Епохальні події останніх десятиліть призвели до принципових змін у системі суспільних цінностей населення України. Думки про мирну еволюцію суспільства (як єдино перспективний шлях його розвитку, виховання релігійних цінностей як засіб подолання соціальних конфліктів укорінилися в свідомості значної частини українських громадян. Одним із джерел поширення цих світоглядних цінностей є знайомство з видатними пам’ятками української суспільно-політичної думки, що завдяки перевиданню багатьох з них почалося ще з кінця 1980-х років.
Особливе місце серед цих інтелектуальних скарбів належить мемуарам, запискам, щоденникам видатних українських діячів. Одною з найвидатніших iз цих пам’яток є «Щоденник» Олександра Федоровича Кістяківського (1833— 1885 рр.), професора кафедри кримінального права та судочинства університету Св. Володимира у Києві, видатного українського історика та теоретика права. Зокрема, вчений зробив неоціненний внесок у вивчення історії України виданням у 1879 році надзвичайно важливої пам’ятки українського права: «Права, за якими судиться малоросійський народ». Він належав до кола діячів українського національного руху 1860—1880-х років, особисто знав В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Чубинського. В «Щоденнику», що Олександр Федорович вів упродовж 1874—1885 років, він зафіксував свої найпотаємніші думки про сучасні йому події політичного та культурного розвитку Росії та України. Недаремно оприлюднити «Щоденник» він дозволив не раніше ніж через 80 або 50 років по своїй смерті. Хоча це сталося тільки у середині 1990-х років, затримка не виглядає фатальною. Після років війн, революцій та інших катаклізмів, що пережила наша країна, думки видатного мислителя сприймаються напрочуд актуально, змушують замислюватися і над сучасною реальністю.
Найбільш зворушливі сторінки «Щоденника» присвячені аналізові діяльності політичних радикалів 1870—1880-х років в Російській імперії, народовольцям. Провідним центром цього руху була Східна Україна. Більшість сучасних жителів України знає про діяльність А. Желябова, С. Перовської, С. Степняка-Кравчинського та інших революціонерів ще зі школи. Радянські історики та літератори героїзували цей рух, зі слів В. Леніна справедливо вважаючи його попередником більшовизму. Питання про припустимість радикальних, терористичних дій народовольців з точки зору людської моралі виникло тільки з часами демократизації. Однак і дотепер про цю невід’ємну сторінку української історії, зокрема, про біографії провідних народовольців, часто говорять дещо відсторонено, не порушуючи морально-світоглядних питань. І все ж зараз, коли для значної частини українського суспільства часто виникає проблема вибору шляхів та методів відстоювання власних прав, варто уважно подивитися на проблему політичного радикалізму очима одного з видатних представників української інтелігенції другої половини ХIХ ст.
З яких світоглядних позицій оцінював Олександр Федорович дії народовольців? На це питання дозволяють відповісти деякі факти з його біографії. Він походив з родини священика з села Городищі на Чернігівщині. Освіту отримав у батька та в духовній семінарії. Виховання в дусі християнських цінностей наклало значний відбиток на свідомість та характер майбутнього професора. Сучасник О. Кістяківського, професор київського університету І. Лучицький зазначав, що девізом життя його колеги було «палке бажання бачити панування засад права та справедливості... він з любов’ю ставився до людини, вірив у неї, в те, що найгірша людина може виправитися. Людиноненависництво він не сприймав». Подібно висловлювався й В. Антонович: «О. Кістяківський намагався відшукати в психологічному типі навіть своїх противників гуманні сторони, погані ж дії та якості він визнавав лише тимчасовими помилками». Вдаючись до самоаналізу, О. Кістяківський писав у «Щоденнику»: «душа моя звикла покровительствувати невинним». Не відступав він від цих переконань і в своїх наукових працях. Наприклад, в одній з найвідоміших з них — «Исследовании о смертной казни» (1867) — він заперечив доцільність існування цього найтяжчого з покарань.
Радикальний рух, що поширювався в Росії та Україні (зокрема в Києві та Одесі) в 1870-ті роки, безпосередньо хвилював професора, адже давав привід замислитися над душею людини, її бажаннями, ідеалами та вчинками. Природно, що над явищем «нігілізму» в той же час замислювалися такі видатні гуманісти, як Ф. Достоєвський та І. Тургенєв. Як викладач О. Кістяківський з болем сприймав це явище. Звістки про «ходіння в народ», що повинні були підготувати ґрунт до загальнонародного повстання, викликали у нього не тільки неприйняття, але й здивування: «Можна дивуватися цим донкіхотам радикалізму і революції. Незважаючи на низку найяскравіших доказів, що дав їм народ в тому, що він їх ідей не розуміє, вони все ж таки нав’язуються йому в союзники. А народ такий далекий від них, що готовий кинутися на них зі злобою, передавши до рук влади». Віру в радикальний переворот він порівнював з вірою в друге пришестя Христа. Продовжуючи цю аналогію, О.Кістяківський розраховував, що у народників з’явиться провідник, подібний до Христа, який поведе їх мирним шляхом. «Але він не з’явиться, і всі ці секти загинуть в дрібній боротьбі, серед донкіхотських політичних заколотів», — прогнозував учений в лютому 1877 року.
Подальша ескалація насильства змусила вченого повніше розкрити своє ставлення до ідей радикалів та їх реалізації. Вчений не заперечував, що він є прибічником ідеї соціалізму як вчення про справедливий розподіл суспільних благ. Однак він був переконаний в тому, що «ідеї соціалізму реалізуються шляхом повільного прогресу, не мечем і вогнем, а силою думки, переконань і моральності. Сила думки сильніше сили зброї». На радикалів він покладав відповідальність за перетворення вчення Сен-Симона, Фур’є та інших благородних мислителів на «науку злодіїв, шахраїв і розбійників». Підґрунтям таких поглядів була християнська мораль вченого, в рамках якої соціалістичне вчення набувало рис християнського соціалізму. Недаремно думки про дискредитацію соціалізму перепліталися у нього з міркуваннями про християнське вчення, що він вважав дискредитованим владою та церквою.
Протягом 1870—1880-х років О. Кістяківський рішуче відкидав будь-які виправдання терору. У 1880 році він занотував: «Вчення радикалів про анархію викликає в мене глибоку відразу, їх прагнення здійснити революцію задля революції — це зворотний бік самовладдя. Після приходу до влади радикали стануть III відділенням від радикалізму і будуть душити російську людину. Радикали — це ті підбурювачі, які стоячи в стороні, викликають ворожнечу між двома, для того щоби в зручну хвилину пограбувати обох». Він підкреслював свою приналежність до прогресистів чи поступовців, які займають позицію між радикалами та лібералами. Замахи на імператора він вважав «не тільки симптомом безумних ідей, але й несправедливими діями проти людини і государя, який так багато доброго зробив Росії». Тому зі всіх політичних убивств 1870—1880-х років професор був найглибше вражений та розчарований вбивством Олександра II 1 березня 1881 року: «1 березня наробило багато бід — воно призупинило правильний хід розвитку. На місце царя-реформатора воно поставило царя, який побоюється реформ. Ви не оцінили людину, яка була вихована в ідеях прогресу, ось вам людина, якій огидні реформи», — занотував у 1882 році професор.
О. Кістяківський неодноразово замислювався над причинами, що викликали насильствo. О. Кістяківський вважав, що ґрунт для насильницьких дій створює відстале, рабськи покірне, безініціативне суспільство. Найбільше автор «Щоденника» картав інтелігенцію за фарисейство. Імператора та його уряд учений обвинувачував у надмірній жорстокості в покараннях, замість запровадження політичних свобод. Царську юстицію він порівнював з юстицією Ірода, який вбивав немовлят, сподіваючись убити народженого Христа. Особливе обурення в нього викликала страта українського народника Д. Лизогуба, засудженого за переконання, а не за насильницькі дії. «Заборонене все помірковане. Гуляють на волі: крайнє незадоволення, найрізкіша критика. На цьому ґрунті без його свідомої участі і згоди виріс нестримний радикалізм, система терору та кинджалу. Якщо уряд піде й далі таким шляхом, він примусить найздоровіші соки годувати якнайжахливіший, різкий радикалізм», — занотував учений в червні 1879 року. В результаті, на його думку, від боротьби деспотизму і радикалізму страждають друзі порядку і мирного прогресу: «Щипає людське тіло рука поліцейського чи рука радикала — біль буде відчуватися в будь-якому випадку».
Знайомство з інтелектуальним досвідом О. Кістяківського, що яскраво закарбований у «Щоденнику», ще раз змушує замислитися над проблемою суспільного вибору інтелігенції. Думки професора не стали на перешкоді багато в чому трагічному рухові нашої історії в ХIХ—ХХ ст. Незважаючи на це, слід віддати належне інтелігенту-викладачу, який не боявся йти усупереч переконанням значної частини молоді, не прагнув дешевої популярності, але водночас не запобігав перед владою.
