У квітні християни — католики і православні — шанують пам’ять Римського папи Мартіна, який жив у VII столітті. Народився він у Тосканії (Італія), здобув прекрасну (світську та духовну) освіту, а пізніше, присвятивши себе церкві, служив у Римі пресвітером. Після смерті Римського Папи Феодора I (649) пресвітер Мартін був обраний главою Західної церкви (ходили чутки, що це стало можливим через те, що два могутні та конкуруючі духовні римські клани не зуміли поділити між собою кафедру понтифіка).
У VII столітті Християнську церкву, ще неподілену на Західну та Східну частини, роздирала смута — єресь, що отримала назву «монофелітизм» (від «monos» — один і «theleta» — воля). Прихильники монофелітизму, всупереч постановам попередніх соборів і вченням отців церкви, вірили в те, що хоч тіло Ісуса Христа має подвійну природу (людську та божественну), його воля є єдиною — боголюдською. Противники ж монофелітів вважали, що це вчення виключає самостійність людської волі Христа, повністю підпорядковує її божественній волі Отця. Крім того, це вчення перебувало в повній суперечності з постановами Халкидонського Всесвітнього собору 451 року, що визнав у природі Христа повноту як божественної, так і людської природи.
Сучасні віруючі не схильні заглиблюватися в догматичні тонкощі своєї віри (їх більше цікавлять вибори). Але християни VII століття ставилися до проблеми монофелітів зі справжньою пристрастю, особливо в Східній Римській імперії. Нескінченні та запеклі суперечки «єретиків» із православними відбувалися в усіх прошарках суспільства. І це всупереч тому, що імператор Констанс II і Константинопольський патріарх Павло II були прихильниками єресі монофелітів, і що був виданий указ «Взірець віри», у якому заборонялися всі спори та дискусії. Зокрема, категорично заборонялося навіть згадувати терміни, що стосуються природи Христа. Вчення монофелітів було схвалене кількома імператорами, багатьма авторитетними духовними людьми, в тому числі Константинопольським, Антиохійським і Александрійським патріархами. На площах, базарах, біля храмів, у харчевнях і в палацах вельмож усі розмови точилися тоді навколо однієї і тієї ж теми «Якою є воля, енергія Сина Божого?».
Проти монофелітів виступав відомий Максим Сповідник, який стверджував, що людська воля Христа завжди зберігає самостійне буття і лише в акті вільного вибору вона підкоряється волі Бога-Отця. Були й інші незгідні, але загалом ситуація складалася на користь єретиків-антихалкідонців.
Як відомо, в той час Римська кафедра входила до складу Всесвітньої церкви та поміщалася там, згідно з диптихом, почесне перше місце (перед Константинопольською). Ще зазначимо, що протягом кількох століть Римська кафедра часто слугувала визнаним арбітром у догматичних загальнохристиянських спорах. Тому не дивно, що, коли в Римі був отриманий імператорський «Взірець віри», Папа Мартін, твердий захисник ортодоксії, скликав Помісний Латеранський Собор, на якому були присутні 150 західних єпископів і 37 представників Сходу, в тому числі й Максим- сповідник. Собор наклав анафему на монофелітів і віруючих, які захищали його. Одночасно Папа Мартін послав Константинопольському патріарху Павлу послання з умовлянням повернутися до істинно православного сповідання віри.
Імператор, підданий єресі, розгнівався й відправив у Рим воєначальника Олімпія із наказом доставити Папу Мартіна на суд (649). Як повідомляє житіє св. Мартіна, Олімпій, прибувши до Рима, «убоявся духовенства та народу» і замислив злодійство — підіслав воїна, щоб той таємно убив римського папу. Але коли вбивця наблизився до св. Мартіна, він несподівано осліп. Зляканий цим чудом Олімпій спішно поїхав до Сицилії і там незабаром був убитий у бою. Але жорстокий імператор послав у Рим ще одного слугу з тією ж метою — Федора. Той висунув Мартіну тяжкі обвинувачення — в таємному спілкуванні з ворогами імперії — сарацинами, в гонінні Пресвятої Богородиці та в неканонічному зайнятті папського престолу. І, попри заступництво римського духовенства та парафіян, Мартін, уже старий і хворий чоловік, був схоплений вночі воїнами та відправлений на суд до Константинополя.
Хворого старого принесли до суду на ношах, де судді грубо наказали йому відповідати стоячи. У процесі розгляду виступили численні лжесвідки, які оббрехали святого в зрадницьких зв’язках із сарацинами. Упереджені судді не захотіли слухати виправдань підсудного, який зміг тільки сказати: «Господові відомо, яке велике благодіяння надасте ви мені, якщо негайно стратите». Але на цьому не закінчилося. Після суду старика-мученика виставили в роздертому одязі на знущання натовпу, який кричав: «Анафема! Анафема Папі Мартіну!». Після цього оголосили нарешті вирок імператора: «Позбавити сану та стратити». Напівголого хворого старика закували в ланцюги та поволокли до в’язниці, де посадовили разом із розбійниками. Переказ, однак, свідчить, що вони були більш милосердні до святителя, аніж високоповажні християни.
Але надалі виявилося, що за Папу Мартіна заступився його, якщо можна так сказати, ідеологічний противник — Константинопольський патріарх Павло, який тоді був дуже хворим, — коли до нього прийшов імператор і розповів про суд над Мартіном, Павло дуже благав гостя припинити муки Мартіна. Імператор погодився... на ще на один допит із метою навернути підсудного до «правої віри». Мартін, однак, відповідав суддям одне: «Якщо навіть мене розірвуть на дрібні шматочки, все одно не спілкуватимуся з Константинопольською церквою доти, поки вона перебуває в зловір’ї». Імператор гнівався, однак замінив смертну кару засланням «на край світу» — у Херсонес Таврійський (знайомі нам місця!). Там цей мужній Папа й помер (655), виснажений хворобами та злигоднями. Поховали його за містом у Влахернській церкві. Пізніше мощі святого Папи Мартіна були перенесені в Константинополь, а ще пізніше — в Рим.
Єресь монофелітів була засуджена на VI Всесвітньому Константинопольському Соборі того ж століття (680 — 681 рр.) Відтоді остаточно затвердилося містичне вчення про дві природи та дві волі Христа. І сьогодні всі віруючі католики та православні переконані в тому, що Син Божий має подвійну — божественну та людську — природу як свого тіла, так і волі. А могли ж і помилитися!
