Микола Лєсков (1831— 1885) — видатний російський письменник, знавець побуту різних національностей та прошарків Російської імперії свого часу. Він є автором багатьох реалістичних романів, оповідань і нарисів; його твори, позначені самобутністю, яскравістю, неперевершеним знанням російської мови, мали великий успіх.
Винятком став невеликий нарис «Єврей в Росії. Кілька зауважень щодо єврейського питання», написаний Лєсковим 1883 року. Твір має особливу історію. Почати з того, що вперше його було надруковано лише в 50-ти екземплярах, призначених не на продаж, а для членів Особливої царської комісії, яка займалася вивченням обставин єврейських погромів 1881—1882 років на півдні Росії. Микола Лєсков виступив тоді як експерт з єврейського питання. Достеменно невідомо, чи скористалася комісія нарисом письменника, але в подальші часи, як за життя Лєскова, так і після його смерті, «Єврей в Росії» жодного разу не друкувався. Тільки після революції, в 1919 році, його було видано мізерним накладом. А далі — «знову тиша». «Єврей в Росії» був під цензурною забороною більшовицької влади, не входив в жодне радянське видання Лєскова і не згадувався у бібліографії його творчості. Навіть в роки перебудови видати «Єврея в Росії» було неможливо. Тільки 1990 року московське видавництво «Книга» надрукувало фрагменти цієї брошури. В чому, власне, рiч?
Українців цей твір Лєскова може зацікавити принаймні з двох причин. По-перше, це є цивілізоване і шляхетне висвітлення єврейської проблеми в Росії, яке може стати прикладом для багатьох сучасних політиків, журналістів та соціологів України (росіяни нехай самі розбираються). По-друге, в цій брошурі ми знаходимо надзвичайно влучні порівняння національних характерів «малороса» та «великороса», які свідчать, попри іронічний тон автора, про його повну неупередженість та відсутність будь-яких комплексів.
Нижче подаємо кілька витягів із блискучої праці Лєскова «Єврей в Росії», яка за останні майже 125 років аж ніяк не застаріла. Нагадаємо, що переважна більшість євреїв Росії жила тоді — згідно з «межею осілості» — в південних та західних частинах імперії, у тому числі — в «Малоросії» (Україні). Тому всі конфлікти, пов’язані з єврейською присутністю, торкалися, головним чином, українців (росіяни смакували «духовний» антисемітизм — на відстані). А первинним завданням Лєскова було підтвердження чи заперечення «фатального» впливу євреїв на життя російських слов’ян.
Перш за все, Лєсков порівнює життя українців, яких нібито грабують євреї, з рівнем життя росіян, на яких євреї прямо впливати не можуть (через межу осілості), й блискуче спростовує поширені в Росії антисемітські міфи. Метод Лєскова спирається на порівнянні малоросійських сіл з великоруськими. Так, він зіставляє страшну голу «курную избу» орловського чи курського мужика з малоросійським хутором. З одного боку, — чорна, ніколи не прибирана напіврозвалена хата, з іншого — квіти та «садок вишневий навколо хати», вкритої «щільним пластом химерно викладеної соломи». Дослідник впевнений, що українські селяни і харчаться, і одягнені краще, ніж великороси. Так, личакiв у Малоросії не знають — там носять шкіряні чоботи; плуг возять двома-трьома парами волів, а не однією шкапою, як в Росії. Більше того, селянин-українець має «духовні потреби» — він не може жити без «клуба» в шинку, де тягне не що інше, а тільки «сливняк». «По совісті кажучи, — зауважує Лєсков, — не треба бути особливим спостерігачем, щоби не бачити, що малоросійський селянин середнього достатку живе краще, багатше і приємніше у порівнянні з мешканцями більшісті губерній Великоросії. Краще, ніж в Росії, живуть в Україні й інші верстви населення, зокрема, міщани та духовенство». Євреї ж, «небезпечні» вони чи ні, аж ніяк не завадили цьому видимому неозброєним оком достатку малоросiв.
Лєсков аналізує ще один поширений антисемітський міф — про шкоду, яку завдає єврей «чесному сусіду-християнину» своєю брехнею, неправдивістю. Цей стереотип зафіксовано, як каже Лєсков, навіть у солідних «наукових» російських словниках. Народна мудрість, однак, давно визначила суспільні пріоритети в мистецтві брехні. Прислів’я каже: «Мужика обдурить циган, цигана обдурить жид, жида обдурить вірмен; вірмена обдурить грек, а грека обдурити може хіба тільки чорт, та й то тільки тоді, коли Господь попустить». І Лєсков робить висновок: «Огульні звинувачення всього єврейства є більш ніж сумнівні». І вже зовсім невірогідною є поширена в суспільстві думка про те, що євреї оманом «залучають християн до своєї віри і псують їхнє православ’я. Євреям це і до голови ніколи не приходить!».
Зупинимося на ще одному порівняльному спостереженні Лєскова. У губерніях Росії, де євреям жити заборонено, а тим більш — тримати корчми, число засуджених за п’янство, а також за злочини чи вбивства, скоєні у п’яному вигляді, значно вище, ніж за межею осілості. Праведні люди здавна журилися через те, що «люди ся пропивають і душі гинуть», але, на ду мку Лєскова, євреї в цьому не винні (й додає саркастично: «Як би жахливим це не було!»). Лєсков пише, що п’янство в Росії було поширене навіть в монастирях, зокрема, північних, де євреїв ніколи не було. Тож, робить він висновок, «Русь испилась, искралася, вся изворовалася!» без будь-якої участі єврея. Кого треба звинувачувати, так це правління Росії, яке не знайшло в державі кращих джерел доходу, ніж перейнятий у татар «царев кабак».
Щоб не бути голослівним, Лєсков піддає єврейське шинкарство серйозному аналізу — адже саме євреїв звичайно звинувачують у «псуванні» народу православного. Між тим не важко підрахувати, каже дослідник, що в будь-якому містечку в межі осілості можна зазвичай нарахувати п ’ять -шiсть шинкарів. Всі інші євреї займаються столярною справою, кладуть комини, штукатурять, шевцюють, тримають млини, кують коней, ловлять рибу і, звичайно ж, — торгують, торгують. Але справедливість вимагає, каже Лєсков, щоб в подібних спостереженнях ми враховувати факт примусової скупченості євреїв у межі осілості — у них найчастіше не буває вибору.
Закінчує Лєсков словами: «Те, що діялось в останні роки над єврейством, є прямою наругою над людиною — над «елліном і юдеєм».
