У грудні цього року виповнилося 110 років з дня народження Миколи Васильовича Хомичевського (1897— 1983), більш відомого під псевдонімом Борис Тен. На жаль, цей ювілей, як, до речі, й попередній, більш «круглий», пройшов майже непомітно. Звісно, відбулися деякі урочистості в місцях, пов’язаних iз діяльністю цієї непересічної особистості. У селі Дермань, де він народився, в місцевій школі-гімназії відкрили кімнату-музей. Зрештою, і це добре. Хоча Борис Тен заслуговує на більше. І нація, яка себе поважає, мала б не так ушановувати цю людину.
Без перебільшення можна сказати, що це людина-титан. У нього просто фантастична біографія. Він, син православного священика а сам священик Української Автокефальної православної церкви, зумів пройти не лише сталінські гулаги, а й німецькі концтабори. При цьому не лише не зламався, а й, не маючи належних умов для праці, зробив надзвичайно багато для української культури. Його внесок не втратив значення до сьогоднішнього дня. У певному сенсі Борис Тен — це символ української непохитності, живучості, працьовитості.
Як зазначалося, народився він у Дермані — селі з великими культурними традиціями. Тут знаходився один з найбільших і найдавніших православних монастирів Волині, заснований ще князями Острозькими. З Дерманню та його монастирем пов’язана діяльність низки видатних діячів, зокрема, Івана Федоровича, Мелетія Смотрицького, Іова Княгиницького та інших. Сам же Дермань дав яскравих культурних діячів. Передусім тут можна згадати Уласа Самчука — одного з найкращих українських прозаїків ХХ ст.
Із Дерманя була мати Бориса Тена, яка належала до місцевого священницького роду Іваницьких. Це була високоосвічена родина, представники якої захоплювалися літературою, музикою, театральним мистецтвом. Ці захоплення спостерігаємо й в Бориса Тена. Щодо його батька, то він був виходцем із Ковельщини і теж належав до священницької родини. До закінчення Волинської духовної семінарії отримав парафію в селі Кунин, що неподалік Дерманя.
Дитинство й рання юність Бориса Тена минали в Кунині й Дермані. Тут він почав навчатися. Зумів оволодіти як стародавніми класичними мовами, так і мовами сучасними.
У 1913 р. батьки Бориса Тена перебралися до Житомира. З 1917 р. він почав працювати. Водночас, починаючи з 1918 р., навчався в Інституті народної освіти, який відкрився в Житомирі.
З 1920 р. Борис Тен стає активним учасником руху за створення Української автокефальної православної церкви. Він був одним із організаторів української автокефальної громади в Житомирі. Також відіграв важливу роль у проведенні 1-го Волинського крайового з’їзду УАПЦ в 1923 р. Того ж року його висвятили на священика. Тоді ж Борис Тен зазнав і перших переслідувань з боку радянської влади. Його не допустили до захисту дипломної роботи в Інституті народної освіти й не видали диплома. Він був заарештований у справі єпископа С.Орлика і засуджений до 6 місяців умовно.
Водночас тоді Борис Тен починає брати активну участь у культурному житті. Публікує свої перші поезії, які підписує псевдонімом Борис Тен (Бористен — антична назва Дніпра). Береться перекладати українською мовою твори античних класиків, співпрацює з «Незалежним театром» у Житомирі.
У 1924 р. переїжджає до Києва. У сані протодиякона служить у Софійському соборі. Його обирають другим заступником голови Всеукраїнської православної церковної ради. На цій посаді Борис Тен багато робить для культурного розвитку УАПЦ, для перетворення її в дійсно національну релігійну інституцію.
Перебуваючи в Києві, зблизився з поетами-неокласиками, передусім, Миколою Зеровим та Максимом Рильським. Виконував різні редакційно-перекладові роботи у видавництвах «Книгоспілка», «Сяйво», у Державному видавництві України. Багато працював над перекладом текстів для вокального репертуару Київської філармонії, оперного театру, капели «Думка» та музично-драматичного інституту ім. Лисенка.
У липні 1926 р. розпочалися переслідування керівництва УАПЦ. Борис Тен змушений був змінити місце служби. Він перейшов із Софійського собору в Свято-Павлівську церкву на Подолі. Проте не згорнув своєї церковно- культурної діяльності. З 1927 р. у часописі «Церква і життя», що почав видаватися УАПЦ, публікує статті, художні переклади, зрештою, свої вірші на релігійну тематику. Також намагався вдосконалити богослужіння, зробити його більш театралізованим і наближеним до народних українських традицій.
У 1929 р. Бориса Тена арештовують у справі Спілки Визволення України. Його звинувачують в тому, що він вів «церковну лінію в СВУ». Як результат — 10 років таборів.
Покарання відбував на Далекому Сході. Там, до речі, він одружився. У 1931 р. туди до нього приїхала Аполлінарія (Нара) Ковальчук, випускниця інституту ім. Лисенка, яка знала його ще в Києві. Можна просто подивуватися мужності цієї жінки.
У 1936 р. Бориса Тена достроково звільнили. Проте він не мав можливості повернутися в Україну. Певний час жив на Далекому Сході, потім перебрався до Калініна. Працював у театрі, керував музичними колективами.
Під час Другої світової війни був мобілізований до червоної армії, потрапив у оточення, потім — у німецький полон. Спочатку опинився в Новгороді-Сіверському, ледь не був розстріляний. Зрештою потрапив у табір містечка Лянгенбіляу у Сілезії. Хоча Борис Тен добре знав німецьку мову, та в полоні він цим не скористався.
Скористався лише тоді, коли в Лянгенбіляу увійшли радянські війська. Здебільшого, на в’язнів німецьких концтаборів дивилися як на зрадників і відсилали їх у радянські концтабори в Сибір. Тут Борису Тену якраз і знадобилося знання німецької. Його залишили працювати як перекладача в комендатурі Лянгенбіляу.
Наприкінці 1945 р. він нарешті повернувся в Україну, в Житомир. Проте не мав права проживати в місті та певний час змушений був жити в сільській місцевості. Працював у Житомирському педінституті, керував тут художньою самодіяльністю. Також працював у музичному училищі, викладав латинську мову в Житомирському інституті іноземних мов. Останнім місцем його роботи стало Житомирське училище культосвіти, де він мав посаду викладача.
Саме в післявоєнний період Борис Тен зосереджується на україномовних перекладах світової класики, передусім, античної літератури. Зокрема, перекладав античних драматургів, В. Шекспіра, польських поетів тощо. Проте справжнім його подвигом стала багатолітня праця над перекладами «Іліади» і «Одісеї». Чудове знання грецької, віртуозне володіння українською мовою зробили ці переклади неперевершеними. Вони до сьогодні вважаються найкращими слов’янськими перекладами Гомера.
Хоча праця Бориса Тена отримала високу оцінку як в Україні, так і за кордоном, йому навіть на схилі літ постійно ставили підніжки. З одного боку, спрацьовувало «неблагонадійне минуле», а з другого, давалася взнаки заздрість. Борис Тен так і не став лауреатом Шевченківської премії, хоча його на неї висували. Лише коли йому було вже за вісімдесят, нарешті отримав премію ім. М.Рильського, яка давалася за перекладацьку діяльність. Були проблеми з виданням «Іліади» й «Одісеї», які вийшли тоді відносно незначними тиражами.
У останні роки свого життя Борис Тен, будучи членом Спілки письменників СРСР, зробив чимало для становлення письменницької організації в Житомирі та й загалом для розвитку культурного життя в цьому місті. Певно, без Бориса Тена був би неможливий феномен «житомирської школи» в українській літературі.
Всього цього більш ніж достатньо, щоб вважати Бориса Тена одним із найвидатніших представників української культури. Однак Україна — дивна країна. І справа не лише в тому, що Борис Тен залишається не поцінованим у нашій незалежній державі. Його спадок, який дає нам можливість знайомитися з кращими зразками світової культури і досконало вивчити українську мову, сьогодні виявився не потрібним. За роки незалежності, коли ми так навчилися гарно говорити про духовне відродження і тому подібні речі, практично нічого не зроблено, щоб повернути спадок цього велетня українцям. Його оригінальні твори для більшості людей залишаються практично невідомими. А переклади навіть не завжди знайдеш у наших великих бібліотеках. За роки незалежності україномовні «Іліада» і «Одісея» не перевидавалися, як і більшість його перекладів античної класики. Проте у нас продовжують широко використовувати російськомовні переклади давньогрецьких творів, які явно поступаються тенівським перекладам. А що вже говорити про музичну спадщину Бориса Тена, про всебічне висвітлення різних аспектів його діяльності!
Сумно, дуже сумно. Невже ми так і не навчимося цінувати дійсно значущі речі?
