Початок читайте «День» № 193
Як би не було, але за фінансової підтримки Потоцького в 1771—1783 рр. на місці старої Троїцької церкви, яку було розібрано, спорудили Успенський собор за проектом Готфрида Гофмана. Ця велетенська споруда, яка піднімається над Почаївською горою майже на 60 метрів і гармонійно вписується в навколишній краєвид, є видатною пам’яткою пізнього бароко.
Також Потоцький виділив кошти на урочистості з приводу коронування ікони Почаївської Богоматері. Ця подія відбулася 8 вересня 1773 р. Тоді католицька церква на чолі з папою Климентом ХIV, за згодою якого відбулося коронування, визнала святість і чудодійність цієї ікони.
Після того, як волинські землі, й Почаїв теж, потрапили до складу царської Росії, тут розпочався тиск і наступ на греко-католицьку церкву. Розроблялися також плани, як відібрати монастир у греко- католиків і передати його православним. Приводом для цього слугувало польське повстання 1830—1831 рр. Почаївських ченців-василіан звинуватили в тому, що вони підтримали повстанців. Їх насильно виселили, а монастирські приміщення перейшли до православних. Бажаючи закріпити православ’я на західних форпостах імперії, синод Російської православної церкви 13 жовтня 1833 р. представив імператору Миколі I доповідь, у якій пропонувалося присвоїти Почаївському монастирю звання лаври й поставити її на четверте місце після існуючих трьох. (До речі, саме в той час, коли Почаївський монастир належав греко-католикам, його почали іменувати лаврою). Цар затвердив цю доповідь. І Почаїв став офіційно вважатися одним із найбільших монастирських центрів Росії.
Високопоставлені особи імперії робили щедрі пожертвування на монастир. Побували тут російські царі Микола I (1842 р.) й Олександр II (1859 р.), які дали лаврі багаті дарунки. Постійним жертводавцем монастиря виступала графиня Антоніна Блудова, батько якої був високопоставленим імперським чиновником (у різні роки займав посади міністра внутрішніх справ, юстиції, голови Державної Ради та Ради міністрів). Найщедріші пожертви на монастир зробила фрейліна царського двору, графиня Анна Орлова-Чесменська. В 1842 році вона подарувала лаврі мистецьку срібну труну (раку) для мощів преподобного Іова вагою 147 фунтів, срібні лампади вагою 4 фунти, а в 1850 — срібний, пишно позолочений кивот, що коштував близько семи з половиною тисяч карбованців. Після своєї смерті графиня заповідала на монастир 30 тисяч карбованців. На той час це була величезна сума.
Не дивно, що відповідна політика царського уряду, щедрі пожертви представників імперської верхівки перетворили Почаїв на опору російського православ’я на західноукраїнських землях.
У середині 40-их рр. ХIХ століття Почаївську лавру відвідали видатні діячі українського національного відродження М. Костомаров і Т. Шевченко. Тоді тут ще зберігалося чимало «пережитків уніатства». На це вказує Костомаров у «Автобіографії», описуючи свою подорож до Почаєва.
Шевченко прибув до Почаєва, виконуючи завдання Київської археографічної комісії, не пізніше 20 жовтня 1846 р. Принаймні, цим числом були датовані записи в його робочому альбомі деяких пісень, записаних у Почаєві. Шевченко мав зробити для Археографічної комісії малюнки Почаївської лаври — передусім її зовнішній і внутрішній вигляд, а також вигляд із тераси на околиці. Для Шевченка це не було складним завданням. Подібні роботи він неодноразово виконував. У Почаєві він намалював чотири акварелі, два ескізи та начерк олівцем. Незважаючи на те, що це ніби були «технічні роботи», вони ще раз продемонстрували великий талант Шевченка, а також засвідчили, що надійшов новий етап у його творчості як живописця. Почаїв, без сумніву, справив враження на Кобзаря. Це містечко й надалі фігурує в кількох його творах.
На початку ХХ ст. тодішній Волинський архієпископ Антоній Храповицький почав виношувати ідею будівництва на території лаври храму, який би був за архітектурою «російськоправославним». Він виявляв крайнє незадоволення архітектурою Успенського собору, навіть привселюдно кричав: «Не буду служити в католицькому храмі», «Не можу службу правити лицем на захід».
На місці колишнього палацу графа М. Потоцького було споруджено Троїцький собор. Це будівництво тривало п’ять років (1906—1911 рр.), і на нього було затрачено величезні на той час кошти — близько чверті мільйона карбованців. Даний храм був точною копією Троїцького собору Сергієвської лаври, що під Москвою. Він явно дисгармоніював із іншими будівлями Почаївської лаври. На це навіть вказували високопоставлені православні ієрархи.
Під час Першої світової війни та війни громадянської лавра зазнала значної руйнації. Почаїв якраз опинився в прифронтовій смузі. В липні 1915 року з монастиря найбільш цінні речі було вивезено на схід (до Житомира, Ніжина, Харкова й інших міст). 24 серпня цього ж року Почаїв зайняли австрійсько-німецькі війська. Завойовники не особливо церемонилися з почаївськими ченцями та святинями. Ченців арештували й вивезли до концентраційного табору в м. Васергени (Угорщина). В Успенському соборі почали служити католицькі меси, а Троїцький храм перетворили на місце демонстрації кінофільмів.
У травні 1916 року Почаїв знову переходить до росіян. До лаври почали повертатися її святині та ченці. Проте в 1919 вона знову зазнала жорстокої руйнації. Тоді місто захопили більшовики й пограбували монастир.
На початку вересня 1920 року Волинь зайняли польські війська. Почаїв — у складі Польської держави. Тут було зорганізовано автокефальну православну церкву, яка в політичному плані мала пропольську, а в плані культурному — проросійську орієнтацію. Тим не менше, Волинь стала регіоном, де йшла активна боротьба за українізацію православної церкви. Не могла вона незачепити й Почаєва.
На день преподобного Іова 28 серпня (10 вересня) 1933 р. в Почаєві відбулася грандіозна українська маніфестація (кількість її учасників сягала 20 тис. осіб), спрямована проти русифікаторської поведінки тодішнього глави Польської православної церкви, митрополита Діонісія. Перед закінченням богослужіння двоє юнаків повісили на дзвіниці довжелезного жовто-блакитного прапора. І як тільки він замайорів, на монастирському подвір’ї з’явилися чисельні українські прапори та транспоранти. Написи на транспорантах були переважно такого змісту: «Хочемо Української церкви»: «Хочемо тільки українського єпископату», «Хочемо української богослужбової мови», «Діонісію, геть до Москви», «Почаївська лавра мусить бути українською» тощо.
Почаївське духовенство змушене було піти на поступки. Принаймні, проповіді в лаврі почали виголошуватися українською мовою, цією ж мовою почав виходити журнал «Церква і народ», позникали написи російською мовою. Проте це були швидше заходи косметичного характеру. В лаврі й далі продовжували домінувати русофіли.
Осередком русофільства Почаївська лавра залишалася й під час Другої світової війни та й після неї.
За радянських часів, особливо в 60 ті рр., було намагання закрити Почаївську лавру. Проте, напевно, враховуючи високий рівень релігійності місцевого населення, влада не пішла на такий крок.
Як не парадоксально, але саме за радянських часів відбулася «тиха українізація» лаври. Саме через те, що релігійність українського населення, особливо в Західній Україні, була помітно вищою, ніж російського, саме українці переважно поповнювали лави православних священнослужителів і ченців. Не була винятком і Почаївська лавра.
У роки незалежності України ця обитель цілком могла стати осередком українського православ’я. Буквально в перші дні створення Української православної церкви Київського патріархату керівництво лаври виявилося готовим підтримати цю конфесію. Та сталося не так, як гадалося. Терміново прислані з Росії ченці виступили проти тодішнього настоятеля лаври, змусивши його покинути монастир.
Почаївська лавра так і залишилася осередком російського православ’я. Якщо ви зараз опинитеся в цьому монастирі, то з уст ченців часто почуєте російську мову. Цією ж мовою переважно друкується література в лаврі. В її книжкових крамницях повністю домінує російськомовна література, аудіо- та відеопродукція. І це в місті, яке абсолютно українськомовне!
Історія Почаївської лаври — це історія нашої ментальної безалаберності. Ми маємо чудову святиню, яка зрощена працею наших предків. Сюди приїздять не лише з усієї України, але й із різних куточків світу. Навіть у сучасному глобалізованому світі вона вражає нас своєю величчю, красою. Поєднана з навколишньою природою, лавра творить дивну молитовну атмосферу. Проте, опинившись тут, ти з особливою силою починаєш розуміти фразу «на нашій не своїй землі».
