Видатний український та російський філолог, філософ, етнограф, публіцист і письменник Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) був справжнім першопрохідцем наукової думки. Його інтелектуальна спадщина не лише повною мірою зберігає свою цінність і творчу «свіжість» у наші дні — більше того, можна із упевненістю стверджувати: якби результати досліджень Потебні належною мірою стали визначальною складовою нашої суспільної свідомості, то українці не вважали б проблеми рідного слова, його вдосконалення, очищення від отруйного, шкідливого «мулу», дальшого піднесення (а все це не є чимось окремим від душі народу — це, власне, і є осередок, суть народної душі!) чимось побічним, вигаданим, штучним, мало не другорядним... Саме праці Олександра Потебні переконливо доводять, що всі ті проблеми безпосередньо впливають на наше майбутнє. А якщо здобуткам ученого ще не приділено в Україні належної уваги, то це є лише яскравим свідченням гострої кризи вітчизняної культури, загальної духовної, інтелектуальної та громадської байдужості, певної обмеженості соціальних перспектив.
Олександр Опанасович Потебня народився 1 вересня 1835 року на хуторі Гаврилівка Роменської округи Полтавської губернії, у родині, яка пишалася своїм прадавнім козацьким «родоводом». Освіту здобув здебільшого у Польщі, у м. Радомі (кілька років жив там у домі дядька по матері), де добре засвоїв, окрім рідних української та російської, німецьку та польську мови (зауважимо, що ця частина країни перебувала тоді під російською імперською владою). У 1851 році 16-річний юнак вступає на юридичний факультет Харківського університету. Як пізніше згадував Потебня, і загалом місто Харків, і уславлений вже тоді на всю Росію, створений на початку ХІХ століття Василем Каразіним місцевий вищий навчальний заклад перебували під відчутним впливом українських культурних традицій, навіть були в той час в основі українськими. Під впливом активного й доволі численного гуртка студентів-українофілів, до лав котрого входив і Олександр, наступного, 1852 року, наш герой перейшов на історико-філологічний факультет. Можливо, це вже було раннє відчуття свого покликання...
У 25 років Потебня захистив магістерську дисертацію «О некоторых символах славянской народной поэзии», а через три роки молодий дослідник стає доцентом кафедри російської словесності Харківського університету. У 1867—1870 роках учений стажувався в Німеччині, в Берлінському університеті, вивчаючи спеціальний курс порівняльної філології та санскрит (під методичним керівництвом відомого вченого, професора Вебера). 70—80-ті роки позаминулого століття можна вважати періодом справжнього розквіту наукової творчості визначного українського дослідника; саме тоді виходять такі його основоположні праці, як «Мысль и язык», «Язык и народность», «Из записок по русской грамматике». Ще 1865 року Олександр Потебня обирається дійсним членом Московського археологічного товариства, а через 10 років — членом-кореспондентом Імператорської академії наук (за активної підтримки відомого етнографа Ізмаїла Срезневського, якого Олександр Опанасович вважав своїм науковим наставником).
Присвятивши себе багаторічним науковим пошукам в царині української, російської, всеслов’янської та загальної філології та філософії, глибокій, на світовому інтелектуальному рівні розробці проблем зв’язку мови та мислення, співвідношення міфу та мови, ролі метафори в процесах мислення, Олександр Опанасович Потебня ніколи не був космополітом кабінетного зразка, бо все життя відчував кровний зв’язок з рідною землею, з Україною, не був ніколи байдужим до перспектив її національного відродження, розвитку її мови та культури. Відомі його слова: «Обставинами мого життя обумовлено те, що при моїх академічних заняттях вихідною точкою моєю — може, непомітно для інших — були українська мова й українська народна творчість. Якщо б не ця вихідна точка і пов’язане з нею почуття, і якщо б я виріс поза кругом цієї традиції, я, мабуть, не займався б наукою». Навіть якщо не враховувати постійний і гарячий інтерес О. Потебні до української літератури (це — окрема цікава тема; вчений брав активну участь у підготовці до друку творів Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ’яненка), саме лише це висловлювання Потебні ясно показує особливу роль української гуманітаристики в його інтелектуальних пошуках.
Схоже, своєрідною «точкою відліку» в наукових розробках Потебні був аналіз основоположної проблеми: «Що таке мова? Чим є мова для конкретної людини й для цілого народу, для його способу мислення, неповторного сприйняття навколишнього світу, його духовних пріоритетів?» (чи варто говорити, що це залишається воістину «питанням питань» і для нас сьогодні?). Причому до розгляду цієї проблематики наш великий вчений підходив не тільки як фахівець-філолог, а й як філософ, що, безперечно, примножує цінність його праць. На думку О. Потебні, слово — це не просто мовний засіб, а засадничий, базовий принцип свідомості нації, конкретніше, мовної свідомості; в ній, мові, вже закладене усе розмаїття національного бачення світу (наочного, абстрактного та міфологічного). Кожна з мов світу, як підкреслював Олександр Опанасович, є глибоко відмінною системою прийомів мислення, що й обумовлює її неповторність.
Звідси вже можна зробити висновок (підтверджений страшною тиранічною практикою ХХ століття): зникнення з карти світу будь-якої мови (хай навіть найменшої) є катастрофою, непростимим злочином, внаслідок чого обмежується, збіднюється цілий людський Всесвіт. І ось що є дуже важливим: саме Олександр Потебня ввів (ще тоді!) у науковий обіг поняття «денаціоналізація». На цьому варто зупинитися докладніше.
Цей страшний процес, підкреслював Потебня, полягає в такому перетворенні народного життя, коли традиції народу, осередком яких є передусім мова, перериваються чи послаблюються такою мірю, що стають другорядним чинником дальшого перетворення, другорядним чинником руху цього народу в майбутнє. Причому (звернімо увагу!) пригноблюваний народ не позбавляється майна, не обертається в рабство, просто йому пропонують (нав’язують, по суті) навчання своїх дітей у школі, що користується мовою гноблячої нації. Така школа, був переконаний Потебня, навчаючи учнів гнобленої нації новій мові, домагається того, аби її вихованці «за рівності інших мов будуть у всіх відношеннях нижчими за тих, які при вступі до неї мали потребу не забувати, а лише вчитися, додаючи шкільні крихти до величезного дошкільного запасу думок». У подальшому ж «народність, що поглинається іншою, вносить у цю останню ростки розкладу, які, звичайно, справляють політичні наслідки тим швидше, чим численнішою й морально дужою та своєрідною є знищувана народність, і навпаки».
За таких обставин, продовжимо далі думку Потебні, для зденаціоналізованого народу ніби самою «природною течією» подій створюються вкрай несприятливі умови для існування, що, по суті, визначає його подальшу розумову підпорядкованість панівній нації. Ось чому — про це варто неодмінно пам’ятати, хоча не всі, очевидно, погодяться з таким поглядом — вчений гостро засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції». Інакше кажучи, спочатку дитина, раз і назавжди, повинна непорушно й глибоко засвоїти свою рідну мову, а вже потім можна говорити про вивчення інших мов (а ця справа в умовах сучасного глобалізованого світу є не лише потрібною, але й конче необхідною).
На думку Олександра Опанасовича, «мова тому тільки служить для вияву ідеї (мислі), що вона є засобом перетворення первісних прадавніх елементів думки, і тому вони й можуть бути окресленими як засоби творіння думки». І далі: «Вселюдські особливості мов криються в тому, що вони є системами символів, що служать мислі (ідеї)». Не випадково таку пильну увагу приділив учений вивченню системи міфологічних уявлень давніх і сучасних слов’ян. Водночас дослідження «вселюдських особливостей мов» поєднувалося в науковій творчості Потебні із абсолютним визнанням значення, вагомості та непорушності національних почуттів людини. Адже відчуття своєї «народності», або ж усвідомлення національної приналежності особи, є закономірним наслідком вродженого та природного людського «націоналізму» — і це Потебня чудово розумів, про це не раз писав. У листі до Івана Білика, письменника й громадського діяча, ця думка висловлена достатньо прозоро: «І ми теж є частиною тих поколінь, що витворюють цю національну свідомість». Загальне ж ставлення О. Потебні до зазначеної, винятково делікатної проблеми передають такі його слова: «послідовний націоналізм не хоче влади, підтримуваної насильством, і тому не має інтересу в зберіганні темноти (незнання) й убогості, в недопущенні людей до джерел знання».
І в часи Потебні, й зараз набували та набувають поширення псевдонаукові «теорії» різного ѓатунку, котрі виправдовують процеси денаціоналізації, «розчинення» та «поглинання» народів тим, що це, мовляв, є «історично неминучим», «прогресивним», цілком необхідним. Олександр Опанасович відповідав на це: «Так само можна б і людоїдство виправдати...». Дійсно цивілізоване, гуманне спілкування народів, упевнений український вчений, не передбачає жодної асиміляції чи денаціоналізації, більше того, є повністю несумісним із ними. Варто, на думку Потебні, наслідувати світ природи, приміром, відносини між квітами й комахами: квіти годують комах, а комахи опилюють квіти... Чим не привабливий образ міжнаціональної гармонії майбутнього людства? Альтернатива ж цьому, протилежний «полюс» етнічних процесів, тобто та асиміляція, яка невблаганно призводила, призводить і призводитиме, вважає мовознавець, до дезорганізації суспільства, аморальності, деградації й духовного «опідління». Це є природним наслідком застосування насильницьких засобів з боку панівної, імперської нації і нічого доброго не може нести із собою «за визначенням».
Можна, в наш хиткий, непевний час тотальної ринкової торгівлі мало не всіма національними духовно-історичними цінностями, з прагматичних (виборчих, політичних) міркувань оголосити другорядними, вторинними, застарілими, не запитуваними одвічні, життєутворюючі засади самого існування українського народу — насамперед українську мову (що вже й робиться, і, очевидно, робитиметься ще активніше). А ось що писав про це один із найбільших учених слов’янського світу Олександр Потебня: «Єдина ознака, за якою пізнаємо народ, до того ж ознака незамінна й остаточна — єдність мови. Національна свідомість є великим історичним двигуном, тому що вона — це той зв’язковий, що відтворює єдність даного народу. І тому визнання національної приналежності стає стимулом єднання в середині даної народності».
Є в історії закономірні, знакові збіги, що є воістину символічними. Олександр Потебня не був політичним борцем — він був великим філософом та мовознавцем. Та хіба є цілком випадковим, що рівно через 100 років після смерті вченого (день у день!), 1 грудня 1991 року, народ України висловився на референдумі за нашу державну незалежність?
