1968 року на великому Варшавському стадіоні, під час проведення парадного державного заходу, трапилася надзвичайна й трагічна подія — громадянський акт самоспалення. У святковий літній день, на очах майже 100 тисяч глядачів та соціалістичного уряду Польщі у повному складі, Ричард Шівець позбавив себе життя — аби засвідчити свою солідарнiсть з повсталою тiєї весни Прагою. Це був прояв не тільки протесту, але й безмежного сорому у зв’язку з тим, що до складу введеного до Чехословаччини війська Варшавського пакту входили й польські підрозділи. Ричард Шівець мав надію, що його публічна смерть, як голос великого дзвону, підніме поляків на боротьбу з ганебним режимом, покінчить із конформізмом суспільства.
Сталося, однак, інакше. Чітко, бездоганно влада зробила все необхідне, аби навіть ті люди, що сиділи на сусідніх трибунах стадіону, нічого не зрозуміли, нічого не побачили, нічого не запам’ятали. Органи безпеки спрацювали блискавично й безпомильно. Всі, хто мав найменший дотик до самоспалення — міліція, медики, сотні глядачів, які потенційно могли щось побачити, працівники ЗМІ, рідні, друзі, знайомі Ричарда — всі вони були взяті на облік, спеціально оброблені, надовго залякані. В результаті трапилося правдиве соціалістичне «чудо» — подія на стадіоні залишилася безнадійно не поміченою польським суспільством, як наче вона й не трапилася. Польські ЗМІ не написали, не сказали, не показали жодного слова чи фото з приводу «інциденту». Нічого не дійшло навіть до тих західних медіа, що тоді спеціально займалися правами людини у країнах соцтабору.
Страшна, гранично трагічна для будь-якого суспільства, ситуація — людина жертвує собою заради інших, а ці інші того не помічають або, ще гірше, прикидаються, що не помічають.
Люди на стадіоні мало що зрозуміли ще й через те, що святкове ритуальне соціалістичне дійство не перервалося ні на секунду через таку «дрібницю», як загибель людини. (Першого травня 1986 року такою «дрiбницею» стали десятки тисяч демонстрантiв на вулицях Києва). Танцювали й співали веселих пісень дівчата, велично й поблажливо посміхалися на почесних трибунах вожді — товариш Гомулка зі свитою. Гримів зведений оркестр. Навіть на тій трибуні, де все трапилося, — жодної емоційної реакції. Останній крик: «Люди! Схаменiться!» розчинився в пiснях, потонув у кольорових стрічках танцюристок. Пізніше, значно пізніше, довідалася Польща про все, що тоді сталося.
Ричард Шівець до війни закінчив Львівський університет, однак не захотів викладати у школі («вчити дітей брехливій історії») й пішов працювати бухгалтером. Мав гарну сім’ю — красиву турботливу дружину і п’ятеро дітей. Всіх їх він згадав у своєму заповіті на аудіоплівці, записаному задовго до свята на стадіоні. Кожній дитині залишив щось у подарунок — Енциклопедію Гутенберга, свій годинник, люльку, з якою воював у Армії Народовій, книги про опір тоталітарним режимам у Другій світовій війні, а також шаблю з девізом «Честь і вітчизна». Ніжно дякував дружині за тепле й затишне сімейне життя, а дітям заповів «завжди вірити у Бога і людину».
У Варшаві українські журналісти мали честь зустрітися з відомим польським режисером- документалістом і журналістом нового покоління Мацеєм Дригасом, який зробив фільм про Ричарда. Тривалий час він досліджував колись секретні архіви, зустрічався з людьми, які знали Ричарда, шукав свідків події на стадіоні. До речі, саме Мацей Дригас знайшов аудіоплівку-заповіт загиблого й передав її його дружинi (плівку було закопано другом Ричарда у землю, де пролежала довгі роки). Результатом його пошуків став фільм «Почуйте мій крик!», який обійшов увесь світ і отримав чи не всі існуючі для документальних фільмів міжнародні премії.
«Почуйте мій крик!» — то акт справедливості. Завдяки йому Слово таки дійшло до людей. Варто ще повідомити, що всі три сини п. Річарда Шівеця брали участь у русі Солідарності, були засуджені й ув’язнені, а потім емігрували за кордон. Вони твердо впевнені, що «якби все повторилося знову, батько зробив би те саме!»
Фільм Мацея Дригаса закінчується страшними документальними кадрами — на трибуні стадіону, в оточенні моря глядачів, стоїть людина, охоплена полум’ям і димом. Добре видно вже тільки обличчя палаючого. Неможливо дивитися і неможливо відірватися від того обличчя — його риси не спотворені жахом, болем чи розпачем; очі — через язики вогню — спокійно дивляться прямо на тебе. Не багато людей готові витримати такий погляд.
