У повіті Грубешов [Люблінського дистрикту] поляки палять українські села, в дистрикті Львів українці палять польські села. Вбивства, що відбуваються там, такі звірячі, що німцеві просто не ясно, як можна вбивати людей таким чином. З виступу командувача поліцією безпеки в Генерал-губернаторстві, оберфюрера СС Вальтера Біркампа на засіданні ради ГГ 19 квітня 1944 р.
Всупереч тому, що з питання українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни існує солідна історіографія, до сьогодні питання умов і причин різні вивчене недостатньо. Часто, деколи навіть урозріз вже опублікованим документам, акцент робиться на уявленнях ОУН про моноетнічну державу і применшується стихійний елемент у причинах трагедії. У цій статті акцент буде зроблений на описі конкретних механізмів поступового нагнітання міжетнічної ненависті, яка зрештою і призвела до побоїща. Зосередимо основну увагу, як нам здається, на головному — суперництві двох груп у місцевій адміністрації 1939—1942 рр.
Чинник поступової взаємної бруталізації мало чи не ігнорується низкою істориків. Раніше провідний фахівець з польсько-українського конфлікту Гжегож Мотика у своїй праці «Українські партизани» (2006) стверджував, що чистки почалися несподівано: «Спочатку ніщо віщувало, що Волинь стане місцем таких трагічних подій. Ще на переломі 1942/1943 рр. ситуацію в цьому регіоні позитивно оцінювало польське підпілля». Цей висновок, який був підданий критиці на підставі німецьких джерел, Мотика повторив у своїй недавній роботі «Від різні Волинської до акції «Вісла»» (2011). Попри те, що книга явно нижча за рівнем, ніж його попередні монографії, і в ній з’явилася неорадянська тенденція, саме ця і тільки ця праця Мотики була нещодавно надрукована в Україні. Хоча, наприклад, в цій цитаті помітно недолік наведеного нам джерела — в повідомленнях офіцерів Армії Крайової, що вважали себе представниками інтересів усіх громадян Другої Речі Посполитої, міг бути значний елемент суб’єктивності.
Концентруючись на радикалізмі власне оунівців, на підставі низки публікацій емігрантської української історіографії, описуючи пасторальне, ідилічне сусідство українців з поляками у 30-ті роки, саратовський автор Марк Солонін опонував не названим ним опонентам: «Тепер нас хочуть переконати в тому, що ці люди так сильно образилися на польську владу, що через чотири роки після розгрому і зникнення 2-ої Речі Посполитою «стихійно і масово» пішли різати, рубати сокирами, колоти багнетами, пиляти пилами своїх польських сусідів? Причому стався цей «стихійний вибух народного обурення» саме там і саме тоді, де і коли з’явилися озброєні загони УПА». Не ясна логіка оповіді: стихійне народне обурення чомусь відділяється від появи Повстанської армії.
У роботі американського фахівця Тімоті Снайдера «Реконструкція нації» висунута оригінальна теза про те, що чи не головною причиною антипольського чищення УПА став досвід українських поліцейських, які о брали участь у Голокості у 1941—1942 рр. і навесні 1943 р. і перейшли в УПА. Детального документального підтвердження цій гіпотезі у вказаній роботі не наведено, не ясно з неї також, який відсоток поліцаїв і шуцманів, які перейшли в Повстанську армію, був причетний до власне вбивствах євреїв.
Ці приклади показують, що, попри наявність багатьох праць, у дослідженнях українсько-польського конфлікту ще недостатньо чітко прописана та проста закономірність, що мало не будь-яка міжетнічна або міжрелігійна різанина відбувається унаслідок не умоглядних конструктів політичного керівництва, і не як наслідок «безкінечного ланцюга насильства», а в результаті масової ненависті «ока в око».
...Вітоки українсько-польської ворожнечі сягають корінням углиб століть. Негативні стереотипи свідомості призводили до того, що поляки бачилися українцям пихатими пригноблювачами, а українці полякам — дикими головорізами. У ХХ сторіччя особливого напруження стосунки між двома слов’янськими народами досягли в період Другої Республіки Польської (1918—1939).
Українці, що складали у Другій Речі Посполитій меншість, яка компактно проживає на Волині і в Галичині, в умовах польської етнократії піддавалися гнобленню. Жодної подібності національно-державної або національно-культурної автономії на території Західної України створено не було. Здобути вищу освіту українською мовою в 1921—1939 рр. у Польщі було неможливо, українцям неможливо було зробити кар’єру на держслужбі.
Всі ці заходи використовувалися з боку УВО-ОУН для виправдання тероризму, який у свою чергу вів до посилення репресій влади.
На «східні околиці» уряд Польщі переселяв осадників — колишніх солдатів Війська Польського, які повинні «зберігати» і без них малоземельні східнослов’янські території у складі Речі Посполитої. Волинь до 1917 р. входила до складу Росії, тому поляків на цих землях 1939 р. було не більше 15%, і серед них прошарок осадників був більший, ніж серед поляків-галичан. Хоча більшість осадників і було депортовано 1940 році углиб СРСР, але регіональна пам’ять про них не зникла ще декілька років.
У Галичині і часто на Волині поляки та євреї складали в містах більшість населення. Наприклад, з жителів такого «бастіону українського націоналізму», як Львів наприкінці 1930 рр. українців за даними перепису було тільки 14%. За рахунок численності українського селянства польське населення Західної України складало там невелику частку, але ця мала група де-факто була привілейованою. Формальна конституційна рівність усіх громадян у реальності обмежувалася практикою жорсткого обмеження соціального ліфтингу для представників етнічних меншин. Як відзначали дослідники Другої Речі Посполитої, ніколи неполяк не обійняв у ній посади міністра, воєводи або хоча б губернатора.
Лояльність українців польській державі була слабкою, напруга проявилася вкотре у вересні 1939 року у вигляді повстанської діяльності ОУН в Галіції і частково на Волині, а також нападів окремих представників українського населення на розбиті польські частини. Політичні органи Червоної армії фіксували висловлювання українців з побажанням вирізати все польське населення регіону. Були відмічені випадки, коли полонені польські офіцери і солдати просили органи НКВС підсилити охорону таборів, оскільки побоювалися розправи українців, які були в Польщі меншістю, але одразу стали більшістю в УРСР.
Таким чином, вже у вересні 1939 року багато західних українців постали в очах поляків як зрадники, які не лише не відчуваючи вдячності за захист від більшовиків і нацистів, але стріляють у спину армії, що б’ється з двома тоталітарними загарбниками.
По обидва бьки нового радянсько-німецького кордону влада розглядала поляків або як «одвічного противника», або як носія «буржуазної державності». Перший час органи НКВС бачили основного ворога не в українському, а в польському націоналістичному підпіллі. При цьому проводилося своєрідне «вкорінення» управлінського апарату, тобто залучення до силових структур і на держслужбу місцевого населення Волині і Галіції — перш за все українців. Таким чином, в міліцію потрапило безліч українців, зокрема і членів ОУН, які не втрачали нагоди зігнати на поляках злість за образи 1920—1930-х рр.
Тобто для поляків, які раптово стали дискримінованою меншістю, українці були завзятими і мстивими посібниками окупантів.
Улітку 1941 р. обидві меншості були здивовані розділенням Західної України: Волинь увійшла до новоствореного Рейхскомісаріату (РКУ), Галіція — до вже існуючого Генерал-губернаторства (ГГ). Вже 30 липня 1941 року співробітник німецької польової комендатури в Дрогобичі писав, що західні українці за два роки радянського владицтва не забули утисків з боку польського режиму, а приєднання Галіції до Генерал-губернаторства «...привело до відчутного розчарування українців. Вони не можуть собі уявити, що знову повинні жити в однієї адміністративній області разом з ненависними їм поляками».
При цьому хвилеподібне зростання взаємних підозрінь у зв’язку з розчаруванням від політики німців спостерігалося вже через два місяці після початку війни. У зведенні СД від 19 серпня 1941 р. вказувалося на пильну увагу волинського населення до подій на фронтах: «На Волині українці стурбовані польською пропагандою про нібито катастрофічне становище на німецькому фронті на сході. До того ж [серед українців помітний] страх актів помсти з боку польських нелегальних організацій. Керівництво, яке зараз знаходиться переважно в руках групи Бандери, веде, вочевидь, виходячи з політичних цілей, зовсім не до заспокоєння. Скрізь [спостерігається] загострення відносин між поляками і українцями (Львів, Луцьк, Рівне)». Тобто на Волині.
Більше того, ситуація 1939—1941 рр. щодо місцевої адміністрації в 1941—1942 рр. повторилася з точністю до навпаки. Оскільки українське населення було менш освіченим, ніж польське, то німці стали активніше, ніж совети, залучати до управління поляків. У зведенні СД вже 27 серпня 1941 р. відзначалися досить передбачувані наслідки подібної політики: «Подальше загострення протиріч між поляками і українцями унаслідок проникнення перших до всіх установ. Зараз особливо різка боротьба за отримання посад на залізниці й [у медичному] страхуванні. Тільки в одиничних випадках наявна розсудливість, [що свідчить про те], що брак українських фахівців і надмірно високі претензії українців є головною причиною прийому поляків на службу».
Суперництво за отримання службових місць було викликане не лише банальним прагненням до статусу, зарплати і впливу: представники кожної національності добре розуміли, що станеться, якщо представники братського народу займуть більшість місць в апараті окупаційної адміністрації.
У доповідній підпілля АК з території Львівщини у травні 1942 р. йшлося саме про це: «Настрій серед українців... Ставлення до поляків вороже і підступне, утруднює життя...».
Аналогічно про поведінку поляків на німецькій службі повідомлялося в одному з внутрішніх донесень підпільника ОУН з білорусько-українського пограниччя: «Якщо селянин пише прохання українською, то поляки говорять, що потрібно писати німецькою, а оскільки селянин не вміє писати німецькою, то він полякам повинен заплатити хабар, якщо ж селянин пише польською, то справа буде швидко вирішена.
Поляки добре запам’ятали ті села, які [у вересні 1939 р.] при розвалі Польщі зустрічали червоних (через свою несвідомість), або роззброювали поляків. Тепер польська інтелігенція, яка добре володіє німецькою мовою, інформує німців про ті села як про партизанські гнізда, і німці розстрілювали населення тих сіл і палили хати. Така провокаційна робота була найбільше поширена 1942 року...».
Окрім суперництва за робочі місця, зокрема в поліції, спостерігалася і розбіжність двох етнічних груп Західної України по різні боки політичних бар’єрів.
Поступово активізувалося польське націоналістичне підпілля, на що вказувалося у внутрішньому документі ОУН весни 1942 г.: «Польські організації діють на всьому просторі півночі з[ападно]-у[країнських] з[емель], проте в різних територіях під різними назвами... Їхня спільна політична програма: «Незалежна Польща» — це їх об’єднує.
Всі діють проти українців. Ми для них великі вороги, можливо, більші, ніж німці. До євреїв і москалів ставляться прихильно. Помітна значна співпраця. На Паску було розкидано польські листівки протинімецькі і протиукраїнські».
Більшість поляків поступово стали бачити в нацистах не рівне сонетам, а більше зло. До того ж між урядом В. Сікорського і СРСР були укладені домовленості про взаємодію. Це зумовило «лівий поворот» польської меншості Західної України 1942 року. Про нього згадував командир партизанського загону ГРУ, що дислокувався на Волині з 1942 р., полковник Антон Бринський. За його словами, зв’язавшись з польським підпіллям і населенням Полісся, радянські розвідники отримали сприяння: «Скрізь, де б ми не зустрічалися з польськими трудящими, ми чули в їхніх словах... упевненість, що Польща поверне собі самостійність за допомогою свого народу. Поляки, які не брали участі в жодних організаціях, теж допомагали нам: повідомляли цінні відомості, служили провідниками, ховали наших людей, доставляли медикаменти і зброю».
У огляді СД від 9 жовтня 1942 р. настроям у середовищі польської меншості Волині і Полісся також присвячувалося декілька рядків: «Позиція поляків так само, як і раніше, позначена двома особливостями: з одного боку, надзвичайною вислугою, на яку вказують багато співробітників німецьких установ, з другого боку — концентрацією на ідеї створення великопольскої держави після закінчення війни». Відзначаючи надію поляків на те, що більшовики після перемоги дозволять відтворити Польську державу, зведення вказувало на тривожні для німців сигнали: «Знову і знову спостерігається пособництво польського сільського населення бандам».
Протягом 1942 року Волинь була ареною діяльності груп армійської розвідки і органів держбезпеки, а наприкінці року там з’явилися і диверсійні з’єднання. Пройшовши рейдом територією Рівненської області, українець Сидір Ковпак підтверджував оцінки німців: «Настрій поляків щодо Радянської влади, Червоної армії, червоних партизанів винятково хороший».
Таким чином, перед українцями Волині польська меншість, що і так не викликала симпатій, постала помічником трьох бід: адміністрації нацистів 1941—1942 рр., польських націоналістів, що перебували у підпіллі й планували відновлення кордонів Польщі 1920 року, і совєтів, 1942 р. представлених червоними партизанами.
У свою чергу українська меншість постала для поляків так само: злорадним посібником комуністичної влади 1939—1941 рр., жорстоким прибічником нацистських правителів 1941—1942 рр., і прихованим прибічником терористичної ОУН. Остання, у зв’язку з репресіями комуністів проти легальних українських партій і радикалізацією настроїв населення, планомірно нарощувала свій вплив.
Інакше кажучи, на території Волині поляки й українці упродовж трьох років спостерігали, що будь-яку зміну політичної ситуації їхні сусіди використовують на шкоду їм. У свідомості представників двох слов’янських народів стала проникати думка, що поряд з ними знаходиться група, з представниками якої неможливо домовитися.
До того ж загальна бруталізація жителів Полісся підігрівалася «ефективними менеджерами» зі свастикою. У Галіції, що входила до Генерал-губернаторства, губернатором був Отто Вехтер, який прагнув досягти зі слов’янським населенням певного компромісу. А Волинь же, яка входила до Рейхскомісаріату «Україна», управлялася підручними нелюда Еріха Коха. Останній в довоєнні роки за прорадянську позицію іменувався товаришами по НСДАП «Ерік Червоний» (тобто «Рудий»), а у вересні 1941 р. за виняткову жорстокість від соратників удостоївся іронічного титулу «Другий Сталін».
До кінця 1942 року окрім прямої волі окупантів міжетнічна ворожнеча досягла такого напруження, що ситуація почала виходити з-під контролю німців. Про це писав 1 листопада 1942 р. в огляді ситуації генеральний комісар Волині-Поділля Шене, імовірно на ім’я Еріха Коха: «Напружені стосунки між окремими національними групами, особливо білорусами і українцями, з одного боку, та поляками — з іншого, особливо загострилися. У цьому є певна система. Спроби з якогось ворожого боку непокоїли народ». Ці рядки в оригіналові підкреслені — ймовірно, респондентом документа.
Тривога загарбників наростала: 25 лютого 1943 р. гебітскомісар області Брест-Литовська заявляв у звіті Шене за січень-лютий 1943 г.: «...Неблагонадійні для нас елементи з різних національних груп використовують німецьку адміністрацію для міжнаціональної боротьби один з одним. Іноді відбуваються випадки, коли, наприклад, сільський староста, якщо він поляк, зловживає своїм положенням проти українців, або якщо він українець, то робить те ж саме проти поляків. Я розбираю кожен такий випадок окремо і притягую винних до відповідальності».
Однак було вже пізно. Виникла Повстанська армія, що почала винищування частини поляків з метою вигнання останніх з території Західної України. Про те, що етнічне чищення не було настільки «непопулярним кроком», аби повністю зруйнувати авторитет праворадикальних українських політиків, свідчить підтримка населенням тривалої і при цьому явно безперспективної антирадянської боротьби УПА. Масовість опору і жертв у Західній Україні 1944—1953 рр. перевищувала аналогічні сукупні показники країн Балтії та Польщі.
Статтю написано за фінансової підтримки Міжнародного інституту дослідження Ґолокосту Яд ва-Шем.
ДО РЕЧІ
Що думають про «список 148-ми» на Сході України?
Експерт: «Сумніваюся, що багатьом тут сподобаються принизливі «загравання» представників влади з парламентом іншої країни»
Орієнтуючись на характерну специфіку політико-психологічної обстановка на Південному Сході країни, серед тутешніх мешканців сьогодні можна виокремити два основні типи реакцій на проблему Волинської трагедії. Перший тип — черговий прояв негативного ставлення до історичної ролі ОУН-УПА, а другий — звичайна байдужість, яка походить від політичної апатії, що процвітає нині у Південно-Східних областях, особливо це стосується Донецької області. Щоправда, у контексті другого типу особливим чином відзначився Харків...
11 липня нечисленна група харків’ян провела акцію, присвячену Волинській трагедії, поблизу будівлі генерального консульства Республіки Польща. Активісти цього заходу оприлюднили звернення до Генерального консула Польщі Яна Граната. У документі йдеться: «Учасники пікету висловлюють співчуття польському народові у зв’язку з 70-річчям геноциду польського населення західних областей сучасної України... звертаються до керівництва Республіки Польщі дати однозначне визначення етнічним чисткам на Волині у 1943—1944 роках як геноциду, ... закликають відмовитися від ідеї провести таку Україну в Європейський Союз». В акції взяли участь представники організації «Трудова Харківщина», партій ПСПУ і «Київська Русь».
Зрозуміло, що «задньою думкою» цього пікету могло бути чи то неусвідомлене, чи то цілком цілеспрямоване підігрівання розкольницьких настроїв у країні і політичне нацьковування мешканців різних українських регіонів одне на одного. Власне кажучи, як і у випадку з «листом 148». Що ж до Партії регіонів, то вона вже не вперше за останнє десятиріччя береться за «волинське питання». Луганський соціолог Ілля Кононов у праці «Донбас і Галичина в дзеркалах регіональної свідомості» пише, що 2008 року слідами північнодонецької теми на з’їздах ПР «особлива увага приділялася Волинській трагедії».
Зрозуміло, що політика може зіпсувати все що завгодно. Тому сьогодні на Південному Сході країни, як і в західно-центральних регіонах, важливо виробляти не войовничо-політичне, а мирне й адекватне історичне ставлення до складних сторінок української історії, а також прагнути дивитися на такі проблеми, як Волинська трагедія, менше з погляду ідеологічних стереотипів, а більше з духовно-етичних позицій. Про що свідчать певною мірою подані нижче думки:
Валентин КРАСНОПЕРОВ, донецький історик, громадський діяч:
— Розкручуючи «волинську історію», Партія регіонів шукає чергового приводу намалювати для східного виборця образ «кровожерливого українського націоналіста». Але я не думаю, що проблема Волинської трагедії може істотно вплинути на політичну свідомість, наприклад, виборців Донбасу. По-перше, пересічний мешканець донецького краю далекий від цієї історії. Йому важко зорієнтуватися в тих подіях. По-друге, населення регіону зараз більшою мірою переймається економічними, а не ідеологічними проблемами. Від донеччан сьогодні часто можна почути претензії з приводу того, що влада не намагається вирішувати нагальні питання. Тому на мешканців регіону навряд чи матиме якийсь політичний вплив історія, яка пов’язана не з їх дідами. Окрім того, Донбас дуже специфічний регіон. Йому багато в чому можна дорікнути, але я сумніваюся, що багатьом тут сподобаються ці демонстративні і принизливі «загравання» представників влади з парламентом іншої країни.
Річард КАРАПУДА, настоятель Донецького римсько-католицького костьолу Святого Йосипа:
— Так, на Західній Україні живуть люди, які пам’ятають цю історію, а в нас — на Сході — мало хто знає про неї, спостерігається байдужість. Тут треба більше інформувати людей. Ми маємо пам’ятати про Волинську трагедію, аби такого ніколи не повторилося. На жаль, є політики, які хочуть використовувати історичні події як політичний інструмент, але наша римсько-католицька церква прагне просто говорити про мир, совість, прощення і, звичайно ж, правду.
Отець Георгій (ГУЛЯЄВ), протоієрей і прес-секретар Донецької єпархії Української православної церкви Московського патріархату:
— Передусім, слід сказати, що Православна церква не робить поляризації країни на Захід і Схід. Будь-яка знакова історична дата — це привід осмислити конкретні сторінки історії, оцінюючи їх через призму сьогодення. Не можна допустити, аби в майбутньому сталося те, що було 70 років тому на Волині. Українська православна церква в особі Митрополита Володимира нещодавно виступила зі зверненням про те, що церква підтримує любов до Батьківщини і національної культури, але застерігає від таких гріховних явищ, як ксенофобія, почуття національної винятковості і міжетнічна ворожнеча. На Сході України живе чимало етнічних поляків, які знають про ті волинські події. На прохання генерального консула Польщі в Донецьку Якуба Волонсевича митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон благословив, аби священнослужителі молилися за жертв цієї трагедії. Слід також наголосити, що церква закликає до того, аби такі дати не використовувалися для політичних спекуляцій. Адже принцип політики «розділяй і владарюй», а церква стоїть над цим, вона — над політикою.
Євген СТРАТІЄВСЬКИЙ, політолог, журналіст, Донецьк
