Виховання всіх чеснот людини починається в родині. Для кожної людини родина — не тільки перше й рідне місце на землі, а й наука життя. Хто такі Сулими, які вкрили славою і доблестю не тільки власний рід, але й історію українських земель протягом кількох століть? Так, вони були справжні патріоти, безмежно віддані своєму народові та його традиціям, менше всього переймалися зміною влади у державі, бо для них понад усе були — родина і Батьківщина.
Сьогодні піде мова про завершальний період історії героїчного епосу Козацької доби і про роль у ній останнього козацького полковника з роду Сулимів.
Семен Іванович Сулима доводиться правнуком гетьману Івану Сулимі, він так само продовжив військові традиції роду. Військову службу почав 1722 року. В універсалі гетьмана Данила Апостола від 30 вересня 1729 року на прохання про затвердження виборів баришівського сотника, з одного боку, вимагалося, «аби згаданої сотні отамання і товариство його, пана Семена Сулими, знаючи свого командира, віддавали йому честь і послух зі звичайного повинування». З другого ж боку, гетьман своїм універсалом вимагав від сотника виконання належних обов'язків перед товариством: «Він же взаємно повинен з тими сотняками обходитися чинно і порядно, задовольняючи кожного в потребі його слушною розправою і сатисфакцією, без образ, чого заради і корогву сотенну на зборах товариства вручити йому наказуємо».
Приблизно з середини XVII ст. з'явилися універсали гетьманів про те, що вони беруть того або іншого знатного товариша «під свій бунчук». Такі особи вилучалися з загальної полкової та сотенної юрисдикції і підпорядковувалися лише гетьманові, а також його суду. В кінці XVII ст. така категорія козацтва дістала назву «бунчукових товаришів». Отже, бунчуковий товариш Сулима став виконавцем гетьманських доручень військового та адміністративного характеру. Зокрема, 1729 року він мав особливі повноваження, коли приймав і супроводжував турецького посла при переїзді через Україну.
За правління імператриці Анни Іоаннівни та її могутнього фаворита німця Ернста Бірона козацька старшина Лівобережжя була позбавлена участі у громадських справах. До загального лиха, яке принесла з собою російська імперська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 року. Україна несла найбільший тягар цієї війни. Крім участі козаків у війську, вона була головним постачальником продовольства, возів, коней, фуражу тощо. Походи російської армії на Крим 1733 р. та 1735 р. були невдалими через незадовільну організацію постачання продовольства. В наслідок цього загинули від голоду 12 000 козацьких коней. Семен Сулима брав участь у першому Кримському поході і навіть захопив у полон 12 татар.
Наступним Кримським походом 1736 року командував фельдмаршал Мініх, який вів 54-тисячну армію, в тому числі 12 730 козаків. Ці люди були виснажені, погано озброєні, половина з них не мала коней. Але відвагу і завзяття козакам не позичати. Семен Сулима в цьому поході відзначився під Перекопом і Бакцесером. За мужність під час воєнних дій він отримав похвальний лист від Людвіга, ландграфа Гессен-Гамбургського. Ціною великих жертв Мініх дійшов до Криму і здобув Бахчисарай — столицю Кримського ханства, але змушений був відступити. В цьому поході Мініх утратив половину армії, особливо великі втрати були серед українських козаків, крім того, у війську почалися пошесті. Не обминула хвороба і козацького воїна Семена Сулиму, внаслідок чого його відпустили з походу.
На початку 1737 року татари вдерлися до Полтавського та Миргородського полків. Ці з'єднання втратили тоді близько семи тисяч людей (багатьох з них татари забрали в полон), захопили 10 тис. коней, 150 тис. овець та рогатої худоби, спалили кілька сіл та хуторів. Не зважаючи на ці втрати, 1737 року почався Карасубазарський похід на Очаків та Азов, в якому брали участь гетьманські, слобідські та запорізькі козаки, разом близько 50 тис. осіб. 1737 року Сулима мав військове звання переяславського полкового обозного і брав участь у цьому поході. За виявлену хоробрість в бою він отримав похвальний лист від генерала-фельдмаршала фон Леслі. Очаків здобули, але п'ять тисяч українців загинуло. Знову у війську почалися хвороби, які змусили армію відступити. Під час відступу загинуло ще кілька тисяч козаків та близько 40 тис. коней, взятих з України.
1738 року російсько-українська армія пробилася до середини Криму і знову відступила через незадовільну організацію походу. Під час відступу татари напали на обозну частину військ, переважно українців, і завдали їм тяжких втрат. Лише 1739 року закінчилася війна, внаслідок якої Росія дістала частину Південної України, яку віддали Запорозькому війську. У російсько-турецькій війні 1735—1739 рр. Лівобережжя було головним плацдармом імперського війська. Втрати українців у цій війні сягнули 35 тис. осіб, що для населення загальною кількістю близько 1,2 млн. становило величезну цифру. До того ж, протягом чотирьох років Україна утримувала власним коштом від 50-ти до 75-ти російських полків.
Семен Іванович Сулима продовжував здобувати славу і виказувати військову звитягу 1738 року в Бендерському, а 1739 року в Хотинському походах (у цьому поході також був його родич — Іван Павлович Сулима, полковий обозний, пізніше полтавський наказний полковник). Хотин, місто в нинішній Чернівецькій області, відоме в X—XI ст. у складі Київської Русі, а пізніше, з другої половини XIV ст. — у складі Молдавського князівства, на межі XV—XVI ст. потрапило у васальну залежність від Туреччини; в XVII—XVIII ст. — турецька фортеця, яку російські війська брали кілька разів: в 1739, 1769, 1788 та 1807 роках. За участь у Хотинському поході, в Таучанській баталії при взятті Хотина і при підкоренні всієї Молдавії Семен Сулима отримав царську грамоту і універсал Генеральної військової канцелярії на уряд полковництва. Отже, з 1739 року Сулима — переяславський полковник, і був на цьому уряді до смерті. Слід згадати, що полковник у межах свого полку мав величезні права. Він був воєначальником на війні, а на території полку — найвищим адміністратором. Йому були підпорядковані всі урядовці; він мав судові функції, отже міг карати їх; головував на раді старшин полку. Крім того, полковник був членом колегії генеральних старшин та з'їздів старшин, на які прибував на чолі полкової делегації. Уряд полковника був найвпливовішим в Україні після гетьмана.
За свої численні воєнні заслуги Сулима отримав гетьманські універсали на містечка: частину Баришівки та Переяслава, частину Сулимівки (дідівської) та Сулимівку над річкою Журавкою, села Каратуль, Михальчину Слободу, Власівку, Коржі, Богданівку.
Семен Іванович Сулима мав кохану дружину — Параску Василівну Савич, дочку лубенського полковника, з якою нажив найдорожчий скарб: шестеро синів та п'ять дочок. Своїм дітям вони прищепили любов до рідного краю, навчили творити добрі справи.
1740 року полковник Сулима виконував особливі доручення гетьмана щодо зустрічі посла Туреччини, оскільки було враховано, що він був високоосвіченою і поважною особою. Крім хисту до дипломатії та знання кількох мов, він також мав неабиякий природній художній смак.
Того ж року Сулима найняв талановитих художників (їхні прізвища поки що невідомі), які витворили іконостас Покровської церкви в с. Сулимівка (збудованої стараннями його прадіда — гетьмана Івана Сулими). Від цього іконостасу збереглися кілька ікон, портрети Семена Сулими та його дружини Параски. Ці твори вважаються шедеврами українського живопису заключного періоду козацького барокко. Основна храмова ікона Покрова Богородиці — своєрідний ктиторський портрет, властивий для тогочасної доби, він має величезне історичне, культове та родове значення. На ктиторських портретах художники зображували осіб (навіть померлих), які підтримували церкву або монастир. Таке мистецтво існувало ще з часів Київської Русі і доповнювало зображення інтер'єрів православних храмів для прославлення благочинності і добрих справ.
У часи Гетьманщини ктиторами виступали гетьман і козацькі старшини, які поряд з військовими виконували також адміністративні функції. В кінці XVII ст. на Лівобережній Україні поширилися парадні козацькі портрети. Такий витвір прославляв нового героя — представника козацької верхівки, який постає втіленням ідеальних рис — військової доблесті та мужності. Звернімо увагу на пернач в руках полковника Семена Сулими, такий собі вид булави (первісно холодна зброя) в Україні в XVII—XVIIІ ст., клейнод, символ влади полковника у Гетьманщині і на Запорозькій Січі. Портрети українських гетьманів, козацьких полковників, військових товаришів утверджували їхню значущість, тому все це сформувало стиль парадного репрезентативного мистецтва. Меморіальний характер портретів не допускав нічого випадкового: обличчя поєднують типові риси з індивідуальною виразністю. Портрети малювали з натури або за описом чи за наявним оригіналом; замовляли копії з портретів іменитих предків.
Оскільки ця ікона — родинна, бо на ній зображено родину Сулимів (у центрі праворуч, у зеленому жупані, сам полковник Семен Сулима — замовник цієї ікони), то нема сумніву в тому, що на іконі зображено самого гетьмана Івана Михайловича Сулиму (праворуч угорі). Підходить під опис «гонорового» гетьмана з мужнім, чітко виразним обличчям і одяг: поверх урочисто-військового жупана — вишукана мантія, обрамлена хутром горностая, що підкреслює шляхетне походження (гетьман Іван Сулима був не просто шляхтичем, а нащадком династії лицарів — героїв Грюнвальдської битви 1410 року, про що свідчить також герб Сулимів). Що ж до зображених «царя з царицею», то є зображення візантійських царя Костянтина і цариці Єлени, характерних для іконопису. Оригінал цієї ікони та портрети зберігаються в галереї Сулимів Національного художнього музею у м. Києві. У церкві с. Сулимівка висить копія родинної ікони.
Серед сулимівських ікон є такі, що можуть за своєю художньою цінністю конкурувати з творами Рубенса, бо творці цих шедеврів — західні художники. Саме такою вважають фахівці ікону «Халев та Ісус Навін» — розглядачі Ханаана — землі обітованої» на сюжет Старого Завіту. Одна з сулимівських ікон — «Зустріч Марії та Єлизавети» зберігається у Львівському національному музеї. Були й інші: ікона «Зняття з хреста», написана на пергаменті, ікона на металі, виконана учнями Васнецова, ікона «Нев'янучий цвіт» — безцінні родинні скарби, доля яких невідома. Сулими завжди прикрашали свій родовий храм, виділяли кошти на його утримання. Тож коли полковник Сулима закінчив свій життєвий шлях 1766 року, його було поховано в родинній усипальниці — Покровській церкві с. Сулимівка. Цікава доля і його синів, вже далеких від козацької слави.
Сулими відігравали визначну роль у козацьких справах Запоріжжя та уряду Гетьманщини. Їхня багата спадщина може стати безцінною пам'яткою української історії та культури, справжнім надбанням нації. Їхні традиції вчать мудрості, отже їх слід відроджувати. А величний родинний храм може стати гідним експонатом майбутнього Пантеону України періоду Козацької доби.
