Дивно сьогодні налаштований світ, суттєво відрізняється
він від того, який був звичним ще 50 років тому. Що керує, наприклад, розвиненими
країнами в їхніх стосунках із своїми менш щасливими сусідами — «розумний
егоїзм» чи високий гуманізм? Жили б собі, не зважаючи на наші негаразди.
«Що він Гекубі, що йому Гекуба?», — писав Шекспір про щирі ридання актора
на сцені. Тим часом, колишню байдужість і замкнутість окремих країн активно
витісняє відчуття причетності.
У цьому ще раз переконалася делегація з України, побувавши
в Німеччині на запрошення Фонду Конрада Аденауера. Головну частину делегації
складало духовенство наших трьох православних церков (у тому числі два
архієпископи), а метою візиту було ознайомлення гостей з релігійним життям
Німеччини. Делегація була невелика й навіть у тому випадкові, якби всі
ми добре засвоїли досвід німецьких колег, жодних суттєвих і негайних результатів
очікувати було б важко. А коштувала поїздка недешево — літак, готель, ресторан,
автобус, великі переїзди Німеччиною, безкоштовна література. Не згадуючи
вже про участь у зустрічах багатьох дуже зайнятих людей — князів церкви,
професорів, керівників Фонду та загальнонімецьких благодійних організацій.
Їх було більше ніж «учнів» і, що там приховувати, вони іноді виглядали
більш зацікавленими в нашій спільній роботі, аніж ми самі.
Фонд Конрада Аденауера, як відомо, засновано на підтримку
й захист миру, демократії та прав людини в усьому світі. Чому фонд звернув
увагу на українське православ’я? Вочевидь через те, що вважає його сучасний
стан (зокрема, розкол на три церкви, але — не тільки це) певною загрозою
правам людини та стабільності в нашій країні. В Німеччині нам було продемонстровано
незвичну для нас релігійну панораму — не просто єдність, а й постійну тісну
співпрацю між церквами, що належать до різних конфесій. Конфесій, які протягом
століть криваво ворогували між собою. Сьогодні ж міжцерковні стосунки,
так само, як відносини держава—церкви, там позначені однією домінантою
— спільною працею заради суспільного добра.
Соціальна діяльність двох великих німецьких церков — Католицької
і Євангелічної (об’єднує протестантів) вражає своїми масштабами, організованістю,
професіоналізмом. А ще — майже абсолютною довірою людей до церковних діячів
і організацій, через «руки» яких проходять щорічно мільярди марок. Церкви
утримують дитячі садки, навчальні заклади, лікарні, притулки, опікуються
іммігрантами тощо. Принагідно згадаємо, що православні церкви досі не мають
так званої соціальної доктрини, яка б спрямовувала їх діяльність у суспільстві.
Саме зараз нам дуже бракує цієї діяльності.
Цікаво було спостерігати за працею наших хазяїв на семінарі,
за їхніми намаганнями донести до нас свої цінності, свій шлях до людей.
Скільки було наведено прикладів терпимості й церковної єдності! Така, наприклад,
історія. У католицькому соборі старовинного Трірського єпископства (засноване
у III ст.) зберігається реліквія — хітон Ісуса Христа. Згідно з євангелістом
Іоанном, на Голгофі солдати здерли з Ісуса цей хітон разом з іншим одягом
і розіграли «здобич» між собою. Незбагненними шляхами провидіння хітон
начебто потрапив до Тріру. Кожні 30 років безцінна святиня виймається із
закритої раки й показується людям. Це велике свято для католиків; до Тріра
тоді з’їжджаються сотні тисяч паломників з усього світу. Протестанти, як
відомо, відкинули поклоніння святим, мощам, реліквіям. Не визнають вони
й Трірський хітон. Та коли останнього разу (1996 рік) він виставлявся,
в урочистостях взяли участь і протестантські церкви — «щоб бути разом,
із поваги до віри наших братів-християн».
Як сприймало подібні приклади наше духівництво? Хотіла
б помилитися, але боюсь, що ніяк. Все це відбувалося якби в іншому — інославному
вимірі, за чужими законами. Те саме відчувалося при обговоренні таких,
скажімо, проблем, як ставлення до нових церков чи деномінацій («сект»).
Найменша згадка (їх практично не було) про діяльність цих релігійних громад
викликала наш підвищений інтерес, увагу. А розмови про неконституційність
будь-яких обмежень, про порушення права людини на свободу віросповідання
сприймалися з очевидною нехіттю. Були навіть спроби «просвітити» німців,
підказати їм більш жорстку позицію.
Під час перебування в Німеччині мимоволі думалося про одне
— що ми за люди? Як це вийшло, що інші народи, представники інших конфесій
змушені вчити і навіть мирити наших ієрархів? Та ще й за свої гроші. А
ми навіть не здатні відчувати щирої вдячності. Тоді навіщо їхати?
Київ—Бонн—Київ
