Сьогодні пропонуємо нашому Читачу дещо незвичайний матеріал — статтю британського аналітика Джона Грея «Безнадійно виганяти релігії», де він розмірковує про місце релігії у сучасному світі. Головна думка автора полягає в тому, що, всупереч численним передбаченням і науковим прогнозам, релігійне життя людства аж ніяк не сходить нанівець. Більше того — на земній кулі фіксується бурхливе релігієтворення («нові релігії»), що спалахнуло в минулому сторіччі. Нижче пропонуються деякі думки Джона Грея:
«Після періоду, коли всім здавалося, що релігія та її вплив згасають, вона знов стала одним із найважливіших чинників життя суспільства. Про це свідчать хоча б такі події, як поновлення цькування письменника Рушді, заборона адміністрацією Буша деяких наукових досліджень, войовничий клерикалізм нинішнього уряду Польщі тощо. Ці приклади свідчать, що релігії не послабшали, не перетворилися в аутсайдерів суспільства і не обмежуються втручанням у духовне життя людей. Більше того — сьогодні вони знову перебувають у самому центрі політики.
Багато які політики і журналісти, що формують громадську думку, вельми здивовані таким розвитком подій. Адже віра в те, що земні співтовариства стають все більш і більш секуляризованими, стала в ХХ ст. частиною інтелектуальних уявлень багатьох людей у багатьох країнах. Нещодавно мислителі були переконані в тому, що релігійність нерозривно пов’язана з відсталістю (країни або людини) і що релігія ставатиме все більш непомітною в міру зростання знань, багатства, освіченості та демократії. Виходило так, що людська істота зовсім і не потребує допомоги, оцінки й буття Вищої істоти.
Але всупереч очікуванням, процес секуляризації суспільств іде вельми повільно. Бо хоча за останні 10 років Церква втратила свої позиції у деяких католицьких європейських країнах (Ірландія, Іспанія, Португалія), а Велику Британію стали вважати «постхристиянською» країною (!), в багатьох інших країнах ситуація інакша. Так, у США, які традиційно вважаються зразком сучасної демократії, ставлення до церкви залишається на рівні епохи громадянської війни XIX ст. У посткомуністичній Росії, після 70 років релігійних переслідуваннь, президенти позиціонували себе як віруючих людей, а РПЦ фактично має державний статус, як це було за царату. Тому важко вважати, що релігія неухильно переміщується на периферію, відкриваючи шлях ері повної секуляризації.
Масові політичні рухи, які сформували ХХ сторіччя, часто виконували багато психологічних і соціальних функцій заборонених тоді релігій. Так комунізм забезпечив сенс життя для тих людей (головним чином, у західних країнах, де реалії комунізму не були досить відомі), які вірили у Велику Утопію. Але в міру того, як сяйво Утопії блякло, політичні «релігії» ХХ сторіччя відкидалися — заради різних варіантів традиційних і нетрадиційних релігій та конфесій. І сьогодні ми живемо в такому світі, який тільки-но залишив позаду своє секуляризоване минуле, і в якому релігія стала одним із потенційних чинників війни — сьогодні вона бере участь як у боротьбі за владу, так і за природні ресурси.
Історія попереджає нас про небезпеки, які виникають тоді, коли релігія отримує необмежену владу. Тим більше, що всупереч думці багатьох учених, зменшити цю небезпеку світські держави практично не в змозі. Наприклад, у США, де церква і держава розділені конституцією, релігійний фундаменталізм чинить величезний «форматуючий» вплив на політику країни. А дійсно секуляризована країна не в змозі регулювати міжрелігійні конфлікти; що й продемонструвала Франція в «проблемі» ісламських головних уборів. Це яскравий приклад секуляризованого фундаменталізму, який прагне витіснити релігію (релігії) із суспільного життя.
Тим часом у плюралістичних співтовариствах жодна релігія не повинна мати переваг перед іншими — для держави має бути вигідно, щоб усі релігії були інтегровані в суспільне життя країни, щоб у суспільстві не було релігійних «аутсайдерів». Це дуже непроста задача і універсальних рішень тут немає. Ще одна складно-важлива проблема держави полягає в тому, щоб якимось чином навчити конкуруючі церкви жити в мирі й злагоді між собою».
P.S. Поки в нас «на дворі» тільки 2007 рік — початок століття, і земля все ще населена людьми ХХ століття — з їхніми віруваннями, упередженнями, а часто — ворожістю в стосунках із «чужими». І тому складно судити про подальший розвиток подій, пов’язаних із релігією та вірою, наприклад, в Україні. Принаймні, висновки Джона Грея про силу сучасної віри здаються (особливо в православному світі) дещо занадто категоричними, бо сьогодні вельми часто можна зустріти людей, для яких віра — лише театральна машкара, для, скажімо, лаштунків передвиборних вистав (принаймні, в Україні). Cтворюється також враження, що пан Грей дещо наївно відносить усіх людей — які називають себе християнами, носять натільні хрестики, і ходять двічі на рік до церкви — до віруючих. Ми, українці, дуже добре знаємо ціну, наприклад, своїм «віруючим» кандидатам, ціну їхньої чесності, «піклуванню» релігійним спадком країни, ціну їхньої добродійності. Усе це вельми важко віднести до дійсної віри, бо коли тут міняються обставини — міняються переконання, в тому числі — віра. А що стосується деяких наших православних ієрархів, то вони і в ХХI сторіччі демонструють світу блискучий приклад секуляризації.
Викликає заперечення також переконання Джона Грея в тому, що релігійність європейців залишається на високому рівні. Так сьогодні більшість опитаних британців (57%) вважає, що релігія не дуже важлива для них; приблизно так само висловилася і більш ніж половина опитаних іспанців. У Німеччині значне число респондентів заявляють, що не вірять у Бога, проте визнають існування якихось вищих сил. Велика кількість французів вважають себе «такими, що вагаються, а також агностиками». Характерно, що в багатьох країнах з християнським корінням громадяни не схвалюють втручання церкви в справи держави. Так три чверті опитаних громадян Австралії, Великої Британії, Канади, Іспанії та Мексики, які вважають себе віруючими, негативно ставляться до спроб релігійних лідерів впливати на державну політику. Тож остаточні вердикти виносити зарано!
Насамкінець дозволимо собі висловити сподівання, що релігійні війни, в тому числі — словесні, в поточному сторіччі назавжди кануть в Лету, як і поділ людей на своїх і чужих за конфесійною ознакою. Забудемо, нарешті, про Середньовіччя, де всі воювали з усіма!
