Iсторія культурних взаємовідносин України й Росії сповнена драматичних, суперечливих, часом трагічних сторінок. Читати її нелегко, багато що в минулому наших народів необхідно аналізувати і переосмислювати наново, часто відмовляючись від такого звичного для нас «чорно-білого» сприйняття світу. Бо в цьому минулому було все: і цинічний імперський диктат, і неприкрита великодержавна зарозумілість, коли верховна влада в Петербурзі або в Москві взагалі відмовлялася визнавати існування української культури як такої, і української мови, і взаємозбагачення духовних світів двох слов’янських народів, і плідне творче змагання. Головне ж полягає в наступному: якщо ми хочемо бачити історію в усій її повноті, об’ємності і в найскладнішому поєднанні, здавалося б, непоєднуваного — ми маємо тримати в фокусі уваги не окремі фрагменти, «кадри» минулого буття, а все перераховане, всі аспекти історичного процесу. Історії культури це також стосується повною мірою.
Говорячи конкретніше: в історії Росії були Микола I, Валуєв, Пурішкевич, Суслов і ще безліч «погромщиков духа», «неудобозабываемых тормозов» (за словом Шевченка). Але були в цій історії і демократи вищої, справжньої проби, полум’яні вільнодумці, інтернаціоналісти в точному і сущому значенні слова, люди, готові віддати життя за свободу і честь Батьківщини. І аж ніяк не випадково, що саме вони, «апостолы-мученики» (також слова Шевченка) з найглибшою, щирою повагою, без ліберальної «пози», ставилися до України, до її культури та історії.
Яскравим доказом сказаного служить творчість — і весь життєвий шлях — великого російського поета, патріота, мислителя, суспільного діяча, лідера Північного товариства декабристів Кондратія Федоровича Рилєєва (1795—1826). Особистість Рилєєва, його поетична спадщина, етичний приклад його подвигу, його сила духу (за п’ять хвилин до страшного моменту страти на ешафоті він, як засвідчив священик, який супроводжував декабристів-смертників Петро Мисловський, вимовить такі слова: «Батько! Послухайте моє серце; ви пересвідчилися — воно б’ється спокійно...») вражають і сьогодні. Але сьогодні нас цікавить тема «Рилєєв і Україна», цікавить, якою, власне, поставала наша земля, її люди, її історія в уяві Поета.
Щоб зрозуміти, що означала Україна для Рилєєва, досить відзначити, що не тільки дві, за одностайним визнанням літературознавців та істориків, кращі його поеми, «Наливайко» і «Войнаровський», присвячені славним героям нашої історії, не тільки одна з історичних «дум» (так, безсумнівно, в українській манері назвав Кондратій Федорович створений ним дуже цікавий літературний жанр) оповідає про Богдана Хмельницького. Але, образ історичної України, дещо романтизований (однак, можливо, тим більш привабливий) незримо проходить через усю творчість чудового поета. Адже Україна була для Рилєєва найяскравішим прикладом країни і народу, готових віддати життя за ідеали свободи. І коли творець поеми «Наливайко» вкладав у вуста свого головного героя прекрасні, високі слова: «А уж давно пора, мой друг, / Быть не мужьями, а мужами» — він відчував у цих словах щось потаємно близьке для себе.
Заради справедливості слід зазначити, що у 20-ті роки ХIX століття, коли творив Рилєєв, у російській літературі взагалі спостерігалася така собі «мода» на Україну. Але досить порівняти, наприклад, блискучу пушкінську поему «Полтава» (1828), прекрасну за своїми художніми якостями, однак сповнену «високим» імперським пафосом (автор відверто милується Петром, який «Весь, как божия гроза») — і ту ж поему «Войнаровський» Рилєєва, щоб побачити величезну, якісну різницю. Дійсно, як задуманий (і реалізований) хоча б образ того ж Мазепи в обох поетів? Розглянемо питання детальніше.
Мазепа «пушкінський» наділений рідкісним розумом, але передусім підступний, брехливий, жорстокий, егоїстичний, менш за все думає про Україну, а відстоює виключно особисті інтереси. Мазепа «рилєєвський» дається читачу тільки через сприйняття свого племінника Войнаровського, який, вже наприкінці життя, перебуваючи в нескінченному засланні на краю землі, «в країні снігів», у Якутську, далеко від України, оповідає свою трагічну історію єдиній освіченій людині, яка випадково зустрілася йому за довгі 20 років — німецькому мандрівнику Міллеру. І от що вражає: в оминувшій царську цензуру, офіційно опублікованій (у Москві, в березні 1825 року) поемі «Войнаровський» є рядки, що свідчать про визнання Рилєєвим не вузькокорисливих, а, навпаки, патріотичних у своїй основі мотивів, якими керувався Мазепа в 1708—1709 роках (адже анафему, яку наклала на Мазепу московська церква за наказом царя, ніхто не скасував!). Ось ці рядки:
«Но я решился. Пусть судьба
Грозит стране родной злосчастьем, —
Уж близок час, близка борьба,
Борьба свободы с самовластьем!» .
Один з близьких друзів Рилєєва, декабрист Андрій Розен, писав про поета: «Він був готовий прийняти всі муки пекельні, аби бути корисним своїй країні рідній». І такий же рилєєвський герой Наливайко; побачивши, як
«Едва возникнувший из праха,
С полуразвенчанным челом,
Добычей дерзостного ляха
Дряхлеет Киев над Днепром»,
Декабрист Федір Глінка згадував про те, як він відвідав Рилєєва на початку грудня 1825 року, буквально напередодні повстання: «Рилєєв був хворий дуже пухлиною в горлі і ні про що не говорив зі мною, як тільки про різні долі його поем, також про трагедію «Богдан Хмельницький», яку почав писати і мав намір об’їхати різні місця Малоросії, де діяв цей гетьман, — щоб надати історичної правдивості своєму твору». І все ж, хоча трагедія (що писалася тим же неримованим п’ятистопним ямбом, що і «Борис Годунов» Пушкіна) була ледве почата, і за уривками, що збереглися, видно, як змужнів талант Рилєєва. Чого варта тільки репліка запорожця-козака Свирида, звернена до всіх загарбників, гнобителів і кровососів:
«Мы терпим, как быки, но как быки же
Рассвирепеть против врагов мы можем...».
Отже, поет не полишав української теми буквально до останніх днів життя на свободі. Цей інтерес був викликаний як політичними, так і етичними принципами, яких свято дотримувався Рилєєв. І Войнаровський з Мазепою, і Богдан Хмельницький, і Наливайко приваблювали його як борці з деспотизмом («самовластьем»), як істинні патріоти рідної землі. (Відзначимо, до речі, що Кондратій Федорович, за свідченнями друзів, мріяв написати і про гетьмана Петра Сагайдачного!). Цікаво, що твори видатного російського поета — найкраще спростування демагогії нинішніх імпер-шовіністів, які «проклинають» Мазепу і закликають «слідувати заповітам» Хмельницького: адже Рилєєв зовсім не протиставляв одного іншому!
І ще трохи про політичні та етичні принципи Рилєєва. Як згадував декабрист Гаврило Батєньков, 13 грудня 1825 року, в ніч напередодні повстання Кондратій Федорович заявив у колі найближчих друзів і соратників: «Швидше за все ми загинемо. Але якщо ми продовжуватимемо спати, то не будемо ніколи вільними». А потім, за словами Батєнькова, «Рилєєв завiв мрії про Росію до Петра і сказав, нарешті, що варто повісити вічовий дзвін, бо народ в масі своїй не змінився (фатальна ілюзія! — І.С. ), готовий прийняти давні свої звичаї й покинути чужоземне». Цікавим є різко негативне, судячи з усього, ставлення Рилєєва до Петра I, що знов-таки зближує російського поета з Тарасом Шевченком...
Важко байдуже читати лист арештованого Рилєєва, який чітко уявляв собі своє майбутнє, до нового імператора Миколи I. Поет писав: «Осмілююся просити тебе, государю: будь милосердий до товаришів мого злочину. Я винен більше за них усіх; я, з самого вступу мого в Думу Північного товариства, докоряв їх у недіяльності; я злочинними ревнощами своїми був для них найбільш згубним прикладом, словом, я погубив їх; через мене пролилася невинна кров. Вони, по дружбі своїй до мене і по благородству, не скажуть цього, але власна совість мене в тому запевняє. Прошу тебе, государю, пробач їх...» Не про себе думала, не за себе просила ця благородна душа.
Не можна хоча б коротко не торкнутися питання про художню майстерність Рилєєва. Для того, щоб відчути, що перед нами — дійсно видатний поет (не будемо порівнювати його з геніальним Пушкіним, його другом- опонентом, це окрема складна тема), досить прочитати хоча б такі рядки з «Войнаровського»: «Дымились кровию поля, / Тела разбросанные гнили, / Их псы и волки теребили, / Казалась трупом вся земля». Погодьмося: цей опис Полтавської битви (до речі, тут знов-таки немає навіть тіні переможної «імперської слави», як у «Полтаві» — перед нами образ страшної поразки!) не поступиться найкращим зразкам поезії Пушкіна.
Один з останніх віршів, написаних Кондратієм Рилєєвим за кілька днів перед стратою, звучить так:
«Тюрьма мне в честь, не в укоризну,
За дело правое я в ней,
И мне ль стыдиться сих цепей,
Коли ношу их за Отчизну».
