаційної влади в Україні (І. Вєтров), сільське господарство України в період нацистської окупації (О. Перехрест), боротьба в тилу нацистських окупантів в Україні (А. Кентій, В. Лозицький), а також ідеться про радянське антифашистське підпілля (М. Слободянюк), українців і поляків на територіях спільного проживання та їхнє політичне та військове протистояння (І. Ільюшин; змістовна стаття, де розповідається про криваве зіткнення на Волині 1943 року — нагадаємо, що 2003 року «День» опублікував підбірку матеріалів на цю тему), німецьку пропаганду в Україні та ідеологічну боротьбу в роки війни (М. Михайлик, Валер. Шайкан, Вален. Шайкан), культуру, освіту і спорт під час окупації (В. Гінда).
Численні автори, упорядники й редактори двотомника прагнули поєднати у своїй творчій праці антропоцентричний, гуманістичний підхід при розгляді трагічних подій війни з підходом україноцентричним. І це їм удалося, що, безумовно, збільшить привабливість книги для читача. А найближчим часом, як уже говорилося, має вийти завершальний, другий том дилогії, де належну увагу буде приділено боротьбі вояків УПА.
