Почаїв — місце святості

Невеличке містечко Почаїв, що зараз входить до складу Кременецького району Тернопільської області, добре знане в Україні (та й за її межами). Це місце релігійного паломництва.

І дійсно, коли потрапляєш у ці краї, відчувається якась незвична енергетика землі. Не випадково тут народилося стільки видатних людей. Із цих країв походили славнозвісний Дмитро Байда-Вишневецький, засновник Запорозької Січі, добре знаний класик польської літератури Юліуш Словацький, один із найвизначніших українських прозаїків ХХ століття Улас Самчук… Цей список можна продовжувати.

Коли ви їдете з Кременця до Почаєва, вас не можуть не вразити місцеві краєвиди. На рівнинних полях ніби зненацька виростають вкриті лісом мальовничі гори. Особливо вражає гора Божа. Це дійсно якийсь «енергетичний вихор». Місцеві жителі кажуть: коли з Божої гори йде хмара, то обов’язково буде дощ, і, навпаки, коли гора ясна — буде погода. А ще на Божій горі, майже на самому вершечку — диво дивнеє! — є джерело. Можете зачерпнути з нього холодної (і, кажуть, цілющої) води. А за кілька кілометрів звідси б’є джерело святої Анни. Тут цілорічно вода має однакову температуру — 4 градуси тепла. Можливо, Божа гора чи це джерело мали б стати основним місцем паломництва. Але в силу різних, здавалось би, чисто людських обставин «пощастило» Почаєву.

Уже в кінці ХVIII — на початку ХIХ століть для українців, поряд із Києвом і його лаврою, монастирями та церквами, важливим місцем святості виступав Почаїв. Про це можна довідатися, наприклад, із творів Т. Шевченка, який дуже тонко вмів передавати народні релігійні уявлення. Ряд героїв його творів ідуть на прощу до Києва й Почаєва. Це бачимо в поемах «Слепая», «Невольник» та «Петрусь».

Десь тоді й витворилась своєрідна міфологія Почаївського монастиря, яку ви можете зараз почути в цій обителі чи прочитати в православних виданнях. Дуже поширеною є легенда, ніби цей монастир був заснований у 1240 р., коли ченці Києво-Печерського монастиря втікали від монголо-татар й осіли на Почаївській горі. До речі, подібні легенди розповідають і про інші монастирі. Вважалося престижним доводити своє походження від знаменитої київської обителі.

Насправді немає ніяких реальних свідчень, що Почаївський монастир існував із 1240 р. Ні тоді, ні пізніше про нього немає згадок в автентичних документах. Перша згадка про село Почаїв належить до 1450 р. Хоча заради справедливості варто відзначити, що на території Почаєва існувало давньоруське поселення. Спочатку село належало Кременецькому замку, а потім шляхтичам Гойським.

Можна зустріти думку, ніби перша історично задокументована згадка про Почаївський монастир належить до 1527 р. Насправді ж, цю згадку дуже проблематично вважати повідомленням про існування монастиря. Це грамота польського короля Сигізмунда I кременецькому старості Якову Монтовичу, в якій говориться, щоб він не втручався в справи почаївських землевласників Гойських і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків із людей, які привозять на продаж продукти. Із цього документа ми можемо лише зробити висновок , що в той час у Почаєві існувала Успенська церква, а на її храмове свято в селі відбувалися торги.

Реальна історія Почаївського монастиря починається не раніше кінця ХVI ст. Власниця Почаєва Анна Гойська, вдова луцького судді, 14 листопада 1597 р. фундувала тут монастир, надавши відповідну грамоту. Подарувала вона також монастирю 10 волок орної землі (понад 200 гектарів), сінокоси та ліси. На користь монастиря вона виділяла щорічно певну суму грошей і десяту частину збіжжя.

Відповідно до легендарної традиції, 1597 р. за наказом Анни Гойської до Почаєва було перенесено ікону Богородиці, яка вважалася чудотворною. Перед нею ніби зцілився сліпонароджений брат Анни. Зараз ця ікона є головною святинею лаври. Наскільки ця легенда відповідає реаліям — судити складно. Принаймні жодних історичних документів про цю подію не збереглося. Швидше за все, вона по-своєму на рівні міфологічному відобразила факт заснування монастиря.

Велику роль у становленні Почаївської обителі відіграв Іов Залізо (бл. 1550—1651 рр.). У 1582 р. він став ігуменом Дубнівського Чеснохресного монастиря, який знаходився під опікою князя Василя-Костянтина Острозького. У цьому статусі Іов перебував близько 20 років. Десь на початку ХVII ст. він покинув Дубно й оселився на Почаївській горі. Що було причиною цього, можна лише здогадуватися.

Маючи значний досвід монастирського управління, Іов зорганізував у Почаєві суспільножитний монастир, запровадивши в ньому статут чернечого життя Федора Студита. Йому довелося зустрітися з чималими труднощами. Після смерті Анни Гойської власником Почаєва став її внук Андрій Фирлей, який сповідував протестантизм. Між ним та ченцями Почаївської обителі виник конфлікт, що, ймовірно, мав майновий характер. Подібні конфлікти були доволі частими тоді. Адже монастирі виступали не просто релігійними осередками, а й прибутковими господарськими структурами.

Власне, конфлікт полягав у тому, що Фирлей послав свого слугу Григорія Козинського з воїнами в Почаївський монастир, щоб вони пограбували його. Нападники забрали ікону, а також церковні дорогоцінності — золото, срібло, коштовні камені, дорогий одяг. Зараз розповідають, ніби дружина Фирлея вчинила наругу над іконою Богородиці та іншими цінностями монастиря. Через це вона захворіла. А чоловік, перелякавшись, віддав ікону монастирю. Насправді ж Фирлей змушений був повернути пограбовані монастирські цінності через рішення Люблінського трибуналу.

Часто цей конфлікт між Фирлеєм та почаївськими черницями подається як конфлікт конфесійний: власник-протестант проти православних ченців. Звісно, різниця в конфесійній приналежності могла дати знати про себе. Проте такі конфлікти виникали тоді й між православними шляхтичами та черницями православних монастирів. Також зустрічаються відомості й про напади на ці монастирі українських селян, які, звісно, були православними за віровизнанням. Так, повстанські загони селян у 1648 р. розгромили Почаївський монастир, забравши собі його майно, худобу та хліб. У цій ситуації, хоч як це парадоксально, захисником монастиря виступив князь Єремія Вишневецький, якого православні представляють як свого лютого ворога. У липні 1651 р. цей князь видав монастиреві охоронний універсал і взяв його під захист польського війська.

Іову Залізо вдалося не лише вистояти в цих конфліктах, а й суттєво розбудувати монастир. Він знайшов багатих українських землевласників, які жертвували на обитель. Були це православні шляхетські родини Ушківських, Долинських, Куликовських, Жабокрицьких, Пузин, Малинських, Сташкевичів, Ясногірських та інших. Серед них варто виділити Федора та Єву Домашевських, власників села Бережці під Почаєвом, які зробили на монастир великі грошові пожертви. Завдяки їм на Почаївській горі була побудована в 1649 р. Троїцька церква, куди перенесли чудотворну ікону Богородиці.

До того ж часу відносяться початки формування почаївського культу Богородиці. Набуває поширення легенда, що маленьке джерельце на Почаївській горі — це залишок стопи Божої Матері. Того ж 1649 р. над цим джерельцем було споруджене укриття. У 1665 р. у львівській друкарні Тимофія Сльозки побачила світ робота Іоаникія Галятовського «Небо новоє з новими звіздами…» У ній зустрічаємо розповідь, ніби дуже давно, десь аж у середині ХIII ст. селянин Іван Босий побачив на Почаївській горі Богородицю, з під стопиякої почало текти невелике джерельце з чистою та цілющою водою.

Іще одним важливим моментом у формуванні культу Почаївської Богоматері стала легендарна оповідь про захист нею обителі від нападу турків у липні 1675 р. Згідно з цією оповіддю, Іов Залізо, який на той час уже помер і був канонізований, з’явився з Богородицею над Троїцькою церквою. Мати Божа відвертала від монастиря стріли й кулі турків. Вражені нападники перелякалися й покинули Почаїв.

Ця легендарна подія знайшла відображення в піснях «Ой зійшла зоря вечоровая…», «Пасли пастирі вівці на горі…» та інших зразках української релігійної народної лірики. З часом з’явилися й інші легенди про Почаївську Божу Матір. Важливим моментом зростання релігійного авторитету монастиря стала канонізація в 1659 р. київським митрополитом Діонісієм Балабаном Іова Залізо.

Отже, монастир отримав свого святого, сформувалися відповідні легенди про покровительство над монастирем Матері Божої. Він почав розглядатися як святе місце. Однак це не значить, що обитель у ХVII ст. користувалася особливою популярністю. Це був монастир «місцевого значення». Таких на українських землях тоді було чимало. Принаймні на Волині в той час існували набагато відоміші монастирі. Наприклад, знаменитий Дерманський монастир.

Популярним Почаївський монастир стає у ХVIII ст. І пов’язано було це із, здавалось би, досить прозаїчними речами. Десь на початку цього століття обитель перейшла до рук греко- католиків. Називаються різні дати цієї події — 1712 чи 1713 і 1721 рр. Найправдоподібнішою датою, очевидно, варто вважати останню.

Власниками монастиря стали ченці-василіани. Відбулося це 1739 р. Маючи вже значні традиції організації монастирського життя, вони швидко перетворили обитель не лише на потужний релігійний, а й фінансово-господарський та культурно-освітній осередок. Монастир мав значні земельні володіння, тут було зорганізовано ряд майстерень. Уміле господарювання, а також пожертвування визначали фінансову могутність монастиря, який фактично взяв на себе функції банку, надаючи грошові позички. При монастирі діяла школа (новіціат), у якій проходили підготовку ченці. Такі школи в Руській провінції, до складу якої входив Почаїв, існували лише тут і ще в одному монастирі. До послуг ченців та новіціїв була багата бібліотека.

Особливо відомою стала Почаївська друкарня, видання якої розходилися по всій Україні. Першою значною книгою, виданій у друкарні почаївських ченців-василіан, був «Служебник» 1735 р. Відомими друками стали збірник ораторської й повчальної прози «Народовіщаніє» (видання 1756, 1768, 1778 рр.) та «Богогласник» (1790 р.), що містив вірші й пісні релігійного характеру. Показово, що ряд книг вийшов мовою, близькою до розмовної української. Так, у «Богогласнику» абсолютна більшість творів, 214 одиниць, надруковані українською розмовною мовою або мовою церковнослов’янською в українській редакції.

Розквіт Почаївської монастирської друкарні припав на 1772—1795 рр. Саме тоді вийшло найбільше почаївських видань. Після того як монастир опинився на території царської Росії, його видавнича діяльність згортається. Хоча друкарня й далі продовжувала функціонувати. За сто років свого існування в «уніатський період» тут було надруковано близько 200 книг (дехто вважає — близько 300). У даний час це був один із найбільших видавничих осередків України.

У другій половині ХVIII ст. споруджується архітектурний ансамбль Почаївського монастиря, який і сьогодні визначає обличчя цієї обителі. Здійснено це було за значної фінансової підтримки графа Миколи Потоцького. Існує легенда, ніби цей магнат одного разу хотів застрелити свого візника, що через необережність перевернув його карету. Але візник звернувся з молитвою до Почаївської Богоматері. І пістолет, із якого стріляв магнат, дав осічку. Після цього, мовляв, Потоцький став шанувати цю святиню, став греко-католиком і виділив великі гроші для монастиря. Не важко побачити, що поява цієї легенди була визначена культом Почаївської Богородиці.

Та, схоже, жертвуючи гроші на монастир, Потоцький керувався й честолюбивими намірами. Адже ця чернеча обитель на той час була достатньо відома. Долучившись до її розбудови, Потоцький мав можливість прославитися. Не кажучи уже про те, що для людей того часу жертвування грошей на монастир розглядалося як богоугодна справа, що гарантувала людині прощення гріхів та спасіння. А Потоцький, як розповідають, був великим грішником.