Нещодавно став відомим зміст документа, укладеного «пастирською нарадою» духовенства Свято-Михайлівського храму (Одеса) Російської православної Церкви за кордоном (РПЦЗ). Документ стосується ставлення одеського духовенства — на чолі з єпископом Таврійським і Одеським РПЦЗ Агафангелом — до переговорів між Московської патріархією (МП) та РПЦЗ, які помітно активізувалися в останні роки. Згаданий протокол зборів одеського духовенства РПЦЗ ще раз свідчить, що в цій церкві сформувалася численна і впливова партія, яка має свої погляди на те, за яких умов РПЦЗ готова приєднатися до «Матері церкви», тобто підпорядкуватися Московському патріархату.
У згаданій записці, складеній ще на початку 2005 року і оприлюдненій на офіційному сайті Одеської і Запорізької єпархії РПЦЗ та на Portal-Credo.ru, аналізуються положення проектів примирення між двома церквами. Нижче подаємо текст документа майже без скорочень. Мова там іде від першої особи єпархії — владики Агафангела.
«На мій погляд, ситуація склалася така, що нам конче необхідно відповісти на головне запитання — чи РПЦЗ повинна відстоювати ті принципи, на підставі яких вона виникла і жила 80 років, чи в даний історичний період це питання вже вичерпане і ми повинні — так чи інакше — влитися до складу Московського патріархату?
Очевидно, що політична ситуація в Росії змінилася — комуністичного режиму більше немає. Але чи досить цього для того, аби твердити, що змінився і внутрішній духовний устрій Московського патріархату? Я думаю, що всі погоджуються з тим, що ще кілька років тому такий духовний устрій не був нормальним — поділ між нами був не з-за комуністичної влади, а через внутрішній стан у тій церкві. Чи змінилося щось зараз? Моя думка — принципово нічого не змінилося.
Насамперед тому, що як тоді, так і зараз Московська патріархія не може себе відокремити від влади. У той же час, президент РФ Путін бачить себе спадкоємцем насамперед радянської системи (а не православної імперії). Новим є тільки те, що до радянських сьогодні додають історичні «дореволюційні» пріоритети. Живе також надія, що колись влада в Росії повернеться до свого колишнього устрою. Але поки це тільки надія, а не реальність.
Після падіння у минулому столітті православної світської влади в ряді країн усе т.зв. «світове православ’я» переживає глибоку кризу. Ця криза багато в чому пов’язана з тим, що православ’я досі не пристосувалося до самостійного життя без прямого політичного заступництва. МП (на відміну від сповідників, таких як митрополити Кирило, Агафангел і Петро, які реально дивилися на стан Церкви в сучасному суспільстві і не кривили своєю совістю) намагалася і намагається використовувати «адміністративний ресурс» — попри те, що цим «адміністративним ресурсом» уже є не Богом вінчаний цар, а будь-яке (все-одно яке) правління. У 1927 році цей ресурс дозволив Московській патріархії легально існувати в СРСР, з початку 1990-х років — активно розвиватися за іншої влади. І сьогодні МП не самостійна, її майбутнє залежить від того, куди поведе її цей «адміністративний ресурс».
У такій ситуації нам, як мені бачиться, залишається тільки спостерігати, у якому напрямку буде розвиватися російська влада і вже після того, як уряд стане дійсно і стабільно православним, приймати такі відповідальні рішення, які ставлять нас нехай навіть у найменшу залежність від МП і, відповідно, від цього уряду. Або ж переконатися в повній незалежності МП від цивільної влади, що значно менш ймовірно, ніж перше.
В Україні після президентських виборів склалася принципово особлива ситуація, що вимагає зовсім іншого підходу, який варто чітко визначити і продумати. Тут, між іншим, із благословення Блаженнішого Володимира, за хабарі (що підтверджується документально) і обіцянки надання майна, Московська патріархія виступила в передвиборній агітації на підтримку «адміністративного ресурсу», чим відвернула від православ’я величезну кількість народу.
На сьогоднішній день головним результатом наших переговорів є те, що МП для себе зробила висновок, що з нами можна взагалі не рахуватися. Ми опинилися в ситуації, коли РПЦЗ висловила готовність переглянути весь свій історичний шлях, тоді як МП не поступилася жодним пунктом. З цього можна зробити тільки один висновок — керівництво МП продовжує залишатися скованим і займається більше політикою, а не пошуком шляху до істини.
Тому — на підставі запропонованих переговорними комісіями документів — я роблю такий висновок: на сьогоднішній день ці документи не відповідають ситуації, що склалася, і тому положення, які у них містяться, повинні бути визнані нереальними».
Необхідність і актуальність вищевикладеного підкреслюється недавнім фактом виходу у світ видань, які прославляють і вихваляють митрополита Сергія — з благословення і з передмовою нинішнього Московського патріарха. Згадаємо також, що по клопотанню Нижегородської єпархії МП на честь «Патріарха Сергія» у Росії вже названі площа і готується відкриття йому пам’ятника (у м. Арзамасі). Між тим бажано створити спеціальну комісію з розслідування його діянь (зокрема, необхідно перевірити інформацію про його лист до НКВД 1935 р. з метою не допустити виходу із в’язниці законного предстоятеля Церкви митрополита Петра Крутицького).
P.S. Датою утворення Російської православної церкви за кордоном (РПЦЗ — Русская православная церковь за рубежом) вважається початок 20 х років минулого сторіччя; їїутворили православні духовенство та віруючі, які після революції 1917 року опинилися поза межами Росії, в еміграції. У 20-ті роки, після примирення РПЦ з більшовицьким урядом, всі стосунки між двома церквами припинилися. РПЦЗ звинувачує (і сьогодні) Московський патріархат у «сергіанстві», екуменізмі та інших важливих відхиленнях від православ’я. Найбільш радикальні прихильники конфронтації з Московським патріархатом твердять, що в часи патріарха Сергія відбулося відпадіння всього російського народу від православ’я в єресь. Світовим православ’ям РПЦЗ не визнана; зі свого боку, вона не визнає майже всіх інших православних церков — за порушення церковних правил.
