Інтелектуали Західної християнської цивілізації розуміли і розуміють людину через її зовнішні відносини зі світом. Саме тому західна особистість-«персона» створила найдинамічнішу цивілізацію з ринковою економікою, правовою державою, громадянським суспільством та новоєвропейською наукою... На православному Сході людину бачили як духовну істоту, з її таїною внутрішнього життя. Православна особистість-«іпостась» завжди зосереджувалася на потаємному, але в часи посилення Заходу підкорилася його авторитету в зовнішніх способах життя. Діалог між західною моделлю існування та православним духовним світосприйманням був нерівним. Українське традиційне суспільство раннього нового часу не було винятком і заради власного виживання було змушене болісно перебирати західну модель життя, тобто модернізуватися... Цікавим та повчальним прикладом поєднання традиції й нових змін стала реформаторська діяльність відомого українського наказного гетьмана.
ДВА ПОЛІТИЧНІ ПРОЕКТИ
Східні слов’яни за середньовіччя мали дві держави: Велике князівство Литовське, а згодом Річ Посполиту, та Велике князівство Московське, яке пізніше стало царством. Південна і Західна Русь була органічною частиною польсько-литовсько-руської державності. Лише після церковної Берестейської унії 1596 року козацтво та Православна Церква почали частково усвідомлювати свої окремішні інтереси у спільній «співдружності двох народів». Реально «унія» пройшла у формі двох соборів у Бересті, кожен з яких виніс різні церковно-правові рішення. Власне унійний погодився на духовне підпорядкування Римському престолу, за умови збереження зовнішнього візантійського обряду, а другий залишився вірним Православ’ю. Унія підштовхнула інтелектуалів Русі, що перебувала у складі Речі Посполитої, подивитися на своє життя «західними» очима. Цей поворот у світосприйманні дав можливість долучитися до інтелектуальної спадщини народів Західної та Центральної Європи, але засвідчив, що навіть освічені представники духовенства та світської еліти не розуміли православного учення і духовної традиції. Тому виклик Берестейської унії став нерівним діалогом цивілізацій, що визначив подальшу історію усієї Центрально-Східної Європи у цілому та України зокрема, а її наслідки спостерігаються і до сьогодні.
У Московській державі «унію» традиції з західною моделлю життя здійснив сам цар. Петро І вірив, що можна утворити зовсім нове суспільство, змінивши відносини між людьми. Для нього зразком державного устрою став суспільно-політичний лад Швеції та інших країн Північної та Центральної Європи. У цих країнах панувало вчення про бюрократичне управління державою, згідно з яким людське життя мало бути розкладено по урядових поличках. Російський цар був переконаний у тому, що перенесення європейської системи управління у його володіння дасть такий же результат. Тому він заради модернізаційних реформ сміливо зламав усталений багатовіковий традиційний устрій.
Україна почала модернізуватися більш ніж за століття до петровських реформ. Еліта Гетьманщини виявила неабияку активність щодо модернізації свого суспільства. Про це свідчать діяльність І. Мазепи у посиленні гетьманської влади, підтримка церковних та світських інтелектуалів, увага найманому війську, намагання Івана Скоропадського врегулювати судочинство Гетьманщини, спроби Данила Апостола реформувати військо й правосуддя, узгодження урядів козацької адміністрації з імперською «табелю про ранги», зусилля Генеральної військової канцелярії унормувати систему мір і ваг у середині XVIII ст., діяльність Кирила Розумовського та його оточення щодо впровадження у життя ідеї відокремлення військової влади від судової, створення двох університетів західноєвропейського зразка, реформування війська, будівництво заводів та фабрик західного взірця, спроби перетворити виборче гетьманство у своєрідну монархію на зразок німецького князівства. У подібних модернізаційних намаганнях виявив себе і Павло Полуботок.
ОСТАННІЙ МАЛОРОСІЯНИН
Перед нами — повчальна постать із когорти великих людей Гетьманщини. Він належав до вихованців Київської Академії, був знаним поціновувачем книг, людиною з вишуканим естетичним смаком, прагматиком, який умів змінювати своє усталене розуміння дійсності під впливом нових викликів життя, знаним юристом свого часу, особистістю, яка суміщала православну віру з розумінням тодішньої науки. Він був людиною традиції, але почав усвідомлювати необхідність модернізаційних змін. У відповідь на них наказний гетьман спробував «підлаштувати» українську автономію під норми модернізації, яка визнавалася необхідною керівництвом Російської імперії. Павло Полуботок був лояльним цареві, але визнавав таке «підданство» лише за умови існування самобутньої Малоросії. Він був переконаний, що його «малоросійська отчизна» з героїчною історією та багатостолітніми вольностями має право на достойне існування, яке не може припинити ані російський цар, ані самі українці Гетьманщини. Це він довів найвищим виявом переконань особистості — смертю.
Полуботок виріс в атмосфері боротьби за гетьманську булаву, полковницькі та інші уряди (статус) і землі (багатство). У Гетьманщині кінця XVII — початку XVIII ст. молодій амбіційній людині світське життя уявлялося так: здобуття освіти, знаходження покровителя, який би сприяв кар’єрі, служба в козацькій адміністрації, за яку необхідно було домогтися отримання маєтків, вдале одруження. Суспільно-політичними цінностями світських інтелектуалів, як і козацької еліти в цілому, були багатство, статус та влада, які виражалися насамперед у «вольностях». Таким шляхом йшли батько та син Полуботки.
Коли у жовтні 1708 року Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII, Полуботок зробив свій вибір на користь вірності російському царю Петру І. Майбутній наказний гетьман першим прибув на військову раду в Глухові й небезпідставно сподівався на гетьманську булаву. Після невдачі у боротьбі за гетьманство неабияка енергія Полуботка спрямувалася на його бізнесові справи. Він скуповував землі, осаджував села-слободи, споруджував млини та гуральні, гути і рудні, намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах Чернігівського полку. Тобто він став таким собі «олігархом» Гетьманщини.
З одного боку, Полуботок мав жагу до збагачення. З іншого — його час належав до доби бурхливого розвитку молодої української еліти, яка із запізненням на 100?150 років з’явилася у Центральній Європі. Головним для людей Центральної Європи XVIII ст. були вольності, які у реальному житті давали еліті багатство, владу та статус. Оскільки ці соціальні критерії були взаємопов’язаними, то потяг Полуботка до багатства був закономірним наслідком його активної життєвої позиції.
Інтелектуали Західної християнської цивілізації розуміли і розуміють людину через її зовнішні відносини зі світом. Саме тому західна особистість-«персона» створила найдинамічнішу цивілізацію з ринковою економікою, правовою державою, громадянським суспільством та новоєвропейською наукою... На православному Сході людину бачили як духовну істоту, з її таїною внутрішнього життя. Православна особистість-«іпостась» завжди зосереджувалася на потаємному, але в часи посилення Заходу підкорилася його авторитету в зовнішніх способах життя. Діалог між західною моделлю існування та православним духовним світосприйманням був нерівним. Українське традиційне суспільство раннього нового часу не було винятком і заради власного виживання було змушене болісно перебирати західну модель життя, тобто модернізуватися... Цікавим та повчальним прикладом поєднання традиції й нових змін стала реформаторська діяльність відомого українського наказного гетьмана.
ДВА ПОЛІТИЧНІ ПРОЕКТИ
Східні слов’яни за середньовіччя мали дві держави: Велике князівство Литовське, а згодом Річ Посполиту, та Велике князівство Московське, яке пізніше стало царством. Південна і Західна Русь була органічною частиною польсько-литовсько-руської державності. Лише після церковної Берестейської унії 1596 року козацтво та Православна Церква почали частково усвідомлювати свої окремішні інтереси у спільній «співдружності двох народів». Реально «унія» пройшла у формі двох соборів у Бересті, кожен з яких виніс різні церковно-правові рішення. Власне унійний погодився на духовне підпорядкування Римському престолу, за умови збереження зовнішнього візантійського обряду, а другий залишився вірним Православ’ю. Унія підштовхнула інтелектуалів Русі, що перебувала у складі Речі Посполитої, подивитися на своє життя «західними» очима. Цей поворот у світосприйманні дав можливість долучитися до інтелектуальної спадщини народів Західної та Центральної Європи, але засвідчив, що навіть освічені представники духовенства та світської еліти не розуміли православного учення і духовної традиції. Тому виклик Берестейської унії став нерівним діалогом цивілізацій, що визначив подальшу історію усієї Центрально-Східної Європи у цілому та України зокрема, а її наслідки спостерігаються і до сьогодні.
У Московській державі «унію» традиції з західною моделлю життя здійснив сам цар. Петро І вірив, що можна утворити зовсім нове суспільство, змінивши відносини між людьми. Для нього зразком державного устрою став суспільно-політичний лад Швеції та інших країн Північної та Центральної Європи. У цих країнах панувало вчення про бюрократичне управління державою, згідно з яким людське життя мало бути розкладено по урядових поличках. Російський цар був переконаний у тому, що перенесення європейської системи управління у його володіння дасть такий же результат. Тому він заради модернізаційних реформ сміливо зламав усталений багатовіковий традиційний устрій.
Україна почала модернізуватися більш ніж за століття до петровських реформ. Еліта Гетьманщини виявила неабияку активність щодо модернізації свого суспільства. Про це свідчать діяльність І. Мазепи у посиленні гетьманської влади, підтримка церковних та світських інтелектуалів, увага найманому війську, намагання Івана Скоропадського врегулювати судочинство Гетьманщини, спроби Данила Апостола реформувати військо й правосуддя, узгодження урядів козацької адміністрації з імперською «табелю про ранги», зусилля Генеральної військової канцелярії унормувати систему мір і ваг у середині XVIII ст., діяльність Кирила Розумовського та його оточення щодо впровадження у життя ідеї відокремлення військової влади від судової, створення двох університетів західноєвропейського зразка, реформування війська, будівництво заводів та фабрик західного взірця, спроби перетворити виборче гетьманство у своєрідну монархію на зразок німецького князівства. У подібних модернізаційних намаганнях виявив себе і Павло Полуботок.
ОСТАННІЙ МАЛОРОСІЯНИН
Перед нами — повчальна постать із когорти великих людей Гетьманщини. Він належав до вихованців Київської Академії, був знаним поціновувачем книг, людиною з вишуканим естетичним смаком, прагматиком, який умів змінювати своє усталене розуміння дійсності під впливом нових викликів життя, знаним юристом свого часу, особистістю, яка суміщала православну віру з розумінням тодішньої науки. Він був людиною традиції, але почав усвідомлювати необхідність модернізаційних змін. У відповідь на них наказний гетьман спробував «підлаштувати» українську автономію під норми модернізації, яка визнавалася необхідною керівництвом Російської імперії. Павло Полуботок був лояльним цареві, але визнавав таке «підданство» лише за умови існування самобутньої Малоросії. Він був переконаний, що його «малоросійська отчизна» з героїчною історією та багатостолітніми вольностями має право на достойне існування, яке не може припинити ані російський цар, ані самі українці Гетьманщини. Це він довів найвищим виявом переконань особистості — смертю.
Полуботок виріс в атмосфері боротьби за гетьманську булаву, полковницькі та інші уряди (статус) і землі (багатство). У Гетьманщині кінця XVII — початку XVIII ст. молодій амбіційній людині світське життя уявлялося так: здобуття освіти, знаходження покровителя, який би сприяв кар’єрі, служба в козацькій адміністрації, за яку необхідно було домогтися отримання маєтків, вдале одруження. Суспільно-політичними цінностями світських інтелектуалів, як і козацької еліти в цілому, були багатство, статус та влада, які виражалися насамперед у «вольностях». Таким шляхом йшли батько та син Полуботки.
Коли у жовтні 1708 року Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII, Полуботок зробив свій вибір на користь вірності російському царю Петру І. Майбутній наказний гетьман першим прибув на військову раду в Глухові й небезпідставно сподівався на гетьманську булаву. Після невдачі у боротьбі за гетьманство неабияка енергія Полуботка спрямувалася на його бізнесові справи. Він скуповував землі, осаджував села-слободи, споруджував млини та гуральні, гути і рудні, намагався зосередити у своїх руках торгівлю зерном, горілкою та тютюном у межах Чернігівського полку. Тобто він став таким собі «олігархом» Гетьманщини.
З одного боку, Полуботок мав жагу до збагачення. З іншого — його час належав до доби бурхливого розвитку молодої української еліти, яка із запізненням на 100?150 років з’явилася у Центральній Європі. Головним для людей Центральної Європи XVIII ст. були вольності, які у реальному житті давали еліті багатство, владу та статус. Оскільки ці соціальні критерії були взаємопов’язаними, то потяг Полуботка до багатства був закономірним наслідком його активної життєвої позиції.
В інтелектуальному та культурному сенсі Полуботок помітно вирізнявся з-поміж сучасників-старшин. Свідченням ѓрунтовної освіти майбутнього наказного гетьмана стали багата бібліотека в його чернігівському будинку. Для Полуботка світські та церковні книги вітчизняних та іноземних авторів були не лише прикрасою чи частиною нажитого багатства — він ними насправді користувався, оскільки постійно уживав у своїх універсалах латинські та польські вирази. Полуботок не тільки цінував книги, але й сам писав. Він упорядкував «Хронічку», яка охоплювала події в Україні 1452?1715 років. Терміни цього твору, зокрема вживання слів «зрадив» (щодо гетьманів, які виступили проти Московської держави) і «взятий» (щодо політичних бранців російського уряду), засвідчують лояльність Полуботка до православного протектора та Батьківщини-Гетьманщини. У цьому він був подібним до більшості старшин і світських інтелектуалів Гетьманщини, які після «нещасливого шведського року» утвердилися в такій малоросійській подвійній лояльності.
Важливо, що слуги та оточення Полуботка вважали, що він «постоїть за Україну». Житель містечка Сорочинець 1715 року говорив, що «не Мазепа проклятый Иуда, а нынешний гетман — проклятый Иуда, что не стоит за Украйну... а как будет черниговский полковник гетманом, не так будет за Украйну и не будут оную москали разорять...» На святкуванні Різдва Христового 1722 року військовий канцелярист Троцький виголосив промову зі словами «прикладаючи його в Малоросії правління до новонародженого... вождя Христа Господа». Тому не дивно, що у ХІХ ст. за Полуботком у середовищі української інтелігенції закріпився образ «останнього малоросіянина», який, подібно до останнього з могікан чи останнього самурая, відстоював самобутність своєї Батьківщини.
МОДЕРНІЗАЦІЯ ПРОТИ МОДЕРНІЗАЦІЇ
Російський цар Петро І усе життя мріяв реформувати свою державу та зробити її рівною побаченим ним країнам Європи. Лише наприкінці Північної війни (1700—1721) він зосередився на внутрішній політиці. За новою реформою, державне управління розподілялося між колегіями. Лише дві найміцніші традиційні інституції отримали особливі «колегії»: Церква одержала Синод, а Україна — Малоросійську колегію. У такій ситуації Полуботок виявився на диво відкритим перед модернізаційними «новинами» в обстоюванні традиційного суспільно-політичного життя. Український наказний гетьман скористався суперечностями між указом Сенату від 27 травня 1722 року і діями Малоросійської колегії в судочинстві і бойкотував вимогу прислати до відповіді у колегіальний суд козаків, що на них було подано позов до російської установи.
У відповідь на указ від 10 липня 1722 року, у якому наголошувалося на новій колегіальній формі правління як ефективній, наказний гетьман почав свідомо підкреслювати, що традиційне управління Гетьманщиною і так достатньо «загальне» і «колегіальне». У листі до Якова Лизогуба від 5 вересня 1722 року він писав: «яко для публычного всей Малоросіи інтересу всим нам обще присутствовати и трудытыся надлежит по указу Императорскаго Величества». Також Полуботок свідомо намагався представляти інтереси Гетьманщини як «загальні», що відповідало тодішній інтелектуальній атмосфері імператорського двору. На початку листопада 1722 року в Полуботка визрів план організувати делегацію, до складу якої мали входити по два представники з кожного полку. Така представницька депутація, на думку українського політика, мала вплинути на рішення імператора щодо продовження існування самодостатнього українського традиційного устрою.
У другій половині вересня 1722 року Полуботок разом з генеральною старшиною звернувся зі скаргою до Сенату про перевищення повноважень з боку керівника Малоросійської Колегії Степана Вєльямінова. Важливо, що наказний гетьман та його оточення аргументували свої вимоги «новиною» ? порушенням повноважень керівника центральної інституції. Ситуація на той час склалася так, що такі модернізаційні заходи Полуботка було закріплено сенатським указом від 21 листопада 1722 року, який роз’язував головні суперечності та непорозуміння, причому значну частину на користь Генеральної військової канцелярії — своєрідного уряду Гетьманщини. Згідно з цим указом, місцевим життям могла завідувати Генеральна військова канцелярія без відома Малоросійської колегії, на спільні засідання старшина мала запрошувати Вєльямінова, а не всіх членів Колегії, російська інституція не мала права надсилати без ради з генеральною старшиною накази місцевим органам самоврядування. Також було ліквідовано податки, уведені Малоросійською колегією, та багато інших обтяжливих нововведень.
ПРАВО НА МОДЕРНІЗАЦІЮ ПРАВА
З початком діяльності Малоросійської колегії розпочалося руйнування традиційної судової системи. Вєльямінов оголосив прийом на розгляд судових позовів на державців та старшину без апробації їх у судових інстанціях нижчого рівня, що ліквідувало ієрархію судових інституцій. Малоросійська колегія особливу увагу звертала на організацію судочинства, ліквідацію вже усталених «накладів», тобто хабарів при кожному звертанні до суду.
Полуботок та його оточення почали реалізовувати свій проект «поправлення» судочинства. Універсал від 19 серпня 1722 року був своєрідною відповіддю на публікацію указу Малоросійської колегії від 17 серпня цього ж року про заборону стягувати у суді «наклади». Український універсал показав, що українці і самі можуть заборонити брати хабарі та встановити принцип колегіальності судового процесу. Крім того, судові справи мали розглядатися у спеціальній «судовій ізбі», судочинство мало проходити «в пристойних місцях» і обов’язково «тверезим розумом», а справи радили розглядати й вирішувати «не одному судді, але в присутності й іншої старшини». Було запроваджено інститут «асесорів» Генерального військового суду. Вони за відсутності генерального судді Івана Чарниша мали здійснювати правосуддя та оперативно вирішувати справи, що надходили до найвищої судової інстанції Гетьманщини. Цікаво, що цей інститут Полуботок перебрав з назви посади асесора у системі російських колегій. За задумом Полуботка, український асесор мав стати альтернативою російському колезі.
ПЛАТА ЗА САМОЧИННУ МОДЕРНІЗАЦІЮ
Безкомпромісний захист Полуботком самобутності Гетьманщини призвів до його виклику в Санкт-Петербург. У Петербурзі Полуботок, переписуючи російськомовний переклад прохання до царя, дописав від себе вимогу «вместо Малороссийской коллегии учинить генеральный суд в седми персон». Так Полуботок намагався копіювати російських реформаторів, але зробити це так, щоб добра стара нова традиція була б новою в очах імперських модернізаторів.
Настирливість українського політика дратувала Петра І, який не любив такої «вольності». Більше того, 10 листопада 1723 року імператору подали так звані коломацькі чолобитні, підготовлені Апостолом. Головною ідеєю чолобитних стало твердження, що у статтях Богдана Хмельницького не дозволено росіянам в українські права втручатися. Автори чолобитних вважали, що вони самі «реформують» право та позбудуться недоліків у власному судочинстві. Один з цих документів Апостола містив вимогу проведення виборів гетьмана, незважаючи на норму царського указу від 23 червня 1723 року про заборону подачі клопотання з цього приводу. Після ознайомлення з «коломацькими чолобитними» роздратований Петро І віддав наказ арештувати Полуботка та генеральних старшин.
«Справі» Полуботка було надано особливий статус, вона кваліфікувалася як надзвичайно тяжкий державний злочин. Активну участь у роботі Таємної канцелярії брав сам російський цар. Петро І навіть безпосередньо розробив так звані «допросные пункты» для кожного із заарештованих й загальні запитання для Полуботка та його прихильників. Заарештовані відкидали усі протиправні звинувачення, які їм намагалися висунути. Більше того, звинувачені під час слідства вказували на порушення юридичного характеру в діяльності Малоросійської колегії.
Полуботок на допиті у Таємній канцелярії захищав традицію модернізаційною риторикою: «без указа ничего не брали, но по силе сенатского указа...» Цікаво, що представники імперської влади звинувачували Полуботка та його оточення в самочинних модернізаційних реформах: «Для чего вы, не объявя Вельяминову, устроили у себя кроме генерального суда еще какой-то свой суд и какие дела производились в этом суде?» Слідство так і не завершилося, оскільки 18 грудня 1724 року помер головний його фігурант Полуботок.
«Останній малоросіянин» був людиною традиції, але належав до покоління козацьких інтелектуалів, яке розуміло неможливість беззмінного існування «старовини». Наказний гетьман почав усвідомлювати, що реформам Петра І потрібно протиставити яку-небудь альтернативу. Він належав до тих українців, які розуміли, що полишати свою країну без розвитку — значить віддати її в чужі руки, які модернізуватимуть її на власний розсуд. Це залишається актуальним і до сьогоднішнього часу.
