Розвиток культури, освіти, науки на українських землях у XVI— XVII столiть зазнавав впливу передових ідей епохи Відродження, гуманізму, частково Реформації і Контрреформації. Це було зумовлено насамперед контактами української шляхти із чехами, словаками та, звичайно ж, поляками. Економічний розвиток, соціально- політичні умови, що склалися, вимагали добре підготованих професіоналів у різних сферах життя. Тому й не дивно, що багато молодих людей із українських земель виїжджали навчатися за кордон і поверталися дипломованими вчителями, лікарями, юристами, художниками, дипломатами із Франції, Німеччини, Польщі, Італії, Голландії та інших країн. Загалом освітні традиції України (зокрема, навчання дітей писати, читати) на період з XVI по XVII століття пройшли у своєму розвитку декілька етапів, які були характерні й для освіти західноєвропейських держав. Можна віднайти чимало згадок у записках чужинців (мандрівників, послів) XIV—XV століть про те, що на українських землях рівень письменства дуже високий, на відміну від інших країн. Такий стан речей є логічним, якщо зважити на те, що протягом багатьох десятків, а то й сотень років маленькі церкви і в першу чергу Києво-Печерський, Видубецький та пізніше ряд інших монастирів виконували роль культурно-освітніх центрів.
Дослідники виділяють щонайменше п’ять груп шкіл на українських землях у XV—XVII ст. Такі школи суттєво відрізнялися своїми ідеологічними спрямуваннями, але їхнi освітянські традиції були дуже схожі між собою. Отож існували братські школи і школи в полках; школи при монастирях і церквах (парафіяльні); школи протестантських общин — кальвіністів, лютеран, аріан; католицькі школи ордену єзуїтів; національні школи інших етнічних груп, що жили на українських землях (вірменські, грецькі, єврейські та ін.). Із такою кількістю початкових шкіл не дивно, що у XV столітті діти усіх верств населення мали можливість навчатися читати, писати, рахувати та співати церковні пісні. До речі, діти шляхтичів могли навчатися вдома із спеціально найманими вчителями («дидаскалами»), які у багатьох випадках були іноземцями і мали за плечима західноєвропейські вузи.
Українські освітні осередки у переважній більшості фінансувалися за рахунок коштів меценатів, якими, крім поодиноких феодалів — власників великих маєтків (рід князів Острозьких, Андрій Курбський, Гальшка Гулевичівна, Петро Могила та іншi), виступали і представники козацтва і, безперечно, церковні установи, монастирі. Щодо підтримки освіти козацтвом, то досить важливо у цьому контексті згадати Петра Конашевича-Сагайдачного, який записався разом із своїми козаками до Київського братства, що в свою чергу стало важливою фінансовою підтримкою існування даного культурно-освітнього осередку.
Неодноразово випускники львівських, острозьких, київських братських шкіл та академій, зайнявши відповідні позиції у складі Війська Запорозького (сотники, полковники, навіть гетьмани), намагалися по можливості профінансувати молодь, яка прагнула отримати знання. Освіченi кадри потрiбнi булi скрізь для ведення діловодства та дипломатичної документації, перекладів із польської, латинської та інших мов.
УКРАЇНСЬКІ СТУДЕНТИ ЗА КОРДОНОМ
Упродовж XV—XVIII ст. навчатися за кордон вiдправилися близько п’яти тисяч осіб iз України, Білорусії й частково з Росії. Уже із XV ст. з’являються записи у списках Краківського, Болонського, Падуанського, Празького та інших університетів імен студентів і магістрів, які походять із країни «Роксоланія», «Рутенія». У XVI ст. українські прізвища зустрічаються у списках вищих шкіл Німеччини, Швейцарії та Франції.
Про переваги навчання за кордоном годі й говорити. На українські землі поверталися добре освічені молоді люди, для яких володіння іноземними мовами відкривали досить широкі перспективи. Була єдина загроза — не всі випускники, полонізувавшись та працюючи за кордоном, поверталися на українські землі (чи не нагадує цей факт сучасну ситуацію?). Але ті, хто повернулися — стали бiля витоків вищої освіти на українських землях. Безпосередньо із стін Краківського університету вийшли Юрій Дрогобич (Котермака), Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінсько-Рутенець, Григорій Чуй-Русина, Георгій Тичина, Іпатій Потій, Касіян Сакович, Петро Могила.
БРАТСЬКІ ШКОЛИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
Братства, як громадські організації, які були покликані захищати соціально- економічні, а потім і релігійні інтереси шляхти, міщан та селян, почали з’являтися у XV ст. Саме братства стали основою утворення шкіл, де могли навчатися діти з різних верств населення. За основу в освітніх закладах братчики взяли приклад західноєвропейських держав.
Найбільшим за кількістю учасників та структурою було Львівське (Успенське) братство, засноване 1544 р. (відомо, що перше братство у Львові з’явилося ще в 1439 році). Успенське братство отримало у 1589 р. статус ставропігійського, що означало виключення з-під юрисдикції єпископа (1589). До найбільших заслуг львівського братства відносять славнозвісний статут братської школи — «Порядок шкільний» (1586). Львівська братська школа, як і ряд пізніших, мала на меті всіляко сприяти духовному життю на західноукраїнських землях, вести боротьбу проти національного гноблення, проти засилля єзуїтів.
Відомо, що в останній чверті XVI ст. міські братства виникли в Рогатині, Красноставі (1589) й Любліні (1594), а в першій чверті XVII ст. — у Судовій Вишні, Саноці, Дрогобичі, Самборі, Перемишлі, Холмі, Галичі, Бережанах, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Кременці, Шаргороді, Немирові, Києві та в інших містах і селищах. При всіх братствах засновувалися школи, які організовувалися на зразок львівської, київської, луцької братських шкіл. Ще один освітній осередок наприкінці 60-х рр. XVI ст. був заснований в Миляновичах, що були волинською маєтністю російського емігранта Андрія Курбського. Цей навчальний заклад проіснував 15 років до 1583 р. Вважається, що це був хронологічно перший значний православний культурно-освітній осередок України з власною, заздалегiдь окресленою науковою програмою.
Із посиленням католицької експансії на Правобережній Україні, що була у складі королівсько-шляхетської Польщі, почали засновуватися єзуїтські, а після Брестської церковної унії 1596 року — й уніатські школи та колегіуми у Бресті, Львові, Кам’янці- Подільському, Перемишлі, Ярославі, Вінниці, Фастові. Відкриваються і протестантські школи — лютеранські, кальвіністські, социнiанські, навіть піарські, зокрема в Гощі, Берестечку, Хмільнику тощо.
КОНЦЕПЦІЯ ТРИМОВНОЇ ШКОЛИ
Вперше ідею тримовної школи висунув і популяризував Еразм Ротердамський (1469—1536). Він обгрунтував необхідність вивчення гебрайської, грецької та латинської мов у школі тим, що для підготовки якісного перекладу та видання Біблії такі знання є просто необхідними.
Перші вищі навчальні заклади, створені на основі концепції Еразма Ротердамського, з’явилися в Іспанії (університет в м. Айкала), у бельгійському містечку Лувен (1517 р.), у Парижі (1530 р.).
В українській інтерпретації концепції Еразма Ротердамського іврит було замінено на церковнослов’янську мову (до речі, свідомо не на українську, а саме церковнослов’янську, оскільки такий навчальний заклад мав за основу укріплення православних традицій не лише на українських землях). Першим навчальним закладом, на базі якого втілювалася концепція тримовної школи, стала, заснована князем Констянтином-Василем Констянтиновичем Острозьким (1526—1608 рр.) Острозька академія.
випуску сторінки «Україна Incognita»
