Це був справді незвичайний митець. Свого часу розповідали легенди (а втім, може, це були й не легенди, а чиста правда?) про те, що на його робочому столі поруч стояли череп, старовинні середньовічні манускрипти, пісочний годинник та червона троянда. Він був людиною замкненою, до певної міри навіть відлюдькуватою, цурався багатолюдних зборів, уникав інтерв'ю у пресі, та й взагалі, складалось таке враження, не прагнув слави, більше того, волів би залишатись «у тіні» своєї грізної, нещадної та всеспопеляючої доби. Бо жив видатний український драматург Іван Антонович Кочерга (1881—1952) в жорстокий час знецінення людського життя та цінностей свободи.
Проте своїми кращими творами, особливо історичної тематики, цей письменник зробив вагомий внесок в українську культуру, прагнучи зберегти гуманістичні й волелюбні ідеали минулого, осягнути незбагненні таємниці часу. Вершини творчого доробку Кочерги — історичні драми «Алмазне жорно» (1927), «Свіччине весілля» (1930), «Ярослав Мудрий» (1944—1946) — по праву входять до золотого фонду української класики. Хоча далеко не все, створене Іваном Антоновичем, є рівноцінним, але художньо-естетична, пізнавальна та філософська вартість цих кращих його п'єс дозволяють віднести їх до найвищих досягнень вітчизняної літератури ХХ століття.
При цьому слід відзначити, що творчий шлях письменника був складним, суперечливим і внутрішньо драматичним. Народився Іван Антонович на станції Носівка (Чернігівщина) у родині залізничного службовця, колишнього штабс-капітана російської армії, звільненого з військової служби за непокірний характер та непідкупність — Антон Петрович Кочерга писав рапорти «по начальству» про випадки корупції з легко передбачуваним результатом... Дитинство майбутнього письменника — це майже безперервні переїзди з одного міста в інше (Середня Азія, Кавказ, Польща, Петербург). Лише в1891 р. батько дістав постійну роботу в Чернігові; саме тут минули дитячі й юнацькі роки Івана. Хлопець навчався спочатку вдома; потім вступив до Чернігівської гімназії (закінчив її 1899 року). Далі був юридичний факультет Київського університету, а після цього, починаючи з 1903 року — служба у Чернігівській контрольній палаті. Нудна чиновницька служба...
Літературний хист митця спершу проявився в дещо несподіваний спосіб: Кочерга починав як театральний критик (з 1904 року він починає друкувати рецензії на театральні вистави, вміщуючи їх у скромних газетах Чернігова). Згодом, у 1910 році, Іван Антонович виступає вже як драматург: саме цією датою помічена його перша п'єса (російською мовою), створена у жанрі романтичної казки — «Пісня в келиху». До речі, і свої театральні рецензії Кочерга писав теж винятково російською мовою; не можна сказати, що вони були позначені аж надто прихильним ставленням автора до українського театру та його можливостей. Адже це й не дивно, якщо врахувати загальну атмосферу тих років, що її дуже добре видно, зокрема, з таких виступів чернігівської преси: «Малоруська драма зупинилася в своєму розвитку, існує кілька відносно хороших речей, в яких нескладний український побут і примітивні українські пристрасті розроблені й вичерпані» (це писала газета «Черниговские губернские ведомости» у 1905 році...). Але той же самий Іван Кочерга, в певному розумінні слова «вихований» на рецензіях подібного кшталту, значно пізніше, вже у 1929 році, написав у відгуку на оперу «Тарас Бульба»: «Зневажливе ставлення «великодержавного» російського шовінізму до «малоруського» мистецтва призвело до того, що український театр правив за якогось «Петрушку», щоб розважати горілкою, ковбасою та гопаком російських глядачів, а справжньої краси Лисенкової опери не зрозумів навіть такий видатний музика, як Римський-Корсаков, що, як відомо, не відрізняв української музики від «малоросійських вареників». Безсумнівна та вражаюча еволюція поглядів!
Взагалі, життя та творчість Кочерги більш ніж багаті на контрасти. Зразковий молодий чиновник на службі імперській державі (одна деталь: «за сумлінну працю» колезький асесор Кочерга одержав 1915 року орден Станіслава III ступеня) — і український драматург, який створив (змушений був створити?) «на потребу часу» кон'юнктурні п'єси, що «правильно» зображували «соціалістичні перетворення на селі» кінця 20-х років («Натура й культура», «Про що жито співає» тощо). Проте заради справедливості конче необхідно наголосити ось на чому: талановитих митців, таких, як Іван Антонович Кочерга, слід оцінювати, насамперед, за кращими зразками ними зробленого. Якщо говорити про Кочергу, то йдеться, безперечно, про драми з української історії — «Алмазне жорно», «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий».
Вражає те, що першу свою п'єсу українською мовою (дотепну, веселу й добру романтичну комедію «Фея гіркого мигдалю»; вона, до речі, й зараз, цілком ймовірно, може бути з успіхом поставлена на сцені) Кочерга створив у 1925-му, коли йому було вже 44 роки (!). Ще більше вражає те, наскільки органічно та природно письменник увійшов в українську мовну стихію; і зараз в цьому легко переконатись, перечитавши його зрілі, досконалі твори, починаючи з «Алмазного жорна».
Перед нами — історична трагедія, дія якої відбувається 1768 року, відразу після поразки Коліївщини — могутнього народного повстання козаків й селян проти польських кріпосників. Можна сказати, що Кочерга починає там, де Шевченко завершив сюжет своєї славетної поеми «Гайдамаки»: повстанці зраджені Катериною II, їх ватажки підступно видані польській окупаційній владі, котра з неймовірною жорстокістю карає «бунтівників». В містечку Кодня на Житомирщині кат українського народу, комендант коронних військ Юзеф Стемпковський люто знущався над полоненими: карав їх на горло, четвертував, здирав iз живих людей шкіру... Але просто у вічі житомирським суддям-карателям незламний гайдамака Василь Хмарний кидає незабутні слова: «Живий народ, і не вмре Україна, і не буде вам холопом вільний одважний народ!». Зауважимо, що п'єса створювалась у 1927 році, в момент, коли ще було на підйомі Українське Відродження (згодом — Розстріляне Відродження!), і тоді можна легко зрозуміти, що важили для автора, людини замкненої і сором'язливої, колись — проросійськи налаштованого інтелігента, ці слова, що їх він вклав у вуста українського відчайдухи-козака. Крізь усю драму проходить багатозначний і місткий символ Алмазного Жорна — це й знак влади й багатства, здобутих на крові та праці поневолених людей, і своєрідний «викуп за право жити» (саме алмазне жорно, вже цілком реальне, може врятувати життя Василеві Хмарному), і невпинна відплата ворогам...
Іван Кочерга загалом тяжів до символічних, воістину глибоких узагальнень, котрі здатні були б передати дух далекої доби, нести мудрість минулих віків, яка так потрібна й нам. У славетній драмі «Свіччине весілля» таким символом виступає маленька, крихка Свічка — останній, може, острівець надії і добра для пригноблених людей, що їх жорстока влада хоче приректи на вічне життя у пітьмі. В основу драми покладено реальний факт: у 1506 році уряд Великого Князівства Литовського, до складу якого входили тоді й українські землі, заборонив киянам запалювати увечері та вночі будь-яке світло (навіть свічки), аби «не запалити міста». При цьому розкішний замок київського воєводи увесь сяяв вогнями... Захист особистої та національної гідності людини, її права на вільне життя, щастя — ось лейтмотив драми. Герої Кочерги, прості, незнатні люди, твердо знають: «Коли добром ніхто не дасть нам світла — Його здобути треба — не молить, Бо без борні нікчемні всі молитви».
Вінчає творчість Івана Антоновича історико-філософська драма «Ярослав М удрий». Влада і народ, якості, що їх повинен мати істинно великий правитель, єдність людей, згуртованих задля захисту своєї землі, задля творення нової держави — це коло проблем здавна хвилювало Кочергу. Свого часу критика дорікала автору в надмірній ідеалізації Ярослава; можливо, певна частка істини в цьому й була. Але задум драматурга полягав у тому, аби показати хай не ідеального, проте, передовсім, справедливого, самовідданого й далекоглядного володаря, який вміє і вправно володіти мечем, і коли треба — пробачити навіть ворога, і вести тонкі дипломатичні перемовини, і будувати храми на віки, і ночами шукати мудрість у стародавніх книгах... Уся п'єса будить думку читача (бо це твір глибоко філософський), примушує переосмислити сенс життя не лише наших далеких пращурів, а й наш власний. «Раніш закон, а потім благодать»; «Береться мудрість не із заповітів, А із шукань і помилок гірких!»; «Хто вип'є раз дніпрової води, Тому ніколи Київ не забути!» — ці та інші афоризми героїв Кочерги надовго вкарбовуються у нашій пам'яті.
Видатний український драматург Іван Антонович Кочерга відкрив для нас безліч образів таємничого, безмежно далекого минулого. І заслужив цим вдячну пам'ять нащадків.
