Є «вічні» історичні проблеми, які, проходячи крізь століття, знову й знову опиняються в фокусі уваги нових поколінь. Серед них особливе місце посідають, мабуть, питання історичної наступності. Яскравий тому приклад — жвавий інтерес до того найважливішого аспекту історії древніх слов’ян, який літописець Нестор (а також, можливо, інші, невідомі нам автори) сформулював у «Повісті временних літ» так: «Хто в Києві почав перший княжити?» і «Звідки пішла Руська земля»?
На превеликий жаль, проблема історичної спадщини східних слов’ян, походження, становлення й розвитку державності, культури й суспільних інституцій у росіян, українців та білорусів практично ніколи не перебувала в сфері «чистої», коректної, об’єктивної науки, а вже багато сотень років знаходиться в центрі «силового поля» політичної тенденційності та злісної сліпоти, коли пошук істини взагалі втрачає будь-яку цінність. Тому що й для царської влади Московії, й для імперської династії Романових, і для керівництва імперії радянською незаперечною догмою, воістину «наріжним каменем» усієї політико- історичної схеми, що примусово, часом репресивно було наказано вважати істиною всім підданим — була теза про «загальноросійську» (читай: «великоросійську») природу всіх держав східних слов’ян: і Київської Русі, й Московського царства. Так «науково» обугрунтовувався висновок, що з усіх східнослов’янських народів нібито лише великороський (російський) має здатність до державного будівництва, а українці такою здатністю не володіють, у силу чого «своєї держави ніколи не мали» й «мати не зможуть».
Разюча живучість подібних шовіністичних міфів і сьогодні! Причому як на рівні масової свідомості (типове запитання багатьох росіян: «Яким чином Київ став українським містом, якщо його називали «матерью городов русских» Тут ми бачимо, хочеться вірити, ненавмисну підміну понять «Русь» і «Росія», що призводить до термінологічної плутанини й до перекручування правди історії), так і на рівні духовної еліти (навіть такий відомий вчений, як академік Д.С.Ліхачов, усе життя писав про «Слово о полку Ігоревім», називав його «пам’ятником древньої російської літератури», маючи на увазі, мабуть, літературу «великоросійську»).
Але примітно, що навіть у науковій спадщині найбільших російських істориків ХIХ — початку ХХ століть (чий авторитет і сьогодні загальновизнаний) можна знайти ідеї, що суперечать наведеній вище імперській схемі. В першу чергу йдеться про творчість Василя Осиповича Ключевського (1841—1911), видатного вченого, професора Московського університету, практично одностайно визнаного істориком №1 у Росії. Праці Ключевського дійсно стали надбанням як російської, так і світової культури. Людина в певних випадках досить обережна й дипломатична, яка вміє лавірувати, особливо у взаєминах із владою (він викладав історію родині Олександра III), Василь Осипович, однак, будучи далеким від шовінізму (це варто особливо підкреслити!), підійшов до розглянутої нами «імперської схеми» надто критично й досить радикально, причому щодо найбільш істотних позицій, переглянув її у своєму відомому «Курсі російської історії» — підсумковій праці вченого.
Йдеться насамперед про XVII лекцію 1-го тому «Курсу» (1904 рік), присвячену, використовуючи термінологію В.О.Ключевського, питанню про походження великоросійського племені» (зрозуміло, що ця тема методологічно стосується й України!) й «впливу природи Верхнього Поволжя на племінний характер великороса». Може здатись досить дивним: при чому тут природа Верхнього Поволжя? А справа в тому, що В.О.Ключевський, який розглядав історію Росії як «історію країни, що колонізується», саме колонізацію Східноєвропейської рівнини (він відносив її початок до другої половини XII століття, а завершення — до XV століття) вважав тим вихідним рубежем, починаючи з якого (але не раніше!) ми можемо говорити про формування «великороської» народності (потім — нації). Відбувався цей процес, якщо брати до уваги його географічний аспект, у межиріччі Оки й Волги (аж ніяк не на берегах Дніпра!), причому, як підкреслює Василь Осипович, під сильним впливом сусідніх угрофінських племен.
Ось що пише історик: «Великоросійське плем’я було справою нових різноманітних впливів, притому у краї, що лежав поза старою корінною Руссю й у XII столітті був більш інородницьким, ніж російським краєм (мається на увазі все те ж межиріччя Волги й Оки, І.С. ). Умови, в які колонізація ставила російських переселенців в області середньої Оки й верхньої Волги, були двоякі: етнографічні, викликані до дії зустріччю російських переселенців з інородцями в межиріччі Оки-Волги, й географічні, в яких позначилася дія природи краю, де відбулася ця зустріч. Так в утворенні великоросійського племені спільно діяли два фактори: суміш племен і природа країни».
Щоб уникнути різночитань (ще древні китайці людям, які шукають істину, радили насамперед домовитися про зміст понять), звернемо увагу на суть деяких термінів, уживаних В.О.Ключевським. Він пише про «великороське плем’я» (це — майбутні росіяни, — але не у тому значенні, у якому Київ — «мати міст руських») як про «іншу гілку у складі руської народності». Що це за «народність»? А це — той древній слов’янський народ, що був державотворчим у Київській Русі, «стольним градом» якої i був Київ. І якщо «великороси», за словами Ключевського, це «інша гілка» того древнього народу, то хто ж — «перша», «основна» його гілка? З огляду на те, що сам історик визнавав, що саме «населення центральної середньодніпровської смуги» (жодним чином не тотожне «руському»!) «було основою первісної руської народності» (й хоча далі Ключевський пише, що населення це «розійшлося в протилежні сторони» після навали Батия, але, мабуть, він дещо перебільшив масштаби цього явища: народ, що споконвіку жив на Середній Наддніпрянщині, залишився єдиним!) — відповідь на це питання цілком можна знайти.
Ретельно розбираючи питання про «походження великоросійського племені», Ключевський аналізує цю проблему в різних аспектах, у багатьох ракурсах: і економічному, й етнографічному, й мовному, й психологічному. Зазначимо, що й сьогодні становлять неабиякий інтерес багато думок ученого. Так, Ключевський пише: «своєю звичкою вагатися й лавірувати між нерівностями шляху й випадками життя великорос часто викликає враження непрямоти, нещирості. Великорос часто думає надвоє, і це видається двоєдушністю. Він завжди йде до прямої мети, хоча часто й недостатньо обміркованої, але йде, оглядаючись навсібіч, тому й хода його здається невпевненою. Природа й доля вели великороса так, що привчили його виходити на пряму дорогу манівцями. Великорос мислить і діє, як ходить. Здається, що можна придумати кривіше й звивистіше великоросійського путівця? Ніби змія проповзла. А спробуйте пройти пряміше: лише поплутаєте й вийдете на ту ж звивисту стежку».
Але ще цікавіше сучасному українському читачу ознайомитися з порівняльним аналізом мови Київської Русі й пізнішої мови великоросів, що у своєму «Курсі російської історії» з усією властивою йому старанністю й об’єктивністю зробив Ключевський. Додамо, до речі, що цей видатний історик був і чудовим фахівцем — філологом, знавцем старослов’янського фольклору й мови, а, крім цього, володів і зразковим літературним стилем викладу (недарма Російська академія наук обрала його в 1908 році своїм почесним членом за розрядом «изящной словесности»!).
Отже, положення, що розвиває В.О.Ключевський, такі. «В говоре древней Киевской Руси — зазначає він — заметны три особенности: 1) она говорила на о, «окала»; 2) звуки «у» и «ч» смешивались, замещали друг друга; 3) в сочетании гласных и согласных соблюдалась известная фонетическая гармония» (Ключевський має на увазі сполучення гортанних приголосних «м», «к» і «х» з твердими голосними «а», «о», «ы», «у», «е», а також м’яке закінчення дієслів у 3-й особі обох чисел — «пишеть», «имуть», дуже характерне для української мови!). «Киевская Русь — подчеркивает Ключевский — сочетала гортанное «к» с твердым «ы», а зубное «у» или небное «ч» — с мягким «и» или «ь»; она говорила «Кыев», а не «Киев», как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики». І далі: «Эта древняя фонетика сохранилась и в наречии малороссов, которые говорят: козаче, на полянции. Мы, великороссы, напротив, не сочетаем «у» и шипящих «ж» и «ш» с мягкими гласными, говорим: кольцо, шыре, жызнь, и не сумеем так тонко выговорить соединенных с этими согласными, мягких гласных, как выговаривает малоросс: отьця, горобьця». І нарешті, підсумковий висновок філологічного аналізу Ключевського (пропустимо для стислості низку його аргументів): «Говоры великорусского наречия сложились путем постепенной порчи первоначального русского говора (тобто мови Київської Русі, І.С .!)... Московское наречие, усвоенное образованным русским обществом, как образцовое, некоторыми чертами еще далее отступило от говора древней Киевской Руси. «Говорить по-масковски» значит едва ли еще не более нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец». Так писав видатний історик Росії в 1904 році...
Дуже показовий факт: у тому ж 1904 році вийшла в світ стаття М.С.Грушевського «Звичайна схема «руської» історії й спроба раціонального укладу історії східного слов’янства», ціла низка положень якої досить чітко корелюється з тезами, висунутими В.О.Ключевським і наведеними вище. Для наочності наведемо одну лише думку Грушевського: «Великоруська народність формується переважно на фінському грунті» (у Ключевського йдеться про найважливішу для становлення великоросійської нації зустрічі племен «русь» і «чудь»). І основний висновок Грушевського: «Розселення українських племен на їхній теперішній території співпадає з початком їхнього історичного життя». Не стверджуватимемо, що В.О.Ключевський абсолютно погодився б з цим твердженням, але, думається, він визнав би, що тут є значна частина істини.
Ще Вольтер говорив, що «тиранічна злість зникає в світлі науки». Творчість Василя Ключевського, людини ліберальних поглядів, скептика й вільнодумця (його афоризми — тема окремої розмови), який ствержджував, що «одним из отличительных признаков великого народа является его способность подниматься на ноги после падения» допомагає й нам, українцям, усвідомити сутність історичної спадщини, за яке наше покоління несе повну відповідальність.
