Теплий день у словацькому місті Кошице; «сліпий» дощ примхливо сипле між стовпами сонячного проміння, плямить великими краплями камінні плити готичного храму, грається з парасольками людей, яких зібрала тут неділя. То дуже цікаве заняття — сидіти десь на лавці в чужому місті, спостерігати вир натовпу, вирізняти з нього окремі постаті, намагатися зрозуміти їхнє життя, порівнювати зі своїм. Недалеко від мене зупинилися три жінки, вони щось жваво обговорюють. Їхні голови майже торкаються одна одної; з-під даху трьох парасольок часто чути сміх. Ну й що, спитаєте ви? Власне кажучи, те, що співрозмовниками були дуже старі жінки, а веселилися вони, як маленькі дівчатка. І вигляд у них був дівчачий.
Загальновідомо, що хоча словаки живуть набагато краще за нас, їм ще дуже далеко не лише до європейських, а й до чеських стандартів. Не треба було дивитися двічі, аби здогадатися про невеликі достатки громадянок Словаччини, про яких іде мова. Ошатний і доречний одяг відповідав сезону та вікові жінок, але був, безумовно, дуже дешевим, такими самими були їхні торбинки й парасольки. А жінкам усе-таки було весело.
Згодьтеся, на вулицях наших міст не так часто можна натрапити на старих людей з радісними обличчями. А тим часом, психологи дружно твердять, що не тільки душевний стан людини визначає вираз її обличчя, а й навпаки — існує зворотний зв’язок між цим виразом та нашим настроєм. Я багато разів переконувалася у достеменності цього твердження й тому впевнена, що ті сумні, жорсткі й навіть трагічні маски, які приросли до українських облич — незважаючи на гарну погоду, сліпий дощ, весну, дотепний жарт — суттєво побільшують розміри наших негараздів. Помітно додають до того важкого й несправедливого, що об’єктивно існує в нашому суспільстві.
Старі словачки здивували мене ще одним, а саме: манерою вести бесіду, дуже відмінною від нашої. Згадався Хаджи Мурат, про якого розповів Лев Толстой. Славетний горець не тільки ніколи не перебивав співрозмовника, але мовчав ще якусь мить після того, як той закінчував — може, його співбесідник захоче щось додати. На площі в Кошице я спостерігала невідомий у нас феномен — три старі жінки розмовляли подібно до Хаджи Мурата: уважно слухали одна одну, не перебивали, не говорили одночасно. Нічого гріха таїти, наші бесіди часто йдуть за інакшим сценарієм — один говорить, а інші тільки й думають про те, як втрутитись і почати своє. Це відверто написано на їхніх обличчях. Якщо подумати, то нас ніхто ніколи й ніде не навчав високому й тонкому мистецтву вести розмову. Тому, до речі, ми не повинні аж так дивуватися з нашої Верховної Ради, де кожен депутат співає про своє.
Зрештою, я підійшла до трьох жінок; вони прийняли мене люб’язно й ми трохи поговорили. Дізнавшись, що я з України, ці пенсіонерки маленької і порівняно бідної Словаччини засипали мене співчутливими запитаннями, розмовляли зі мною бережно, як із хворою. (Може, тут, удома, ми всі справді хворі, що не можемо нічого з собою втяти?) Коли, у свою чергу, я запитала, як живеться їм у новій незалежній державі, то почула слова тільки схвальні, попри всі мої старання доторкнутися до дійсності. Зацікавившись такою незвичною для нас реакцією, я поговорила ще з кількома людьми й упевнилася, що всі вони рішуче несхильні критикувати своє перед незнайомою людиною, не бажають виносити на суд чужинця претензії до влади чи свою ностальгію (вона, безумовно, є) за старим укладом. Хто знає, може це одна з тих рис, на яких замішується і сходить тісто нової держави?
