Людство, на жаль, уже давно навчилося задовольнятися брехнею або ж напівправдою. Так уже з давніх часів було для нього і спокійніше, й безпечніше, й ситніше. Це було не важко, тому що поодиноку правду завжди легко приховати за багатьма брехливими версіями. За слушним зауваженням філософа Жана Бодріяра, реальність, таким чином, у сучасній цивілізації перетворилася на свій жалюгідний симулякр.
Наше ж постгеноцидне суспільство ще більш огидне, бо Голодомор майже повністю вичавив із нього останні загальнолюдські чесноти. Про це нам чесно сказали історик Джеймс Мейс та наш співвітчизник, письменник Євген Пашковський: «Ніякого духу; нічого конкретного; ніякої справжності; ніякої суті; нічогісінько, крім того, що ми збилися з дороги, і забейхані, обреп’яшені назвами, боїмось потикатись на очі світла».
Ці люди — рятівники-однодумці для тих громадян, для яких правда ще залишилася не просто словом. Двох останніх із них ми, можливо, не знали б, якби 13 серпня 1905 року в одній валійській родині не народився хлопчик на ім’я Гарет Річард Воен Джоунс.
Мабуть, ще зі свого дитинства він знав про те, що саме він обраний правдою в цьому світі конформізму, цинічного прагматизму, подвійної моралі та суцільної фальші. Мабуть, саме тому Гарет, інтуїтивно відчуваючи свою величезну відповідальність перед прийдешніми поколіннями, ретельно готував себе до протистояння з усім цим непотребом нашої цивілізації. Він здобув блискучу освіту (закінчив Кембрідж), вивчив чотири іноземні мови. Але, незважаючи на це, після навчання працював простим матросом у північних морях Європи, збирав у польових умовах інформацію про епідемію малярії та Ірландську республіканську армію. Це була усвідомлена необхідність фізичного та психологічного гарту й визначення межі власного ризику.
Без цієї цілеспрямованої підготовки в березні 1933 року Джоунс навряд чи повернувся б живим зі своєї ніким не санкціонованої двотижневої пішої подорожі селами радянської Слобожанщини, в яких панувала голодна смерть. Він вижив і доніс світові всю страшну правду про Голодомор завдяки своєму знанню російської, неабиякому фізичному гарту, вмінню переносити голод та холод і розбиратися в людях, чимало з яких дивилися в тих селах на цього дивного британця далеко не так приязно, як здається.
Бо ті села, по-перше, вимирали під дуже щільним контролем більшовицької влади зі всіма її чекістами, міліціянтами та їхніми численними стукачами. А, по-друге, деякі люди, які конають від голоду, здатні, як відомо, їсти навіть власних дітей. І як тут не віддати належне нашому героєві, який за півмісяця своїх мандрів жодного разу не постукався з проханням про ночівлю до таких нещасних, хоча, напевне, й бачив їх чи не в кожному селі.
Мабуть, допомогло тут і те, що ще не постгеноцидні українські селяни вірили Джоунсу, чесноти якого були чітко виписані на його мужньому обличчі. Бо інакше вони не просили б розповісти світові про свою трагедію. Напевне, Джоунс добре усвідомлював і те, що Голодомор є злочином не тільки проти української нації, а й проти всього людства, тобто геноцидом, хоча Рафаель Лемкін 1933-го ще навіть не ввів це своє визначення в обіг. Загальновідомо, що голодна смерть є найстрашнішою передусім тому, що часто-густо перетворює свою жертву з людини на тварину, — без віри, без кохання та патріотизму, без жодного розуміння відмінностей добра та зла, кривди та правди. Тварину, яка заради виживання ладна їсти собі подібних.
На цьому тлі дуже промовистою виглядає розповідь, яку почула студентка Ярослава Дяченко від своєї бабусі (цю розповідь опубліковано в журналі «Країна» №45 від 26.11.2010). У ній ідеться про брата тієї бабусі — хлопця Івана, який перед голодною смертю навесні 1933-го, весь обкладений своїми книжками, промовив свої останні слова: «Як мало я пожив, як мало прочитав і знаю!» Кого тоді втратив світ? Ученого рівня Володимира Вернадського? А може, конструктора рівня Ігоря Сікорського? Питання, на превеликий жаль, риторичне.
Гарет Джоунс протистояв не тільки прорадянському журналістові Дюранті. Це легко довести хоча б тим, що за Волтером Дюранті стояв, з одного боку, більшовицький Кремль, а з другого — дуже впливові володарі «Нью Йорк Таймс». Тоді як за Гаретом Джоунсом не було нікого (викривати сталінській режим його ніхто не вповноважував), якщо не рахувати, звісно, правди. Тому не дивно, що армія з американських і європейських дюранті виграла інформаційну війну в однієї людини на прізвище Джоунс, і світ не дізнався вчасно про геноцид українців.
Вельми показовим тут є зізнання самого Дюранті від 4 квітня 1931 року в американському Посольстві в Берліні про те, що він працює в Москві «за узгодженням між «Нью Йорк Таймс» і радянською владою», і його повідомлення звідти «відбивають офіційний погляд радянського уряду, а не його особистий».
Цікава заява, чи не так? Тим більше, що після неї амбасада США аж ніяким чином не завернула Дюранті додому. Але головне — вона прямо засвідчує, що ніякої змови «світової буржуазії» проти «молодої радянської держави» тоді насправді не існувало. А Волтер Дюранті був потрібний найпопулярнішій американський газеті в цьому випадку лише для того, щоб громадяни США щиро вірили кремлівській брехні про відсутність Голодомору в Україні. І прямим доказом цього може бути факт установлення дипломатичних відносин між СРСР та США того ж таки 1933 року!
Інакше кажучи, геноцид українців 1933-го залишився, за великим рахунком, непоміченим світовою спільнотою тому, що одна потужна геополітична сила не хотіла псувати свої відносини з другою на тлі приходу до влади третьої, яку дві перші побоювалися.
Ось чому брехун Дюранті свого часу отримав Пулітцерівську премію, й досі ніхто не може його її позбавити.
Гарет Джоунс своїми правдивими репортажами про голод 1933 року в західних ЗМІ дещо псував цю атмосферу подвійних стандартів і цинізму. Саме тому він не мав підтримки й серед своїх колег — західних кореспондентів у Москві, й серед урядів країн Заходу. Його правда на той час була для них непотрібна й навіть небезпечна.
Ось зізнання з цього приводу репортера Юджина Лайонза, який описує, як на вимогу радянського чиновника Костянтина Уманського він разом із іншими закордонними журналістами оббрехали Джоунса: «Ми визнали цього чортового Джоунса брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоб заспокоїти свою совість. Потім, коли з брудною справою було покінчено, хтось послав за горілкою і закускою, Уманський приєднався до святкування, й вечірка тривала до ранку».
Погодьтеся, щось не дуже схоже на традиційно обережних до всіляких надмірностей англосаксів. Та, мабуть, та брехня про Джоунса була вже надто завелика, і горілки, щоб залити її, потрібно було чималенько.
Сьогодні таких інтелектуалів, як Джоунс і Мейс, яким би наші проблеми боліли, як свої власні, на Заході, здається, просто нема. А шкода, бо тільки такі правдоборці змогли б відновити історичну справедливість відносно однієї з найбільших європейських націй, яка де-факто втратила цей статус унаслідок геноцидної наруги над нею сталінського режиму.
І якби десь на Заході зараз з’явився такий інтелектуал, як Гарет Джоунс, який би мав доступ до провідних ЗМІ світу і переймався нашою бідою заради правди, як своєю, то, гадаю, процес визнання Голодомору 1933-го року геноцидом знову було б поновлено. Навіть незважаючи на суперечливі вчинки влади...
